Частково його історія вже лунала у різних медіа. Сергій відомий як ветеран російсько-української війни та призер “Ігор нескорених”. Аби стати на захист Батьківщини, попри супротив рідних, він покинув роботу у Польщі. Після поранення на фронті почав займатися спортом, за що згодом його відзначив медальйоном принц Великої Британії. Свою віддушину після реабілітації наш герой знайшов у розвитку дитячого відділення “Козацькі вітрила”. А з 2020 року Сергій Прядка - ще й депутат Черкаської міської ради.
Він жартує пів нашого інтерв’ю і не соромиться говорити про наболіле. Він не сприймає брехню, лицемірство та байдужість до війни. Вона його все ще “не відпустила”.
– На фронті мені було легше, ніж тут. Там свої. Ти розраховуєш на ту людину, яка поряд. А тут я розраховую лише на себе і ще максимум на кількох близьких, хто поруч і кому я довіряю. Тим, хто “привітно тисне мені руку й усміхається” – я вже не вірю, – говорить черкасець.
Це історія Сергія Прядки, десятого – крайнього героя циклу матеріалів спецпроєкту “Незламні”.
Коли у 2014-му росія розпочала вторгнення в Україну, він працював у Польщі. Займався виробництвом вікон для Італії та Німеччини. Сергій говорить, що для нього переломним моментом став “Іловайський котел”:
– Там розстріляли наших хлопців. Тоді я вирішив, що буду іти служити, хоч усі були проти: дружина, батьки, родичі. Всі вважали, що мені це не потрібно. Я повернувся з Польщі, тоді формували “Азов”, але щоб до них доєднатися, потрібно було купити повну амуніцію.
Через це Сергій пішов до військкомату, не сказавши про це ні дружині, ні батькам.
– Вигадав для них, що їду працювати в іншу область. Зізнався через місяць, коли був на полігоні. Сказав, що підписав контракт до кінця особливого періоду – це був безкінечний контракт, як виявилося. Але рідні тоді вже самі почали здогадуватися, де я, – усміхається військовий.
Сергій Прядка став до служби не вперше. У 2000-их він вже перебував на строковій службі. Про ті часи пригадує:
– Тоді армію розвалювали, полки розформовували у бригади. Ми півтора року фарбували бордюри.
Перед цим він навчався при ДТСААФ, тоді здобув знання про різні габмашини, такі як “ЗІЛи” та “Урали”. Це стало йому у пригоді під час участі в АТО. У ході оборони Донбасу спочатку був водієм, служив у 30-тій механізованій бригаді.
Спершу черкащанин тримав оборону під Дебальцевим. Тоді війська відводили, бригада Сергія облаштовувала другу лінію оборони, окопувалися. Далі їх передислокували у Золоте-3. Емоційно було складно: окрім ситуації на фронті, у цей час Сергій переживав розлучення із дружиною.
Черкащанин пригадує: коли тримали оборону на Світлодарській дузі у 2015-му, з харчуванням було проблематично. Як і з водою. Її привозили іржаву в бочках:
– Ми знайшли джерело, їздили до нього на “Уралі”, набирали воду там. Ще був ставок, ми у Бахмуті купили сітки, ловили рибу і раків. Одного разу приїхали журналісти з телеканалу брати інтерв’ю, а у нас відро раків вариться. Вони такі: “Кажуть, що ви недоїдаєте, а у вас тут відро раків”. Ніколи цього не забуду, – боєць усміхається і додає: – Рибу та раків міняв у ремонтній роті на запчастини. Ми уже їх наїлися і нам не хотілося, а машини лагодити потрібно.
За словами Сергія, проблеми в армії були не лише з постачанням харчування, а зокрема й амуніції:
– У 2015-му році я служив у спортивному костюмі, поки волонтери не допомогли.
Тоді я отримував зарплатню водія зенітної машини – 800 гривень, а форма у Бахмуті коштувала 1700. Я навіть не міг її придбати за свою зарплатню.
Пізніше Сергія призначили головним сержантом кулеметного взводу, потім став командиром.
– Це було важко. У мене в розпорядженні було 17 мобілізованих військових віком під 50 років і керувати ними було непросто. Самому легше: тобі поставили завдання і ти його виконав. А коли ти командир, на тобі відповідальність за виконання цієї роботи іншими, – пояснює військовослужбовець.
У 2016-му Сергія Прядку призначили командиром відділення із підвезення палива батальйонам. Оскільки він розбирався в автомобілях, то часто пояснював, як їх ремонтувати.
