Ця історія про жінку, яка уже восьмий рік служить в армії. Після початку російського вторгнення вона лишила роботу у поліграфії, перевчилася спершу на зв’язківицю, а потім – на бойову медикиню.
– Не можу сказати, скількох бійців рятувала, бо ніколи не рахувала. Буває, військові підходять, кажуть “дякую”, а я дивлюся в обличчя і не пам’ятаю їх, – говорить військова.
Спершу вона боронила Донеччину та Луганщину, з початком повномасштабної брала участь в обороні Київщини, у звільненні населених пунктів на Харківщині. Там отримала поранення, через що досі пересувається із ціпком, та втратила чоловіка.
“18000” розповідають про черкащанку Ольгу Чудну, яка зуміла вибратися живою з-під російського вогню і навіть після пережитого досвіду не полишила військову справу.
“Побачила дрон, зрозуміла, що за нами стежать”
Із зв’язківиці на бойову медикиню Ольга Чудна перевчилася у 2019 році, тоді долучилася до 72 бригади. Служила, лікувала бійців на Донеччині і час від часу проходила навчання для підтримки кваліфікації.
– На початку 2022 року мене відізвали з чергового навчання, бо вже комплектували бригади на виїзд. Зранку 23 лютого нас вишикували, комбриг сказав напутнє слово і ми поїхали на позиції, – пригадує черкащанка.
Ранок наступного дня вона зустріла на Київщині.
– Я була в наряді, почали лунати вибухи. Тоді подумала: “Я ж зараз так близько до дому, як це можливо?”. Почула один прихід, потім другий, потім кулеметну чергу. Почали піднімати всіх по тривозі, заправляти магазини. Як зараз пам’ятаю, стоїмо разом ще з однією бойовою медикинею на колінах у багнюці і заправляємо кулями кулеметні стрічки, щоб хлопці швидше зібралися, – говорить Ольга.
околиці Борисполя, 2022 рік
Її бригада воювала під Київщиною близько місяця, поки окупанти не відступили. Потім “чорних запорожців” передислокували на Чернігівщину та Сумщину, пізніше на Харківщину. Там батальйон, у якому служила Ольга, потрапив у оточення, а вона сама отримала поранення. Це сталося у квітні 2022 року під час звільнення села Козача Лопань, що за два кілометри від кордону з росією.
– Я на “бехі” сиджу, тримаю автомат заряджений. Страшно, жахливо страшно. Неабияк стало, коли ми доїхали до нашої точки, я побачила дрон і зрозуміла, що за нами стежать. Ми зіскочили з машини, почали гатити по безпілотнику. Збити його не вдалося, але він полетів від нас, а ми пішли пішки. Потім росіяни почали працювати артою, так нам відрізали відступ, – переказує бойова медикиня.
Говорить, половини того, що там відбувалося і що робила, не пам’ятає.
– У мене увімкнувся тунельний зір, я бачила лише двохсотих і трьохсотих. Працювала арта, кулемети і танки, потім піднялися і “вертушки”. Якби ми проїхали ще кілька кілометрів вперед, то нас усіх би там поклали або взяли у полон. Ми зрозуміли, що не можемо протидіяти, і почали відступати.
Від вибухів земля із небом змінилися місцями. Снаряди літають, а я бігаю за трьохсотими, перемотую їх, накладаю турнікети. Один хлопець був важкий, ймовірно, у нього були перебиті дві ноги. Він лежав біля тієї ж “бехи”, у якій було повно боєкомплекту, росіяни цілилися у неї. Я намагалася підповзати до нього, щоб накласти турнікет, але те місце сильно обстрілювали. Я відповзла від нього у рівчачок, перечекати. Тільки піднімаю голову, мені хлопці махають, щоб я лягала. Знову обстріл, знову і знову. Я не знаю, скільки разів я намагалася туди підповзти, але щоразу була змушена відповзати, – пригадує військова.
Піднявши вчергове голову, Ольга помітила, що поранений тримає у руках гранату:
– Кричу йому, що не потрібно цього робити, але він нічого не чув через вибухи навколо. Кинув її під бронік і підірвав себе.
“Я буду жити. Не здамся”
У тому бою жінка і сама отримала поранення уламком у ногу.
