Олександр бачив війну з дитинства. Він добре знайомий зі зброєю. Здається, що доля давно пов’язала його з війною: батько — військовий, евакуація з Нагірного Карабаху, строкова служба в десантно-штурмовій бригаді й оборона України з першого дня повномасштабного вторгнення. Він захищав країну, а потім довелося боротися за своє життя: ампутація ноги, вилучення 18-ти міліметрового уламка з грудей. Через інсульт він схуд на 30 кілограмів, але зовні залишається сильним і мужнім: високий, з міцними плечима, широким кроком. Олександр — неговіркий, має гострий погляд, але часто усміхається, бо поряд дружина і донька.
— Лєна — мій ангел-охоронець, а Златуся — маленький ангелочок, — ніжно і з трепетом каже військовий. Додає, що має ще сина. Денисові, старшому, 19-ть і він навчається в інституті пожежної безпеки.
Герой дев’ятого епізоду проєкту “Незламні” — 43-річний головний сержант взводу Олександр Скринський.
До повномасштабного війни черкасець працював на будівництві. У російсько-українську війну не вірив до останнього: “Чого вони на нас полізуть?” Що почалося вторгнення, дізнався з телебачення, знайомі телефонували.
— Мені зі слухавки кажуть: “Саня, така біда”. Відповідаю: “Окей”. Потім бігом патрони готувати, у мене своя мисливська рушниця. Я подумки вже збирався йти на війну, Лєна тоді цього не розуміла. Треба було вдома щось залишити: я зарядив двостволку, залишив патрони, проконсультував всіх любих мені, як поводитися зі зброєю, — розповідає Олександр.
Каже, що відповідального за зброю залишив сина — Дениса. Він займається морським багатоборством, вміє стріляти. Але дружині також дав настанову: “Спочатку стріляй, а потім розберемося”, — уже сміючись пригадує чоловік. Тоді ж у нього всередині вирувала злість до росіян: вибухи в мирних містах, гибель мирного населення.
Підготувавши зброю, Олександр збирав власні речі, а зовсім скоро відправився у військкомат.
Лєна запитує, куди я збираюся, а їй кажу, що зараз зателефонують, скажуть бігом йти. Вона не вірила. Попросив лише заспокоїтися, сказав, що все буде нормально. Поснідали і тут дзвінок о дев’ятій ранку. Кажуть: “Це з військкомату”, а я їм: “Радий чути”. Попросили з’явитися терміново, кажу “Є, терміново”.
Уже на третій день Олександр отримав зброю, по одягу їх доукомплектовували близько місяця. Чоловік каже, що тоді не зважав на це: головне — налаштування воювати.
— Ми готові були йти в тому, в чому були. Я прийшов у військових штанах забарвлення “горка”, у куртці більш-менш теплій. Нам не обов'язково треба було суперспорядження. Лише, щоб швидше йти в бій, — пояснює захисник.
Пригадує, що мав два серйозні відрядження в Київ: страх був, але наказ — вище цього.
— Попри ту обстановку розуміли, що всі боротимуться і стоятимуть до кінця. Не було такого, що: я не хочу чи не піду. Боялися всі. Людина, яка не боїться — не воїн. Єдине, що нас урівноважило — це сприйняття страху, — пояснює чоловік.
Я себе і хлопців готував: “Ми всі двохсоті, тому навіть не думайте. Є різні моменти, як ви будете помирати: чи самі, чи заберете когось із собою”. Хлопці в мене були налаштовані чітко — до останнього.
Упродовж 2022 року чоловік залишався в Черкасах при військкоматі. Дружина Олександра розповідає, що в ті періоди, коли відряджень не було, його раз у чотири доби відпускали на ночівлю додому.
— Це нагадувало роботу. Але певний час я не приймала думку, що його призвали. Після дзвінка з військкомату ще добу плакала. Потім звикла, бо минув майже рік, він був тут, на місці. Про ті завдання, які вони виконували, взагалі не розповідав. Як приїжджав додому, по факту казав, що був на завданні, а зараз уже немає причин переживати, — каже Олена.
