Тільки-но ми заходимо у палату, він вкриває ноги, приховуючи від нас та камер свої травми під ковдрою. Говорить, що робить так зазвичай, щоб цивільні не бачили. Над ліжком на стіні висять патріотичні малюнки від незнайомих дітей та знімки зламаної ноги, з якої стирчать спиці. На приліжковій тумбі стоять чашка з написом "найкращий тато у світі", лікарняний обід та пачка цигарок. Він закурив у 2022-му.
– Можливо, на нервах, – говорить герой публікації.
Тоді окупанти не дійшли 20 кілометрів до його рідного селища. Доброволець Олександр Гузій, у минулому шеф-кухар столичного ресторану, родом із Чернігівщини. Він дев’ять років воював за суверенітет України, проте у лютому 2023-го отримав поранення нижніх кінцівок: ампутація правої нижче коліна та відкритий перелом лівої. Нині захисник перебуває на реабілітації у Черкасах.
Олександр неохоче пригадує службу і те, що довелося пережити й побачити. Та все ж ділиться із нами своєю історією. Це розповідь сьомого незламного воїна для спецпроєкту “18000”.
За дев’ять років служби він боронив не один населений пункт Донбасу. Лік сягає десятка, якщо не більше.
– Старогнатівка, Новотроїцьке, Новозванівка, Оленівка, – видихає. – Попасна, Троїцьке, Світлодарськ, Курдюмівка і Красна Гора, – перераховує військовий.
Каже, лінію оборони тримали довго. На одній позиції стояли по три, п’ять, вісім місяців. У Щасті, наприклад, взагалі тринадцять.
– Здогадувалися, що агресія посилиться, але не уявляли, що будуть бити по мирних містах та цивільній інфраструктурі. Війна є війна, – каже боєць.
У лютому 2022-го Олександр Гузій перебував у Троїцькому біля Попасної. Говорить, що там повномасштабна почалася раніше, ніж її побачила решта країни.
Десь 12-13 лютого. Тоді почалися перші масовані обстріли: артилерія, гради, міномети. Найперше накрили всі тили. Перебили постачання, відрізали військо. Без боєприпасів, їжі та води довго не вистоїш. Але ми старалися, виживали, трималися.
З вересня 2022 року він виконував обов’язки командира взводу мотопіхоти. Коли бойові дії загострювалися, кількість днів безперервного перебування на позиціях рахували десятками. Найбільше в окопах доводилося бути 24 доби поспіль.
– Тоді говорили з хлопцями про плани на майбутнє, – робить паузу та усміхається. – Фантазували, хто що хотів би поїсти, про різне спілкувалися.
Проте тоді йому найбільше хотілося не так поїсти, як помитися. Часто найбільше бракувало води. Її економили насамперед.
– З будь-якого положення можна вийти: десь щось дістати, десь щось знайти. Як би там не було, постачання відновлювали і все організовували, – констатує військовий.
Найбільше боліло, коли доводилося втрачати бойових товаришів.
– Побратимів із пам’яті точно не викинеш. Хороші хлопці були, – говорить військовий.
Майже через рік повномасштабної війни, п’ятого лютого 2023-го року, Олександр отримав поранення. Це сталося у населеному пункті Красна Гора. АГС-17 залетіла в окоп прямо під ноги.
– Це було неочікувано, мене одразу знесло з ніг. Турнікети були поруч, але тіло затиснуло і я не міг поворухнутися. Хлопці прибігли хвилин через п’ять. Молодці – винесли мене. Коли з окопу вилазив, то ноги вже не було, – довго мовчить і додає: – Тоді думав, головне – щоб донесли.
Від отриманих травм військовий втратив свідомість та отямився вже в евакуаційній машині.
– Парамедики мені дуже хороші трапилися. Зрозумів, що досвідчені, коли вони сказали водію: “Шукай місце, будемо починати, бо не довеземо”. Він припаркував авто під деревами і вони одразу почали операцію, – пригадує Олександр.