– Мене закинули на евакуацію, але я вистрибнула з авто і побігла до трьохсотого. Потім бачу, що всі йдуть і я залишаюсь сама. Думаю собі: “Я здаватися не буду, підривати себе не буду. Я буду жити”. Почала повзти, відсиділася у воронці, перекотилася у сусідню, і так з однієї в іншу. Бачу, йде наш останній боєць, прошу його: “Сашо, не кидай мене. Сашо, не кидай мене”. Я навіть не можу передати словами, що я тоді відчувала, – ділиться Ольга.
За нею повз ще один поранений. Олександр сказав їм триматися за ним.
– Поруч проїжджає “Стріла” – машина, що працює по повітряних цілях. Саша закинув нас туди. У цей момент у “Стрілу” потрапляє снаряд і вона починає горіти. Хлопці, які були в машині, сказали: “Поїхали”.
ЗРК “Стріла-10”. Фото: Командування ДШВ
Ми летимо, “Стріла” горить, все навколо вибухає, бо по нас все ще намагаються влучити росіяни. Я задихаюся у диму, у мене горить куртка. Але ми вирвалися звідти. Приїхали на автобазу, по нас почали працювати “Градами”, ми поховалися в ями для ремонту машин, відсиділися, – пригадує бойова медикиня.
По завершенню обстрілу Ольгу з відкритим переломом ноги евакуювали до харківського госпіталю. Лікування тривало чотири місяці. Опісля вона повернулася на фронт.
Від волонтерки до бойової медикині
Допомагати боротися із ворогом Ольга почала ще у 2014-му році. Перші три роки жінка волонтерила.
– Об’єдналася ще з трьома дівчатами, збирали гроші, купували хлопцям їжу, взуття, одяг, оскільки тоді бракувало всього. Все, що їм потрібно було, ми надсилали. Пізніше я почала їздити до них. Коли забезпечення бригад покращилося, мої дівчата роз’їхалися, а я на початку 2017 року підписала контракт, – говорить черкащанка.
Ольга волонтерить, 2015 рік
Ще тоді вона хотіла стати бойовою медикинею, але потрапила у бригаду далекобійної артилерії, де був необхідний зв’язківець, тому обрала цю спеціалізацію. Навчання тривало чотири місяці.
– Мені було цікаво, оскільки я і раніше працювала з комп’ютером, займалася дизайном та поліграфією, – каже Ольга.
Понад два роки жінка служила на Донеччині зв’язківицею бойової батареї у 43-тій окремій артилерійській бригаді. Однак один із її синів захворів і вона звільнилася за сімейними обставинами. Згодом перевчилася на бойову медикиню і повернулася до служби. Говорить, до повномасштабного вторгнення медики на фронті займалися переважно лікуванням хворих.
– Поранених тоді було мало, але хворих лікувала так, щоб вони ставали до бою здорові і повні сил. Крім того, медики виконували сторонню роботу, наприклад, прибирали, готували… Через це ми не відчували поваги, а почували себе непотрібними. А от у 2022 році всі зрозуміли, як необхідні медики, – ділиться військова.
Ширлан, 2017 рік
Із повномасштабним вторгненням для неї найважчим у роботі стало психологічно налаштувати бійців хоча б на мінімальний оптимізм.
– Багато енергії я спрямовувала на розмови з пораненими. Були не лише трьохсоті, але й “самострєли”. Це люди, для них потрібно знайти слова підтримки, – ділиться бойова медикиня.
Також вона пригадує, що на початку повномасштабної війни, коли всі бригади виїхали на позиції, бракувало медикаментів, турнікетів і бандажів.
– Берегла усе, аж трусилася, збирала по всіх усюдах. Волонтери тоді дуже сильно нам допомагали. У 2023 році ситуація стабілізувалася, всього було вдосталь. Я подавала на медпункт нашого батальйону список того, що нам потрібно, і ми отримували навіть більше, але думаю, що без волонтерської допомоги досі не обходиться, – говорить Чудна.
Вугледар, 2023 рік
“Коли ми були разом – це мої найкращі спогади”
Під час спроби звільнення Козачої Лопані того ж дня, коли Ольга отримала поранення, загинув її чоловік Сергій Даниленко. Його тіло не змогли витягти з-під обстрілів, зараз військового зараховують до безвісти зниклих.
– Він був у першому взводі, а я в другому. Ми наступали на населений пункт із різних боків. Я не бачила, як це трапилося, але побратими чоловіка сказали, що він отримав поранення в голову. Спершу я сподівалася, що він все ж живий. А потім знайшла у мережі фото і відео, де він лежить мертвий: з нього зняли бронік, каску, вивернули кишені, усе, що було в них, валялося на землі, – розповідає військова.
