Лежать неторкані гантелі. Вже тиждень чи більше лежать. То хворію, то холод, то часу немає. Ще й плече оце ниє, ніяк з ним, к*рва, не розберуся. Але видали зимовий бушлат – красивий і теплий.
І вже радість.
Він, звісно, не зарадить з гантелями і відсутністю бажання займатися. Тут працюють лише примус і мотивація.
Він і з читанням не допоможе. Читати – то не моє. Власне, як і писати не моє. І говорити не моє. Хоча все це я люблю. Але не хочу. Не можу. Не зараз.
Бушлат не допоможе мені з моїми тарганами, що останнім часом знову грають джазові варіації та своєю навіженою синкопою час від часу кидають мене на дно Морійської прірви.
Бушлат не допоможе мені з добіркою музики – нічого нового. Або нове – щось древнє, з дитинства. Хоча останній альбом Девіда Нопфлера послухав. Нічим не відрізняється від попередніх. Такий же нейтрально приємний.
І з нескінченними буднями бушлат теж не допоможе. Все та сама побутова летаргія. Ніби не ти живеш, а тебе живуть. І живуть тебе нецікаво і прісно, мов би перебиваються тобою в очікуванні чогось справжнього і яскравого.
Навряд чи бушлат стане в пригоді моєму сну. Як не висипався, так і не висипаюся. Як прокидався серед ночі, дезорієнтований і розгублений, так і прокидаюся. Або взагалі не маю нічного сну, а сплю вдень, коли є нагода. Впав – вирубився, прокинувся – побіг.
І від навали десятків листів теж не врятує. Та я вже і не відповідаю. Ну не можу я щодня години своєї служби присвячувати цьому заняттю. Епістолярна безодня ще гірша за службу без видимого дембеля. Хоча деякі листи я почитав би. Шкода, що їх з‘їла пічка.
Бушлат взагалі мало на що здатен повпливати. Але його присутність в моєму житті додала трохи світла. І тепла. І виходячи на край лісу до морських холодних вітрів, я знаю, що бушлат захищатиме мене. І опинившись десь під землею або в сирих приміщеннях без опалення, я впевнений, що він зігріватиме мене. Бо коли холодно, вогко, темно і страшно – байдуже на листи, на музику, на безсоння, на тарганів в голові, на побут і на музику. І найбільше байдуже на бажання чи небажання читати або писати. Що вже говорити про гантелі.
І от зараз, з самого рання, їдучи лісовою дорогою, яку іноді перебігають лякливі лисиці, безумні олені та напівпрозорі хтонічні істоти, думаю, що в цьому бушлаті в біса ох*єнно сидіти в непрогрітій машині.
І вже радість.
Публікація письменника Артема Чеха у фейсбуці
Також читайте: “Коли я пишу про війну, то вона оживає всередині мене, а все решта мертвіє”.
Любите гортати стрічку в інстаграмі? Тоді підписуйтесь на сторінку “18000” і витрачайте час у мережі із користю