Його служба розпочалася у 2014-му році з приєднання до Чернігівського територіального батальйону.
– Всі товариші пішли, і я не міг вдома сидіти. Коли підписували контракти, всі були місцеві, з нашого міста, району. Один одного знали давно, деяких навіть з дитинства. Разом виросли, з однієї вулиці. Так і старалися потрапляти в один батальйон, навіть бувало на позиціях разом стояли, – розповідає герой.
Олександр пригадує, що тодішня армія відрізнялася від нинішньої.
– Все, в основному, трималося на волонтерах. Військо почали одягати й взувати не одномоментно. Напевне, спочатку амуніцію спрямовували у великі бригади, – припускає доброволець.
Особисто я у 2014-2015, перебуваючи у чернігівській ТрО, піксельної форми не бачив. Що в мене було, у тому і ходив. Видали аж у березні 2016-го.
За його словами, під час АТО бувало таке, що на одній позиції війна, а на сусідній спокійно, тому що ворогу та ділянка не потрібна.
– Десь було затишно, а десь так само, як і зараз. Все залежало від місцевості. І зараз таке часто трапляється, – говорить військовий.
Новини не відстежували, адже не було зв’язку. Лише коли в магазин ходили, могли щось від когось почути. Поспілкуватися з рідними також не завжди була можливість, пригадує Олександр:
– Одного разу шукали мене 14 днів. Знайшли, коли я вийшов із позицій і сам відзвонився.
До служби Олександр працював помічником шеф-кухаря та шеф-кухарем у чотирьох столичних рестораціях. Крайнє місце роботи – ресторан ліванської кухні. Тому на фронті, коли були можливість та продукти, він готував для побратимів страви на замовлення. Одного разу за день зліпив для батальйону 650 пельменів.
Все, що хлопці хотіли, готував. Коли відпочивали, робив вареники, пельмені, голубці – це взагалі не проблема. У Торецькому випікав чебуреки. Одного разу волонтери навіть баранину передали. Рибу коптили. Для всього знаходили приладдя.
Куховарив за допомогою газового балону. Ховалися у яру, щоб диму не було видно. А коли продуктів не було, то їли сухпайок.
– Я у їжі не перебірливий, – усміхається військовий.
Світлин із тих часів залишилося небагато, адже захисники не люблять фотографуватися, особливо з обличчям.
– Неодноразово були випадки, коли сфотографувалися, і через 15 хвилин уже половини людей немає, – говорить боєць.
Після реанімаційних заходів у Краматорську та Дніпрі 16 лютого Олександра привезли у Черкаси. Тут першим етапом бійцю залікували інфіковані рани.
– Для нас головне було, щоб не інфікувалися кістки, – говорить лікар Юрій Бейкун. – Під час лікування військових з подібними травмами філософія така: поставити на ноги, щоб принаймні одна була опорна. У випадку Олександра опорною швидше стане ампутована кінцівка із протезом, ніж чекати, поки зростеться відкритий перелом із дефектами на іншій нозі.
Підлікувавши рани, військовий відправився на Львівщину для протезування.
– Права культя зажила і поїхав протезуватися, – згадує військовий.
Варіант візка для себе навіть не розглядав. Я не хочу, щоб мене такого бачили. Навіщо? Потрібно було протезуватися, щоб я міг самостійно пересуватися.
На заході України для захисника виготовили протез та навчили ним користуватися. Перші кроки з “новою ногою” були вдалими.
– Лікарі пояснили, що все залежить від мого бажання. Потрібно було стати на протез і всю масу тіла звалити на нього. Вдалося, пішов. Та на великі дистанції поки не ходжу, лише по лікарні, – розповідає ветеран російсько-української війни.
Протез він замовив собі із піксельним малюнком на гомілці. Каже, тому що полюбив форму:
– У мене вистачить її на цілий взвод.
