Дощить. Біля воріт нас зустрічає чоловік 39-ти років, середнього зросту й статури, з коротко стриженим темним волоссям. На ньому посеред осені сіра майка і чорні штани, тримає кофтину. Те, що він був на фронті, можна здогадатися лише за протезами рук. Виходячи з машини, вітаємося й простягаємо руку. На обличчі чоловіка з’являється широка усмішка й він відповідає рукостисканням.
Шостий герой проєкту “18000” “Незламні” — черкащанин Олексій Юхимець. Він родом із села Золотоніського району, куди ми приїхали, щоб почути його історію: про бойовий досвід в Іраку й на Донеччині, протезування двох кінцівок і цілі — знову зіграти на комп’ютері, водити автомобіль і повернутися до улюбленої роботи покрівельника. А ще розповімо про сім’ю захисника, його найбільшу підтримку — дружину.
— Он той дах, на сусідньому подвір’ї, я робив, — каже Олексій, проводячи нас до будинку.
Далі він притримує протезом залишені ледь відкриті вхідні двері і запрошує усередину. Назустріч нам виходить дружина Олексія — Олександра й син — Роман, пізніше познайомилися і з меншою сестричкою хлопця — Євою. Говоримо про те, що капці нам не потрібні, знімаємо верхній одяг і заходимо в кімнату, яку щойно пилососив Олексій.
— Протези отримав із місяць тому. Ще в реабілітаційному центрі, коли їх одягнули на мене, сказали два дні звикати. А я за пів години їх зламав. Хотів роздягнутися й відірвав кріплення, але протезист полагодив, — енергійно розповідає Олексій.
Каже, що ще звикає до протезів, але домашні справи здебільшого не є перешкодою. Може й пилососити, самостійно їсти, навіть керувати автомобілем.
— Усі побутові речі роблю. Дружині чай робив: узяв чайник, пакетик, додав цукру, ще звикаю брати чашку, стаканчик зручніше, — пояснює Олексій. — Їздити за кермом люблю. Розумієте, автомобіль купив наприкінці осені 2022-го, то не встиг поїздити. На наступний день, коли одягнув протези й повернулися додому, поїхали з дружиною забирати дітей у тещі. По асфальту їде вона, а по полю можу і я, коли дуже хочеться.
Олександра каже, що Олексій підштовхнув її піти в автошколу. Поки він був у війську, автомобіль стояв удома.
— Діти є, автобусом часто не поїздиш у місто. Тому в січні цього року пішла навчатися, за місяць мали бути екзамени. А в лютому мені зателефонували й повідомили, що тато зробив нам сюрприз. Теорію вдалося скласти в квітні, а отримала документи після реабілітації й протезування чоловіка, аж у жовтні, — додає до слів чоловіка Олександра.
Жінка зізнається, що побутове життя критично не змінилося через травму Олексія. Він допомагає на городині та прибирати в дворі.
— Хіба що з роботою зараз важко. Він любить працювати руками. До повномасштабного вторгнення ми п’ять років їздили у Фінляндію на заробітки, — каже Олександра. — Живемо собі, як і жили, тільки з трішки більшою для нього допомогою, ніж було раніше. Каву йому робимо, Роман може планшет налаштувати, Єва — допомогти протези одягти. Діти в нас класні. Вони допомагають більше мені по дому. Тато морковку з городу виносив, гілки з двору. З дрібною моторикою поки важче.
Олександр був долучений до війська з 2003 року. Строковиком відслужив майже рік, а після підписав контракт. Тоді формували 7 бригаду 72 батальйону. Так черкащанин потрапив в Ірак на сім місяців. Говорити про ті події йому важко. Посеред розмови чоловік замовкає на кілька секунд, а його очі стають вологими. Згодом каже, що сам не очікував від себе таких емоцій: "Накотило". Й одразу впевнено продовжує:
— Там не було такого, як тут, але в Іраку загинули гарні люди. Ми охороняли колишні склади й хлопці займалися розмінуванням. Могли бути обстріли, але нечасті. Відслужив трохи й приїхав додому, контракт розірвав за сімейними обставинами.