До того, як потрапити на фронт, черкасець готував інших — був інструктором і по зброї, і по тактиці. Тоді не було часу готовувати фахівців із окремих напрямів.
— Ми готувалися одразу зі зброєю, з бойовими патронами. Кажу: “Ніфіга, якщо вистрілите, це будуть ваші проблеми”. Заряджалися й розряджалися з бойовими патронами, щоб вони звикли тримати палець не на курку, а під чи зверху, — пояснює Олександр.
Чоловік каже, що знається на всій зброї, крім іноземної. З легкістю перелічує те, з чим давно на “ти”: ПМ, ТТ, автомат Калашникова будь-якої модифікації, АГС, РПГ. Строкову службу у 1998-2000 роках Олександр відбув у 23 десантно-штурмовій бригаді. Каже, що тоді на полігонах відпрацьовували з усієї зброї, що там була.
— І тато мій військовий, я на стрільбищах з шести років. У мене було розуміння, що таке війна. Нагірний Карабах не зник у пам'яті — це перша війна, яку я побачив ще малим. Виринають не дуже приємні картинки: мати спить із рушницею, тренера мого вбили, — пригадує Олександр, роблячи великі паузи. — Коли мені було вісім, нас звідти евакуювали в Закарпаття.
На початку цього року Олександр потрапив на передову. Зізнається, що не міг довше залишатися в тилу: “Сказав, що вже досить. Треба щось вирішувати”. Побратимами на фронті стали захисники з усієї України, зокрема, земляки з Черкас та області. Олександр займав посаду головного сержанта взводу, у його підпорядкуванні було тридцять бійців. Його ж кликали Скриня. Каже, що особливого позивного не вигадували — похідний від прізвища, а прижився він ще з Черкас.
Одразу Олександр потрапив у Бахмут. Пізніше це місто він із товаришами згадуватиме, як сонячний курорт, порівнюючи його з Лиманським напрямком, який вони тримали з лютого до квітня.
Ми вийшли в Лимані на позиції, які треба було готувати для наших. Починали рити з колін, бо підніматися було небезпечно: постійно нас обстрілювали, міни летіли. Ми заходили на позиції на три дні. Тобто кожні три доби треба було змінювати людей. Поки сиділи там, замерзнути ніхто не давав. Постійний рух був. Ми або копаємо: з'єднуємо одну точку з іншою, або відстрілюємося.
І навіть під постійними обстрілами захисники знаходили час для кави. Розповідаючи про цей ритуал, напруга з обличчя Олександра спадає і він, здається, добрішає.
— Каву в окоп самі собі брали, наливали її в термос. Даємо клич, усі підійшли, чашечки взяли, розлив пішов, — сміється чоловік. — Тоді в нас одні жарти були, обговорення на різні теми вели: що нас чекає, як воно буде, нехай спробують… Весело!
Каже, із забезпечення мали все необхідне: від зброї до їжі.
— Там, де я служив, у звичайній піхоті, проблем жодних не було. Їжу постійно привозили: консерви були нормальні, каші. Зі зброї також усе було, — підтверджує захисник. — Сумував лише за своїми дівчатками й хлопцем. А більше там нічого не хотілося: консерва є — все добре, і — щоб всі повернулися, щоб живі повернулися додому.
Більше історій із фронту Олександр нам не розповів. Каже, що в пам’яті залишаються і сумні, і веселі, але ділитися ними поки не готовий: “Не хочеться, це моє”.
Було 14 травня. Олександр разом із двома бійцями пішов “на передок” перевірити певну інформацію, коли поряд прилетіла міна.
Падаю на землю, відчуваю, що поранений. Рукою не можу ворушити, на ногу стати не можу. Кричу: “Андрюха, трьохсотий”. Одягаємо турнікет на ногу, я ще свій дістаю, затискаємо його другим. На руку Андрій причепив ізраїльський бандаж. Потім тимчасово я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, мене запитують: “Йти зможеш?” Кажу: “Якщо піднімете, можливо, піду”. То в мене одразу забрали автомат, розрядили його. Якось десять метрів на одній нозі прошкандибав, як тільки міг.
