Настав час розповісти про епіграф, який був на початку частини першої.
Це цілком собі фольклорна річ, реальна піратська пісенька. Рядки з неї потрапили в роман Роберта Луіса Стівенсона, після чого стали всесвітньо відомими. Варто, мабуть, розтлумачити, що це були за п’ятнадцять чоловіків і що таке «скриня мерця». Тим більше, що історія, яка описана в цій моторошній пісні жанру «шанті», чудово ілюструє епоху розквіту піратства у Вест-Індії, так тісно пов’язаною з розквітом епохи рому.
На початку 18-го століття зійшла зірка відомого піратського капітана Едварда Тіча на прізвисько «Чорна Борода» або «Тетч». Він командував кораблем «Помста королеви Анни» з 1714 по 1718 рр., поки його не вбили в Південній Кароліні, віроломно знехтувавши королівським помилуванням, яке було йому даровано як відступне за зняття блокади з порту Чарльстон.
Одного разу на «Помсті королеви Анни» стався бунт. У ньому взяли участь 15 відчайдух, на чолі з командиром абордажної команди Томом Боунзом. Припускають, що Біллі Бонс в романі Стівенсона списаний саме з нього. Чорна Борода рішуче придушив заколот. А заколотників вирішив покарати з особливо винахідливою жорстокістю.
Їх висадили на невеличкий острівець, відомий піратам під назвою Скриня Мерця. Там не було питної води і взагалі чогось поживного. На всіх Чорна Борода видав одного абордажного палаша і по пляшці рому на кожного. Ром лише підсилює спрагу, а втриматися і не пити його піратам було не властиво. Для чого він дав їм палаша, можете пофантазувати.
Що пережили п’ятнадцятеро на самотній скелі без води і їжі під палаючим сонцем, можна лише здогадуватись. Але наче б то Томас Боунз рішуче взявся командувати і заборонив усім пити ром, організував якимось чином ловлю риби і взагалі змусив усіх вірити в диво спасіння.
Місяць потому «Помста королеви Анни» знову пропливала повз Скриню Мерця. Мабуть ,Тіч хотів продемонструвати решті команди трупи заколотників, щоб упередити наступні бунти. Але частина піратів вижила. Хтось навіть зберіг ясний розум і не з’їхав з глузду. Команда упросила Чорну Бороду помилувати нещасних, вказуючи на Волю Божу, якою їм було збережено життя.
Чи дійсно мала місце така історія, або це просто піратська байка, ми ніколи не дізнаємось достеменно. Але рефрен Yo-ho-ho and a bottle of rum з тих пір постійно лунав у моряцьких тавернах Нового і Старого світу. І пили там не лимонад.
Якби ви спитали звичайного жителя Лондона або Брістоля в 17-му столітті, яким чином він втамовує спрагу, то варіант «п’ю воду» там би міг і не трапитися. Проблема була насамперед у якості води. Лондон брав воду прямо з Темзи, вище за течією якої жило ледь не пів Англії. Кишкові інфекції були однією з найпоширеніших причин смерті, особливо у дітей. Тому не дивуйтеся, що основним напоєм англійців було пиво. Не АЛКОГОЛЬНИМ, наголошу, а взагалі НАПОЄМ. Чай англійці почнуть пити пізніше. Так само англійці пили чимало вина, яке було основним предметом імпорту з Португалії, Франції, Іспанії.
У цей час Англія робила перші серйозні кроки в напрямку отримання статусу «Володарки морів». Суперництво з колоніальною наддержавою того часу – Іспанією, над чиїми колоніями ніколи не заходило сонце, породило ліцензованих піратів – каперів. Зростала потуга військового і торговельного флотів. Англійці під парусами борознили простори всіх океанів, перехоплюючи іспанські галеони, засновуючи колонії в Індії, пробираючись в холодний Архангельськ, головний порт Московії. Відстані, як ви розумієте, величезні. Судна повинні були мати пристойні запаси провіанту і питва.
Уявімо собі ситуацію: до Вест-Індії з Англії плисти треба кілька тижнів, до Ост-Індії – місяців. Вода у нас набрана прямо з Темзи, а пиво, як би ми зараз висловились – не пастеризоване. Питання: за який час вода протухне, а пиво скисне? Правильна відповідь – приблизно тиждень-два в теплу пору року. Само собою, що здоров’я моряків від цього страждало.