У 2014-му Олексій хотів піти воювати в АТО. Та припускає, що тоді бійці з такою спеціальністю, як у нього, були непотрібні: пройшов комісію, дали папірець і попросили чекати. Пригадує, що в той час Олександра була вагітна. Вони домовилися, що чоловік піде служити, якщо прийде повістка, а не добровольцем.
У 2022 році повномасштабне вторгнення застало Олексія зненацька. Дізнався про це дорогою на роботу від знайомих із росії.
— Я не вірив у напад росії. Не дивлюся телевізор із 2014-го. Були на те причини. Транслювали те, що не повинно бути в цивілізованій країні, а в нас це було. Я відключився від цього, в мене була робота. Телевізор вмикали на Новий рік, щоб пробили куранти, — розповідає черкащанин. — Мені зателефонували з росії вранці 24 лютого й запитали, що в нас відбувається. А я їхав на роботу. Мені кажуть: “У вас війна почалася, росіяни перейшли кордон”. Я цього не знав, таки поїхав на роботу, але зателефонував дружині, щоб вона перевірила, що є вдома, навіть протигаз потім привіз.
Після 24 лютого чоловік знову почав дивитися новини, а через три дні пішов у військкомат:
Перші думки — захистити сім’ю. А так, що? Будемо тримати оборону.
Із військкомату чоловік повернувся з повісткою. Охочих стати на захист країни у перші дні виявилося багато, тому до квітня черкащанин чекав на дзвінок.
— Мене викликали у військкомат, сказали приходити з речами. Із Золотоноші нас відправили на Київ. Там відібрали п’ятьох осіб у десантно-штурмові війська, а ми повернулись додому. Пізніше опинилися у навчальному центрі на Черкащині на три тижні. Спершу займалися тим, що відправляли на передову продукти, розвантажували й завантажували їх, — переповідає Олексій. — Коли дізналися, куди їхатимемо, почалися заняття з медицини й тактики в лісі, на полігоні були. Тоді дали перші тринадцять патронів, а за кілька днів видали особисту зброю, щоб пристрілятися.
Востаннє чоловік тримав автомат у 2005 році. Каже, знову відчув силу зброї в руках: що може влучати в ціль і зір не погіршився.
— Я не можу сказати, що був готовий до фронту. Треба було. Інших варіантів для себе не розглядав. Думав, якщо ми їх не зупинимо, вони будуть тут. А вони нам не треба. Я був у росії, там немає нічого хорошого. Це був 1998-й. До села доріг не було, будинки стояли тоненькі з дерева, обшиті залізом, газу в селі не було, машин теж, на конях люди пересувалися. Ніби потрапив на сотню років назад, — зазначає черкащанин.
Наприкінці квітня Олексій уперше потрапив на Донеччину. Їхніми напрямками були Солодке, Новомихайлівка та Мар'їнка. Підрозділ прикордонника був закріплений за бригадами ЗСУ, яким вони допомагали. Чоловік має низку спеціальностей, із 2005 за ним закріпилися — механік-водій і кулеметник.
— Ким я тільки не був. Із Черкащини поїхав водієм групи зенітної установки — ЗУ-23-2. Таких груп було декілька. Ми пройшли навчання для цього, тому кожний член нашого підрозділу міг замінити іншого. Та коли приїхали на Донеччину, ніякої ЗУ у нас не було, тому взяли автомати й пішли виконувати завдання. Там вже був звичайним стрілком, — каже Олексій.
Підрозділ черкащанина мав закріпитися у сірій зоні. Ті, хто вміли, також перевіряли місцевість на розтяжки.
— За нами заходили танки й могли навскіс накривати ворога. Вони вражали цілі, показували нам з дронів свою роботу, — пригадує чоловік. — Тоді вийшли без втрат. Роботу виконали й помінялися, нас вивели. Це був перший заїзд на Донеччину.
Пізніше Олексій служив на Придністров’ї і Сумщині. Каже, що захищати кордон на півночі також складно. Могли переходити російські диверсійно-розвідувальні групи, були постійні обстріли з мінометів і “Градів”. Удруге на Донеччину підрозділ Олексія відправили після нового 2023 року. Вони знову мали закріпитися у сірій зоні. Цього разу позиції вже були готові.
Коли перший раз приїхали на фронт, то чотири години стояли на посту, потім чотири — копали окопи і траншеї, і ще чотири години спали. Таким був режим дня. Вночі, звичайно, не копали, бо добре чути, але потрошку підкопувалися: бо чим глибше копаєш, тим довше живеш.