Потім черкасця евакуювали. Крім серйозного поранення лівої ноги, в його тілі застряг уламок, він пройшов через ліве плече, розбивши суглоб, менші уламки вразили праву ногу.
— Коли мене привезли на точку, де надають першу допомогу, зробили огляд, зняли турнікети. Подивилися, що з ногою, і затягнули турнікет назад, а на руку — бандаж. Розрізали штани, оглянули іншу ногу, там були невеликі уламки. Далі вже не пригадую, що було, — розповідає Скриня.
Пізніше той самий Андрій з позивним Кисіль зателефонував Олені й розповів про те, що сталося. У цей час бійця доставили у Лиман, а потім Слов’янськ.
— Це була неділя. Написала йому повідомлення: “Доброго ранку, коханий”. Він відповів лише смайликом. Вирішила чекати до вечора відповіді, але не отримала її. Тоді зрозуміла, що щось не так. Зателефонував Андрій і повідомив, що Сашу дуже поранено і він його витягнув, будучи сам із пораненням. У мене випав телефон із рук, я перетелефонувала. Дізналася, що чоловіка повезли у Дніпро, — розповідає Олена.
Пізніше той самий Андрій з позивним Кисіль зателефонував Олені й розповів про те, що сталося. У цей час бійця доставили у Лиман, а потім Слов’янськ.
— Це була неділя. Написала йому повідомлення: “Доброго ранку, коханий”. Він відповів лише смайликом. Вирішила чекати до вечора відповіді, але не отримала її. Тоді зрозуміла, що щось не так. Зателефонував Андрій і повідомив, що Сашу дуже поранено і він його витягнув, будучи сам із пораненням. У мене випав телефон із рук, я перетелефонувала. Дізналася, що чоловіка повезли у Дніпро, — розповідає Олена.
Маршрут евакуації і що далі сталося з Олександром, Олена розповість пізніше. А зараз довіряє нам те, від чого в неї досі на очах з‘являються сльози. Каже, що чоловік оберігав її, і про те, що відбувалося на передовій, нічого не розповідав. Але щодня намагався відписати хоч щось, аби вона не нервувала.
— Я взагалі не знала, де він, що з ним відбувається. Домовилися, що кожний вечір будемо не дзвонити одне одному, а писати. Так щодня чекаєш повідомлення, чи все з ним добре. Він же або “плюс-плюс” пише, або “живий”. Це було важко, — розповідає Олена, ніби проживає все знову. — Міг три дні не виходити на зв’язок, а на четвертий обзиватися. Не завжди був зв’язок, а потім з'ясовувалося, чому його не було. Бо мені ж не розповідав справжнє розташування, казав, що вони недалеко, на другій лінії, а потім виявлялося інше. По телефону ми більше розповідали, як у нас справи.
На пошуки чоловіка у Дніпрі Олена витратила добу: не знали, в яку лікарню його привезуть. Шукали через волонтерів, знайомих і незнайомих, телефонували за номерами лікарень, які знаходили в інтернеті, навіть у морг.
— Нам допоміг побратим Саші з позивним Механік. Він за дві години з’ясував, у якій лікарні чоловік, і йому шосту годину роблять операцію, — розповідає жінка.
Дружина побачила чоловіка через два дні після поранення у реанімації. Олена приїхала в лікарню разом із мамою Олександра. Каже, її пустили до чоловіка за умови, що не плакатиме поряд із ним.
— Коли вперше зайшла до нього, він сам не дихав, не їв. Ногу тоді ще намагалися врятувати, одягнули апарат Ілізарова. Я доторкнулася до неї, вона — тепла. Зраділа, бо хотілося вірити, що все буде добре. Він був без свідомості, але очі трішки відкривав, вони були такі мутні, — пригадує Олена. — Нас пускали на 10 хвилин у реанімацію, ми говорили йому, що вже все добре, знайшли його, намагалися підтримувати.