– Тому що на фронті їздити вміли багато хлопців, а як обслуговувати машину, не розуміли. Я любив ремонтувати авто. На мою думку, автомобіль на передовій – це головне, бо він може вийти із ладу у будь-який момент і підвести, – говорить захисник.
Сергій досі сумує за моментами, коли перепочивали із побратимами від війни: жарти, купання у ставку.
– Інколи насолоджувалися життям. Навіть зараз, чому хлопці знімають ТікТоки і таке інше? Бо якщо будеш ставитися до всього дуже серйозно, то дах поїде, – констатує військовий.
Другого лютого 2017-го року Сергій перебував на Світлодарській дузі поблизу селища Луганське (зараз під окупацією, – ред.). Там випало багато снігу. На той час Сергій вже був водієм командира батальйону. Боєць пригадує: “Того дня я мотався, як зазвичай”. Десь поруч прилетіло в бліндаж. Звідти вивезли тяжкопораненого, але там ще залишилися легкопоранений, медсестра і супроводжуючий.
– Їх довго не було, зв’язку з ними також. Командир батальйону сказав водію “швидкої” поїхати забрати їх. Той почав кіпішувати, що його “УАЗік” заглохне там. У мене в машині були документи командирів, бо я мав їхати у Бахмут, і пів ящика тротилу із запалами. Проте поїхав забирати пораненого з медсестрою, – розповідає Сергій Прядка.
Він забрав їх на півдорозі, бо постраждалі вже йшли назустріч. Сіли у машину, від’їхали метрів зо п’ять і відбувся вибух. Як потім з’ясувалося, росіяни вдарили протитанковою ракетою у переднє колесо евакуаційного авто.
Він забрав їх на півдорозі, бо постраждалі вже йшли назустріч. Сіли у машину, від’їхали метрів зо п’ять і відбувся вибух. Як потім з’ясувалося, росіяни вдарили протитанковою ракетою у переднє колесо евакуаційного авто.
Удар пройшов по мені. Відрізало праву ногу, ліву поламало і відірвало пальці на ній. Поруч сиділа медсестра, її просто навпіл.
Черкащанин прийшов до тями у машині, коли вона вже палала. Все навколо горіло, пластик на торпеді плавився.
– У мене вії та волосся пообгорали. Побачив, що двері відчинені. Була одна думка: потрібно вискочити з машини. Бо знав, що тротил, рано чи пізно, вибухне. Почав відповзати. Ліва нога “теліпається” у різні сторони, а з правої холоші кров тече. Відповз. На снігу від мене дві червоні смужки залишилися. Дивлюся, під машиною аптечка моя, там три джгути, але вирішив, що краще туди не повертатися, – розповідає Сергій.
Військовий погукав на допомогу, аби йому перев’язали ноги. Один побратим став перев’язувати, інший побіг сповістити про потребу в евакуації.
– Нас почали вивозити. Потім командир батальйону казав, що і по цій евакуаційній машині також пустили ще одну протитанкову ракету, але промахнулися. Везли мене по бездоріжжю “УАЗиком” на радянських ношах, на які ледь помістився, – пригадує боєць.
Першу медичну допомогу Сергій отримав у бахмутській лікарні.
– Пам’ятаю, було дуже холодно, почала боліти ліва нога. Мене обкололи. Медсестра класна попалася, постійно зі мною говорила, жартувала, відволікала, щоб я тримався. Привезли у лікарню, поклали на рентген і я втратив свідомість. Потім відчував, як ногу відрізали і як дихання зникало: ти хочеш вдихнути, а не можеш, і у тебе паніка. Ще пам’ятаю голос дружини (на той час Сергій одружився вдруге, - ред.), як з’ясувалося, вона приїхала у лікарню, а я після операції лежу розкритий і синій, – ділиться Сергій Прядка.
Як Сергієві згодом пояснили лікарі, у нього була велика крововтрата, але врятувало те, що перед цим він був у відпустці, тому організм впорався. Після операції у Бахмуті його гвинтокрилом доставили в Харків.
Черкащанин розповідає, що найбільшою проблемою під час евакуації поранених було зникнення документів. З ним також це сталося.
– За словами дружини, коли мене завантажували у вертоліт, то документи поклали на груди. Так роблять зазвичай. Я прийшов до тями, коли вже “швидка” з мигалками їхала Харковом. Перше запитання у госпіталі: “Ти хто такий?”. Як розумієте, документи, що лежали на мені, зникли, – констатує Сергій Прядка.