У кімнату, де триває запис інтерв'ю, навшпиньках заходить 11-річний Роман. Хоча хлопець уже чув деякі розповіді від тата про війну, йде послухати їх знову. Він знаходить собі місце, де сісти, і, здається, більше не зводить із тата очей.
— Авдіївка — це був наш перший виїзд після нового року і на одинадцятий день попало, — продовжує Олексій. — Це трапилося о першій годині дня. Наші перед цим гарно накрили росіян, а вони наступного дня по нас відпрацьовували з усього, що мали: два міномети, АГС, РПГ і стрілкотня. “Беха” під’їжджала. Один із пострілів попав у руки. Спочатку я думав, що міна — свідомість не втратив, все пам'ятаю. А коли вже хлопці все повідкопували, знайшли хвостовик із снаряда РПГ. Виходить, кумулятивом мені відразу обпекло дві руки.
Витягнув захисника з-під блінджала його побратим. Олексій каже, що тоді зацепенів і не міг рухатися, але про допомогу попросив. Потім чоловіка доставили на точку евакуації. Хоча зазвичай під час обстрілу не евакуюють, цього разу ризикнули заради одного.
— Евакуювали звичайною швидкою: УАЗиком чи ГАЗеллю. Приїхали два хлопці під час важкого обстрілу, вкинули мене й поїхали. Це був один евакуаційний автомобіль, його не можна було втратити. Свої винесли, а ці не побоялися приїхали. Дякую їм, — каже Олексій і додає: — У той день тільки мене поранило.
У цей момент наша увага з Олексія перемикається на чуйного Романа. Хлопчик намагається стримувати емоції. Це помітно по його нерухомому обличчю, на якому вже з’явилися солоні краплинки. Тато також перейнявся відчуттями сина. Його очі блищать під світлом для камери — протезом їх незручно прибрати. За кілька секунд тиші Олексій каже: “У мене син дорослий”.
Далі чоловік, щоб підбадьорити усіх, розповідає історію. Вона про цигарки, які з ним були з евакуації і до чергової лікарні:
— Ще коли мене забрала перша швидка, я попросив цигарку. А вони некурящими виявилися. Потім мене помістили в інше медичне авто, там водієм був хлопець, а медсестра — дівчина. Прошу знову, а вони кажуть, що мало того, що не можна в автомобілі, так теж — не курять. Але вони зупинилися, купили цигарок, поклали мене трішки на бік, покурив, заспокоївся і поїхали далі. Я й у Вінницю з тими цигарками приїхав.
Після стабпункту, куди відразу привезли черкащанина, він потрапив у госпіталь у Дніпрі. Дружині не одразу наважився зателефонувати. Олександрі ж про те, що сталося, за пів години після поранення розповів заступник командира.
— Я не телефонувала, бо розуміла, що Олексій не візьме сам телефон. І чи є хтось поряд, теж не знала. Він міг побачити, що я телефоную, а слухавку не зміг би взяти. Не хотіла, щоб він нервував, — каже Олександра.
Жінка пригадує, що чоловік до поранення також не все їй розповідав. Про те, що пішов у військкомат, дізналася, коли з дітьми вже виїхали за кордон. Застерігав і від того, що було на фронті. Надсилав лише “плюсик” щодня.
— Коли була можливість поговорити, то більше ми розповідали. Олексій постійно просив надсилати наші світлини. Ми відправляли, що робимо, чим діти займаються, — розповідає жінка.
Поки Олександра чекала на дзвінок від чоловіка, шукала реабілітаційні центри, читала про протезування й планувала свою дорогу до нього в лікарню. Сину та доньці відразу нічого не розповідала — не знала як.
Діти прийшли, а я тут плачу. Малий запитав, чи з татом щось сталося. Відповіла, що поранений і везуть у лікарню. Вони спокійно відреагували. Вирішили мене не чіпати. А потім побачили, що я в кімнаті сиджу й мені погано, вирішили нагодувати. Принесли те, що вміли й собі готували — макарони з пельменями. Чесно, я поїла: пельмені з’їла, а макарони намагалася. Вони в мене умняшки.
Олександра каже, що їхня родина — весела. Було так, що тато з фронту “проводив виховну роботу”.