Увечері 18 травня Олександра знову прийшли навідати його дружина й мама, але в реанімації чоловіка не застали. У цей час його везли з операційної, кількома годинами раніше йому ампутували ліву кінцівку. Олена переповідає:
Побачивши його, я зрозуміла, що нічого не зрозуміла. Його мама втратила свідомість… Це був шок. Я чомусь кричала на лікаря, навіщо він це зробив, якщо вранці ще все було добре. Він попросив заспокоїтися й пояснив, що пішов некроз, якби не ампутували ногу, то Сашу не врятували б. Ця фраза поставила мене на місце. Зрозуміла, що він живий — це головне.
Наступного дня черкасець відкрив очі і був у свідомості. Олена каже, що це було підтвердження тому, що чоловіку справді краще.
Олександр додає до слів дружини, що в напівпритомному стані, одразу як потрапив у лікарню, просив лікарів зберегти ногу, але якщо не вийде, то щоб “рубали”.
— Думав спершу, що нога ще жива. Кажу, дайте я оклигаю і далі в бій. Потім відчув, що щось не те, глядь, а там немає ноги. Думаю, ну все, будемо робити протез. Піду на протезі воювати. Зараз вже не думаю про війну, але якщо призвуть, то, мабуть, піду назад, бо виходу не буде, — каже ветеран.
У цей же час рідні захисника дізнаються, що в нього стався інсульт. Чоловік не міг ворушити ні руками, ні правою ногою. Крім того, у нього біля шиї досі залишався уламок. Пізніше привезти його додому попросив син Олександра. Денис зробив із шматочка міни оберіг, адже він пройшов крізь плече воїна, не зачепивши жодного важливого органа.
Наступним пунктом для черкащанина стала столиця. Туди його транспортували реанімобілем. Попередньо Олександрові встановили трахеостомічну трубку, через яку він не міг говорити, але завдяки якій дихав. Тому, зробивши запаси балонів із киснем, його перевезли у військовий госпіталь у Києві. Тут уже вилучили уламок із плеча, ампутована нога загоювалася. Коли ж чоловіка перевели в палату, тоді лікарі запропонували йому відновлення в реабілітаційному центрі. Попри те, що Олександр майже не рухався: наслідки інсульту не зникли, за нього взялися реабілітологи.
— Там були три місяці. Ми з мамою жили у родичів, пізніше приїжджала до чоловіка на вихідні в реабілітаційний центр. Треба було повернутися додому, бо тут робота й діти, — пояснює Олена.
До речі, Денис і Злата вперше побачили тата після поранення вже в Києві. Олена каже, що старшому сказала про втрату ноги по телефону. Молодшій — спершу, що тато поранений, а вже дорогою в реабілітаційний центр — що в тата немає однієї ніжки.
— Уперше вона мене побачила без протеза, то замерла в дверях. Туди-сюди, не знала, що його робити. Кажу: “Біжи до мене, моя лялечко”, — розповідає Олександр і цілує Злату в голівку. Дівчинка впродовж всієї нашої розмови поряд із татом. — То вона прибігла до мене швидко.
Олена каже, що психологічна підтримка була помітно важливою. До Олександра приїжджала і вона, і його цивільні друзі, й побратими.
— Фізіологічна підтримка — на автопілоті, бо ти постійно з ним. Але не менш важливе спілкування. Друзі приїжджали, побратими ще з госпіталя його підтримували. Звернула увагу, коли знайомі телефонували, він радів, але більш спокійно спілкувався з ними. Інша справа, коли побратими — тоді він оживав, настрій з’являвся. Я з ними всіма познайомилася, бо раніше й імен їхніх не знала. Тепер їхні телефони записані, всі позивні занотовані, — уже живіше розповідає жінка.
Олександр каже, що психологічна реабілітація необхідна, вона має бути обов’язковою для всіх воїнів: не кожний здатен “переварити” емоції і прийняти те, що його життя змінилося. Черкасець же тримався на позитиві, навіть дружину заспокоював. Олена згадує:
У нього завжди все добре, навіть коли лежав нерухомий, казав, що добре.