За його словами, коли бійці стикаються з втратою цінних паперів, доводиться пів року чекати на нові. Зараз ситуація, продовжує Сергій, ідентична: військовий отримує поранення, а частина не відправляє особисті документи на ТЦК, через що немає можливості оформити виплати.
Герой пробув на реабілітації в Харкові рік. На лівій нозі йому відірвало пальці та роздробило стопу, тому з нею було багато проблем. Через те, що вона не зросталася, її навіть хотіли ампутувати до коліна.
– Провели безліч операцій, я рахував лише до 12. У реанімації пробув тижнів чотири-п’ять, потім попросився у палату. Психологів тоді не було, приходили капелани, – розповідає військовий.
Попри всі складнощі, реабілітаційний період він згадує з усмішкою і говорить, що у харківському госпіталі було “класно”:
– Витягувала підтримка: до нас приходили багато волонтерів, побратимів, паралімпійські спортсмени. Нас вивозили на різні концерти, ярмарки.
У Харкові черкащанину провели протезування. На отриманому тоді протезі військовий ходить і досі.
– Це мій перший протез, німецький. Я отримав його у 2018-му році, – показує військовий. – Перед повномасштабною отримав ще електронний, з’їздив з ним на “Ігри нескорених” і там зламався акумулятор. Він був класний тим, що не давав мені падати.
На цьому протезі я падав дуже багато разів. На нього якщо не надавлювати, то він одразу складається. Задумався, роблю крок розслаблено і вже лежу під машиною.
Коли Сергій перебував у Харкові в інституті протезування, побачив у інших бійців з пораненнями автомобілі на ручному керуванні. Так черкащанин надумав і собі переобладнати авто.
– Волонтери відвезли нас з дружиною у Слов'янськ на квартиру, де вона жила. За той час мені переобладнали авто під ручне керування. Тепер в автомобілі коробка “автомат” і дві “тяги”: на газ та гальма. На себе – газ, від себе – гальма. Просто, не заважає і швидко звикаєш до цього. Я так навіть у Київ та Харків сам їздив. Лише у Черкасах важко їздити, тому що у водіїв немає поваги один до одного. Ніхто не зважає на знак “людина з інвалідністю”. Така ж ситуація і з паркомісцями: вони є, але постійно зайняті.
Після того, як ветеран переобладнав машину у Слов'янську, він поїхав у військову частину звільнятися зі служби. Потім із дружиною повернувся у Черкаси.
– Це був для мене жах, – згадує Сергій. – Батьки, родичі. Знайомі говорили: “Ну, залишився без ніг і що ти цим добився?”. Я відсунув усіх від себе. Орендували з дружиною житло. Пів року жили без зарплатні військового і без пенсії. Вижили. Я позбувся того кола спілкування, яке було раніше. Тепер у мене нове коло.
Вдома Сергій пересувався на візку. Це було психологічно важко, тож військовий почав їздити у спортзал.
У 2018-му Прядка захопився кінним спортом. Він був єдиним в Україні, хто тоді займався цим видом спорту, маючи ампутацію. Згодом почав займатися кросфітом. Паралельно ветеран став депутатом Черкаської міської ради.
За спиною Прядки участь у низці змагань для ветеранів: “Сила нації”, “Ігри героїв” та “Ігри нескорених”.
– Під час “Ігор героїв” я поставив перед собою ціль – стати сильним. Це мене дуже мотивувало. Поїхав на змагання – показав результат. Через місяць проводять кінцеві змагання, аби порівняти, як учасники удосконалили результат. Я пахав у залі, покращив свої показники і потрапив у збірну, – говорить спортсмен.
Через пандемію Covid-19 змагання відбувалися онлайн. Опісля принц Гаррі передав учасникам медальйони, як стимул, аби ті тренувалися далі. Медалі були виготовлені у королівських скарбницях. Таку має і черкащанин Сергій Прядка.
У 2022-му, попри повномасштабну війну, він поїхав до Нідерландів на “Ігри Нескорених”, де виступив у кількох дисциплінах: веслуванні на тренажерах, перегонах на візках, велоспорті (ручний велосипед) та штовханні ядра. В останньому виді змагань він здобув золоту медаль.
– Обирав ті види спорту, які міг виконати зі своїми травмами. Штовхання ядра, наприклад. У мене для цього були задатки: широкі плечі, довгі руки. Спробував, сказали, що у мене добре виходить, почав тренуватися. Змагання дуже мотивують, дають стимул тренуватися, – розповідає Сергій.