— Оскільки ми приїхали з дітьми на ферму в Фінляндії, де були з чоловіком раніше, власниця мене запитала, чи працюватиму. Я погодилася, оскільки треба було за щось жити. Тому я ходила на роботу, діти — в школу. Їм подобалося, бо там не було домашнього завдання. А вдома могли бути невеликі скандали, то тато нас заспокоював, — сміється жінка.
Повернулася сім’я в Україну в серпні минулого року. Для Олексія діти й дружина — найбільша підтримка.
— Я без неї не можу. Найбільше, коли в цивільному житті ми були на відстані — це три тижні. Як познайомилися вирішив, що буду працювати, а вона може займатися своїми справами, хоча за кордон удвох їздили працювати. Надовго ми ніколи за 15 років, які знаємо одне одного, не розлучалися. Постійно разом. Зараз обіймаю її з протезами, отак затисну і кажу, що не відпущу. І без протезів також обіймаю, але як виходить, — сміється Олексій.
Захисника лікували у різних областях України. В Дніпрі він мав операцію.
— Волонтери ледь не в реанімацію заходили. Перед тим, як мене перевозили в іншу лікарню, вони прийшли, почали запитувати, чи є в мене одяг, телефон, зарядний пристрій, каву принесли. Вони навіть не представлялися, просто підходили й запитували, чим допомогти, — з вдячністю розповідає Олексій.
На четвертий день після поранення чоловіка транспортували у Вінницю. Перед цим він зателефонував дружині.
— Бачу: телефонує, беру слухавку. А він таким веселим голосом запитує: “Мала, шо ти там?” Кажу, що чекала на його дзвінок і не треба нічого пояснювати, бо я вже про все домовилася, де хто буде, з ким залишаються діти, — пригадує Олександра.
Подружжя зустрілося у лікарні. “Я ще не доїхав, а вона вже була там”, — пригадує Олексій. Олександра винаймала квартиру поряд із медзакладом, а вдень була весь час із чоловіком. Воїн каже, що не любив надовго залишатися в палаті:
Були різні розмови між хлопцями. Хоча здебільшого всі трималися. Не люблю пускати соплі, згадувати, як було добре, а зараз погано. Я з позитивом дивлюсь у майбутнє, бо інакше не можна. Якщо так сталося, то що вже робити — треба максимально витягувати з того, що є.
У Вінниці ж Олексій з Олександрою радилися, як розповісти дітям про втрату двох рук. Про це повідомили їм телефоном.
— Вони раніше самі для себе визначили, що сталося, бо чули розмови між дорослими. Роман, наприклад, вирішив, що в тата немає однієї руки, а потім коли дізнався, що немає обох, то трохи плакав. Із Євою говорила наша родичка, вона навчається на психолога, — пояснює жінка.
У цій же лікарні через волонтерів шукали можливості протезуватися. Розглядали закордонний центр, але там відмовили. Потім волонтерка знайшла для Олексія центр протезування під Львовом.
— Там мені сказали, що спочатку поставлять механіку. Треба час, щоб кукси всохлися. Коли перший день одягав протези, з мене текло: я поправився, практично нічого не робив, — пригадує Олексій. — Мене попередили, що це не буде швидко. Але я був налаштований на протезування одразу. Мені навіть із механічними протезами простіше, хоч якісь руки.
Також була тритижнева реабілітація в Одесі. Там подружжя жило разом у санаторії. Рани загоювалися, чоловікові робили перев’язки, вживав вітаміни. Олександра каже, що тоді вже й до моря разом ходили.
Зараз на Олексієві два протези. Каже, що одягнув, бо вранці їздив у місто. Та якщо потреби немає, то може не користуватися ними зовсім.
Ліву руку ветеран втратив до ліктя, тому протез закріплений на плечі. На правій — лікоть вдалося зберегти, тож у протезі — передпліччя й кисть. Руки Олексія відтворює корпус протеза із чорного пластику, долоні — майже, як справжні, за розміром і зовні. На чорному добре помітні деталі протезів — металеві дротики й білі шлейки, липучки.