Паралельно з реабілітацією тривало протезування. Чоловік пригадує, що одягнути протез планував одразу після ампутації.
— Плани були чіткі: стати на ноги за короткий час. Це не обговорювалося. Мені хотілося, щоб все відбувалося швидше, швидше, якісніше й швидше — підганяв лікарів так, — сміється ветеран. — У ребцентр мене відправили, я ще був лежачий. Із допомогою у крісло ледь-ледь пересідав. Потім все пішло, як треба. Почали ставити мене на ногу, тому що одна рука досі трішки не слухається, а на іншу спиратися не можна було. Готували так, щоб я одразу став на протез і пішов.
Спершу на бійця одягли тренувальний протез, та емоції в нього все одно були сильні: “Вау, нарешті це сталося. Відео одразу коханій надіслав, мамі. Уявляєте, я став і пішов”. Уже за тиждень-два Олександр впевнено пересувався: “Лєна до мене приїхала, я на протезі стою, а їй кажу: «Сідай у крісло, поїхали», та й повіз”.
Новий протез, який Олександр називає “машиною”, через його солідний зовнішній вигляд, він одягнув менше місяця тому, всередині жовтня. Наступного дня після цього його виписали додому. Пристосовуватися до нової “деталі” довелося самотужки, але не наодинці. Одягти протез, відрегулювати його любить допомагати Злата. Доня може підтримати тата на східцях, притримати двері в під’їзді, скласти йому компанію під час прогулянки.
— Протез скандинавський і дуже дорогий. Отримав його за державною програмою. Коли дізнався вартість, стало страшно виходити на вулицю, — жартує Олександр. — За допомогою “язичка” можна підняти ногу, закріпити її в одному положенні. Можна навіть покласти на коліно або зробити, як підставку. Спочатку звикав, бо він виявився важкий.
Попри те, що на протезі чоловік без зусиль може ходити з пів години, підтримує себе паличкою. Каже, використовує її для стабілізації, бо інколи асфальт може бути нерівний. Реабілітація Олександра продовжується тепер у рідному місті: в “Астрі” й у приватного лікарня.
Поки що в мене одне завдання — пройти повну реабілітацію, а потім будемо щось вирішувати. Не знаю, скільки це часу триватиме: місяць, два чи до нового року.
Однак, здається, що військову справу він не залишить. На Олександрові зараз камуфляжні штани, щоправда удосконалені: з блискавкою на тій штанині, де протез. Каже, що вже наступного тижня його запросили на тренінг навчати захисників: “Сказав, що тільки за. Треба — долучайте, буду присутнім. Воно й для реабілітації корисне”.
Олена також налаштована по-бойовому. Каже, що мозок не встигає сприймати всі події, але виконує необхідні завдання.
— Усе так швидко відбулося: армія, поранення. Поки я не знаю, як з цим жити, бо немає часу, щоб сісти і подумати про це. Ми виконуємо ті завдання, які треба робити зараз, сьогодні, завтра, протягом тижня, — пояснює жінка.
Олена пригадує наостанок історію, що її саму вразила й надихнула переосмислити погляд на життя:
— У перший день, коли ми потрапили в реабілітаційний центр, я побачили в коридорі хлопців із ампутаціями. Вони сиділи в колісних кріслах. Думаю, треба наважитися розпитати в них, що тут і як у цій клініці. Підходжу, перепрошую і запитую, чи можна з ними поговорити, вони бадьоро погоджуються. Далі починаю запитувати, де вони отримали поранення, чи тут протезуються. А вони так до мене: “А хто вам сказав, що ми військові?!” Кажу їм, що, звичайно, різні ситуації бувають, але навряд чи ви вдома сиділи пили чай і втратили дві ноги. Вони розсміялися і все мені розповіли. У людей немає двох кінцівок, а вони весь час жартують. У них стільки життя…
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
%20(1).webp)
.webp)