Нині його турбує нога, за яку так довго боролися лікарі. Припускає, що болі виникають через постійний рух і навантаження на колись роздроблену стопу.
– Приходжу до лікаря, а він говорить, що з такими пораненнями потрібно лягти і лежати. Але у мене багато роботи. Ще спорт – при ампутації це важливо, бо у нас обмежений рух: вийшов з машини, зайшов, куди потрібно, і назад так само. Якщо неправильно харчуватися, то починаєш набирати вагу. А що більша вага, тим важче тобі ходити, ще й протез потрібно змінювати. Зараз поставив собі ціль – на весну хочу кубики, щоб ходити на пляж, – усміхається герой.
Зранку 24-го лютого, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Сергій почув перші прильоти. Говорить, був спокійний:
– Припускав, що таке може бути, але не думав, що вони аж такі неадеквати. Для росії це закінчиться лише розвалом.
Спершу він поїхав на сесію міської ради та збори фракції. Далі намагався доєднатися до лав ЗСУ, попри травми.
– Забрав дружину і поїхали записуватися у ТрО. Там сказали: “Сергію, ми тебе поважаємо, але не можемо взяти з першою групою інвалідності”. Якби росіяни сюди прийшли, то мені б, напевне, видали зброю. Хоча б для самооборони. Адже коли орки заходять у наші міста, вони мають списки, де живуть воїни АТО. Вбивають нас першими і волонтерів також, – розповідає боєць.
Проте згодом Сергій Прядка все ж навідався на фронт.
– Їздив до побратимів, провідував. Черкаську рибу їм привозив, були задоволені, – усміхається ветеран і додає: – Підтримка дуже важлива.
Захисник вважає, що нині українці почали забувати про війну, як це було у 2014-му році:
– Розпочалася повномасштабна війна, суспільство об’єдналося, я був радий цьому. А коли Київщину звільнили, знову почалося “війна десь там”. Люди почали забувати, для мене це психологічно важко. Образливо, бо знаю багато людей, які воюють з 2014-го, серед них і жінки. Багато загинули, отримали поранення. Суспільство ніби розділилося на тих, хто допомагає ЗСУ, а іншим байдуже і вони продовжують жити своїм життям, вважаючи, що нічого не повинні.
Він пригадує час, коли приїжджав із передової на 15 днів додому у відпустку. І пам’ятає нерозуміння того, що відбувалося у тилових містах, поки на сході точилися бої:
Перестеляють асфальт, садять дерева, наводять красу… Ти цього не розумієш, бо на фронті зовсім інше життя – два світи. Зараз повторюється те ж саме. Є люди, яким байдуже, а є ті, хто допомагає з усіх сил.
Під час реабілітації, у 2020-му році, Сергій спробував покататися на яхті. Йому так сподобалося, що це ще й надихнуло його створити єдине у Черкасах відділення вітрильного спорту для дітей.
– Розговорилися з яхтсменами. Я зрозумів, що у Черкасах немає дитячої вітрильної школи. Мені запропонували почати цю справу. Створили громадську організацію “Козацькі вітрила” і почали збирати човни своїми силами по всій Україні. Нині мають понад 30 одиниць.
– Вже три роки розвиваємо дитячий вітрильний спорт. Цьогоріч провели у Черкасах чемпіонат. Було круто. Багато гостей взагалі вперше дізналися, що тут є Дніпро. Роздивилися нашу набережну і попросили провести ще кілька чемпіонатів. Наступного року плануємо провести два: для найменших та юніорів, – розповідає очільник ГО “Козацькі вітрила”.
Крім того, Сергій має власного човна, який переобладнали під його потреби, і сам любить інколи походити Дніпром:
– Плавати у шторм – це кайф. Такий адреналін: швидкість, хвилі розбиваються, вода в обличчя. Вперше відчув такі емоції після поранення саме під час шторму, – ділиться ветеран і додає: – Коли мені психологічно важко, беру дружину, сідаємо в авто і їздимо лісами, по місцях, де немає людей. У нас дуже красива область, всю вже об’їздили і навідуємося у сусідні.
Хочеться спокою і не бачити байдужих людей. Байдужість вбиває. Таке відчуття, ніби люди живуть і не задумуються, що завтра вони можуть не прокинутися.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
.webp)
%20(1).webp)