Наступне питання: що робити далі? Терпіти або шукати варіанти поповнення запасів води, або шукати варіанти напоїв, які не псуються так швидко. Вино було кращою альтернативою пиву, але коштувало дорого (все ж таки імпорт) і займало чимало корисного об’єму в трюмах, якщо його брати із розрахунку на тривалу подорож.
Не дивно, що невдовзі на кораблях почали застосовувати не вино, а бренді. Його вживали як самостійно, так і розбавленим. Бренді до певної міри знезаражував погану воду і приховував її неприємний несвіжий смак. Під чарочку бренді краще йшла одноманітна корабельна їжа – вівсянка й солонина. Але було одне «але»… Бренді, як і вино, був імпортним, французьким. А з Францією лише протягом 17-го століття було три «гарячих» війни. Пам’ятаєте осаду Ла-Рошелі, Бекінгема і всю цю мушкетерську історію? Отож.
Голландський дженевер ще не став англійським джином, португальський портвейн використовувався, але не для масового вжитку. Англійці перебували в пошуках, як би ми зараз сказали, імпортозаміщення.
У 1654 році за наказом правителя Англії (короля на той момент стратили, а його син був у вигнанні) Олівера Кромвеля англійський флот здійснює невдалу спробу захоплення іспанської бази Санто-Домінго (острів Гаїті, сучасна Домініканська республіка). Знаючи крутий норов Кромвеля, адмірали Пенн і Венейблз розмірковують над іншими варіантами захоплення островів для створення постійної бази для англійського флоту у Вест-Індії. Їхнє око падає на погано захищену Ямайку. Адмірал Вільям Пенн, розчарований у співпраці з піхотними командирами, які розпоряджалися при Санто-Домінго, вирішує брати острів раптовим штурмом, взявши командування на себе. Кампанія була успішною. Ямайка стала англійською, що згодом було закріплено в мирному договорі. Але Кромвель все одно посадив адміралів Пенна та Венейблза в Тауер. Лютий був мужик.
Але ще до посадки Вільям Пенн започаткував славетну морську традицію. На Ямайці англійцями було захоплено чимало барил із місцевим ромом. І Пенн розпорядився роздавати щоденно матросам, які були в його підпорядкуванні, ром, посилаючись на неможливість забезпечити їх пивом або бренді.
Спочатку це носило локальний і неофіційний характер. Але згодом у руках англійської корони опинилося чимало островів, де виробляли мелясу і ром. Як ми вже знаємо, масове виробництво рому розпочалося також в Новій Англії. Патоковий дистилят усе більше витісняв французький бренді на флоті. Особливо швидко це відбувалося під час «Війни за іспанський спадок» на початку 18-го століття. І ось в 1731-му році в новий морський статут під назвою “Regulations and Instructions Relating to His Majesty’s Service at Sea” було включено норму про щоденне обов’язкове забезпечення кожного моряка ромом в обсязі половини пінти, або близько 285 грамів в метричному еквіваленті.
Ром відтепер зобов’язували мати в запасі на кожному судні флоту Його Величності. Розпочалася яскрава епоха англійського королівського флоту, яка закінчилася аж в 1970-му році за прем’єра Гарольда Вілсона.
Відміна видачі Rum rations або на сленгу моряків Pusser’s rum стала чорною сторінкою в історії англійських моряків. У день останньої роздачі рому вони одягли на рукави чорні траурні пов’язки.
Щоправда траплялися моралісти, які хотіли зіпсувати моряцький кайф задовго до лейбористів. У 18-му столітті англійській адмірал Едвард Вернон вирішив, що ром спричиняє на флоті забагато насильства і нещасних випадків. Він розпорядився розбавляти його водою і додавати лимонний сік. Щоб боротися з авітамінозом.
Інакше впарити цю кислятину морякам, ніж додати її в ром, варіантів він не бачив. Адмірала прозвали Old Grog, що можна перекласти як «Старий кавалок». А напій відповідно увійшов в історію як «грог». Старий не знав, що започаткував еру ромових коктейлів типу «sauer». Але це буде вже інша історія…
У наступній частині дізнаємось: чому цикл нарисів про ром називається «томагавк блідолицього», звідки власне походить назва «ром» і які назви ще фігурують, в чому особливості технології виготовлення рому, де виробляють найкращий ром; чи все те, що продають в наших магазинах з назвою «ром», дійсно можна вважати ромом?