Після протезування захисника ненадовго відпустили додому. Туди він потрапив уперше за останні два роки.
– Місяць побув удома “на реабілітації”. Трошки відпочив, від’ївся і потрібно їхати доліковуватися, – говорить Олександр.
Для цього повернувся у Черкаси. Тут у жовтні йому встановили апарат зовнішньої фіксації, аби зростався перелом на нозі, яку лікарям вдалося врятувати. Через 8 днів боєць із додатковими опорами знову почав ходити.
За тиждень ми ще раз приїжджаємо у лікарню до Олександра, аби разом із черкаським фотографом Ігорем Єфімовим зробити знімки для матеріалу. Прямуємо до вже знайомої палати, проте не застаємо там нашого героя. Він працює з реабілітологами у спортивному залі.
Нам дозволяють подивитися, як усе відбувається. Заходимо у нову залу із різними тренажерами та дзеркалами – тут все обладнали за кошти благодійників. Ветеран лежить на кушетці під наглядом двох реабілітологів. На ноги пацієнта приклеїли датчики від спеціального апарату, що спрямовує імпульси до м’язів. Коли його включають, м’язи починає тіпати.
За словами лікарів, така процедура спрямована на покращення кровообігу в кінцівках. Особливо це важливо для тієї, що залишилась малорухомою через накладений апарат зовнішньої фіксації, адже він громіздкий та нелегкий.
Через деякий час боєць починає додатково виконувати тренувальні вправи ампутованою ногою. Реабілітолог кладе на неї півкілограмовий грузик і по команді ветеран має її підняти і тримати в невагомості. Так кілька разів поспіль. Боєць каже, що за тяжкістю це схоже, ніби він одягнув протез.
Опісля пристрій, що розшевелив м’язи, відключають і переходять до вправ зі стрічкою. Нею реабілітолог обхопив ногу під коліном та натягнув. Завдання бійця – повільно відтягувати ногу у протилежний бік та повертати її назад. Через кілька підходів завдання ускладнюється: попри тиск стрічки ампутованою кінцівкою намалювати у повітрі літеру “п”. Такі вправи спрямовані на тренування м’язів.
Далі Олександр піднімає ногу, на якій встановлений апарат зовнішньої фіксації. Реабілітолог злегка притримує. Через кілька разів ветеран говорить: “Ану, я сам спробую, без допомоги”. І йому вдається.
Військовий підводиться та одягає протез, перед ним три спеціальні панчохи, а зверху стрічка з липучкою. Йому подають ходунці. Він стає на підлогу та починає рухатися вперед. Реабілітолог контролює та підказує:
Спочатку переставляй ходунці, потім крокуй з лівої, що зламана, і підставляй праву, протезовану. Не поспішай, усе по черзі, одномоментно не вдасться.
Так боєць проходить через всю залу від кушетки до дзеркал навпроти. І самостійно повертається назад. Його риси обличчя помітно напружується. Кожен крок – зусилля.
– Отак, скоро побіжиш, – усміхається реабілітолог Юрій Зайцев.
Олександр повертається на кушетку. На його обличчі також з’являється усмішка. Та попри це, помітно, що він втомився. До палати все ж доведеться повертатися на візку. Пропонуємо допомогти довезти до ліжка, проте він відмовляється. Каже, так не відчуває контролю над ситуацією.
– Головне зараз – стати на ноги. Перше, що зроблю, коли відпустять додому – поїду на риболовлю. Люблю її і збирання грибів. Можливо, вдасться ще передати комусь свій бойовий досвід – все буде залежати від стану здоров'я, – розповідає ветеран.
Говорить, що із пораненими товаришами зідзвонюються постійно. Із ними спілкуватися найкомфортніше, адже розуміють один одного.
– Той, хто там не був, ніколи в житті цього не зрозуміє. Контакт підтримуємо. Прийде час, поїдемо до того, до того і до того… Об’їздимо всіх, – каже Олександр.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
.webp)
%20(1).webp)