Олексій демонтрує, що може сам змінити частину протезу на більш зручний для нього спеціальний гачок замість долоні. Під час руху рукою чуємо тріск: “От знову треба підкрутити”, — каже чоловік і просить сина допомогти змінити протез. Роман робить це вперше, тому тато терпляче повторює, що й куди потрібно приладнати. Вийшло.
— Зазвичай це робить дружина. За протезами треба слідкувати, можна підкрутити шестигранничками, бо я ними так махаю, — сміється Олексій. — Інколи діти можуть допомогти. Треба спочатку одягти протяжку на куксу, а потім протези. Протезист сказав, що за два-три місяці зсохнеться кукса, то можна буде вішати конструкцію на стіну, підходити й одягати самому. Поки сам можу тільки зняти.
Користуватися протезами теж не просто. Олексій зізнається, що інколи зосереджується на одній руці, а інша в цей час може заблокуватися. Розповідає, що потрібно думати, який рух зробити, щоб протез спрацював. Механічні протези дозволяють за допомогою тяги зігнути руки в ліктях чи розігнути їх повністю, підняти вгору чи відкрити великий і вказівний пальці.
Олексій знову жартує й розповідає про себе кумедні історії, як справляється з протезами:
Зараз хочу вигадати, як на мотокосі газувати, бо поки незручно. У нас була не одна похибка. Раз взяли миску й не розрахували, що вона заглибока. До половини з’їв страву, а потім дружина допомагала. Ще переносив миску до столу, а вона впала на підлогу й розбилася. Сміємося. Дружина каже, що швидше придбаємо нові тарілки. Чашку незручно брати, бо вушко на гачку крутиться.
Здається, що для Олексія немає перешкод. У кожній ситуації він створює зручні для себе умови. Черкащанин каже, що тепер відвідує заклади харчування частіше, ніж до війни. Сподівається, що з біонічними протезами зможе досягти ще більшого. Їх пообіцяли зробити у тому самому протезувальному центрі під Львовом.
— Коли буде біонічний протез, хочу сісти за комп’ютер. Страшний був ігроман. Уже пробував грати з протезами, то мишкою водив, — затято розповідає Олексій.
Почувши нашу розмову, Олександра з усмішкою додає:
— Так, він дуже любив гратися. Буває приходить, сідає за комп’ютер, клацає щось на клавіатурі, старається натискати клавіші мишки: вона маленька, тікає. Потім приходить до мене мокрий такий. Запитую його: “Ну що?”, а він каже “Не вбили, втік”.
Зараз із розваг, як сам каже Олексій, у нього — планшет із книгами. На противагу іграм, де потрібно стріляти, у книжках — світ фантастики, аби відпочити від реальності.
Пожартувавши про ігри, чоловік переходить до серейозного. Зізнається, що думає над варіантами майбутньої роботи. Бути залученим до військової справи, наприклад, працювати у військкоматі, не хотів би. Чи візьмуть його знову охоронцем — не певен. Бачить перспективу в улюбленій справі.
— Раніше виконував зовнішні ремонти: робив фасади і дахи. Душа більше лежала до дахів. Люди зазвичай роблять ремонт, коли вже з даху тече. То подобався результат наприкінці робіт: приїжджаєш — дах старий, а їдеш — хата, як лялька, стоїть. Дуже багато розробив проєктів дахів, малював їх у 3D за замовленням людей. На це я не вчився, освіту маю тракториста, це набуте за дванадцять років практики. Перекрив не одну сотню будинків. Хотілося й до цього повернутися, — ділиться з нами планами Олексій.
Також планує завести невелике господарство, придбати вівчарку. Залишатиметься в рідному селі. Тут усі між собою знайомі.
— Односельчани нещодавно вирішили мене підтримати, висловити подяку. Я відмовлявся, бо мені нічого не треба, а вони влаштували благодійний матч: зібрали дві команди, я зробив перший пас, — пригадує ветеран.
Люди часто дякують. Я стояв на вулиці у футболці, без форми, проїжджало поряд таксі, зупинилося, чужа людина вийшла подякувати…
Приміряти біоніку Олексій зможе за пів року. Медики планують одягти на чоловіка один протез, але він ставить собі за ціль керувати двома.
— Лікарі кажуть, що двома протезами я не зможу керувати, ніби одна рука залишатиметься допоміжною. Але не факт, ще подивимося, — усміхнувся Олексій.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
.webp)
%20(1).webp)