Перший трирічний контракт Сергій підписав у 2015 році. Долучився до 72-ої окремої механізованої бригади. Потім звільнився. З Ольгою познайомилися у фейсбуці у 2021 році.
– Я служила, а він працював у Білій Церкві. Зустрів мене з ротації і більше ми не розлучалися. Тоді пішов зі мною на контракт, щоб бути поруч. Разом пробули всього дев’ять місяців і його не стало, – каже Ольга.
Востаннє вони із Сергієм бачилися о 4 ранку перед штурмом.
– Сказала йому: “Я тебе люблю, бережи себе”. Він відповів: “І ти себе бережи”. Попрощалися і більше я його не бачила. Йому було 30 років. Найбільше мучить те, що немає могили, куди б я могла прийти до нього. Де він – невідомо, може, вже і кісток немає… Після деокупації там були пошукові групи, але вони нічого не знайшли. Місцеві говорили, що десяток тіл окупанти згорнули екскаватором і вивезли, можливо, у поле, – говорить жінка.
За її словами, Козача Лопань зараз знову під обстрілами, тому загиблих там не шукають. Попри всі випробування війни, втрата коханого стала найбільшим ударом для Ольги.
– Було складно, коли ми потрапили в оточення і виривалися з нього, але морально було легше, бо я знала, що мій чоловік десь поруч. А коли я зрозуміла, що його зі мною більше немає, це мене підкосило. Період, коли ми були разом – це мої найкращі спогади, які я не хочу забувати, – ділиться черкащанка.
Дев’ять операцій на нозі, посттравматичний розлад, безсоння
Після чотирьох місяців реабілітації Ольга Чудна повернулася на фронт. Каже, думала, що вже відпочила і встигла відновитися, тому психологічно зможе впоратися. Тоді її бригада стояла під Вугледаром, там медикиня прослужила ще вісім місяців. Під час чергового обстрілу села у неї стався нервовий зрив.
– Психіка не витримала. Хоч це був і не найсильніший обстріл, але морально він став моєю останньою краплею. Раніше я думала, що правильно роблю, коли давлю у собі емоції й почуття, щоб ніхто не бачив, коли мені буває погано. Перед хлопцями я завжди була весела, хотілося, щоб вони мене такою бачили і це давало їм стимул триматися. Не давала собі проявити слабкість, тому була у постійній напрузі, – ділиться військова.
Зважаючи на стан жінки, командир бригади відправив її у відпустку. Вдома старший син Ольги, який служить із 2014-го року, побачивши стан матері, відвіз її на лікування. Там вона перебувала півтора місяці.
– Попри це, я хотіла повернутися на фронт, усім хлопцям говорила, щоб чекали на моє повернення, і не могла зізнатися сама собі, що вже не повернуся. У мене виявили посттравматичний розлад, безсоння, гостру реакцію на звуки. У стресових ситуаціях я починаю заїкатися, повертається тремор, – констатує бойова медикиня.
Верхньоторецьке, 2021 рік
Крім того, Ольга продовжила лікувати ногу, загалом їй зробили дев’ять операцій, після яких була довга реабілітація. Жінка досі, аби полегшити пересування, ходить із ціпком.
– Зараз я проходжу військово-лікарську комісію на придатність. Уже минув рік із початку лікування, симптоми досі не минули, я п’ю ліки. Розумію, що медик на фронті з мене вже ніякий, – говорить черкащанка.
Хоч вже скалічена, але буду допомагати
Однак військово-медичну справу Ольга покидати не збирається. Цього літа вона вступила в університет і навчатиметься на психолога. По закінченню прагне повернутися до служби військовим психологом-офіцером.
– Після повернення з фронту я працювала з психологом і подумала: “Чому б мені теж не вступити на психологію?”. Оскільки у мене є досвід перебування на фронті і спілкування із бійцями, я можу дуже допомогти тим, хто зараз вчиться на військових психологів, щоб вони дізнавалися із перших уст, як протікає ПТСР, як на війні змінюється людина і її сприйняття. Оскільки я пройшла реабілітацію самостійно, хочу також допомагати хлопцям, бо відчуваю, що зможу це. Вони мене поважають і довіряють мені, – каже Чудна.
Крім того, черкащанка почала займатися стрільбою з лука разом з іншими ветеранами.
– Через волонтерку познайомилася з ветеранами війни, які займаються на центральному стадіоні футболом, волейболом і стрільбою. Останнє мені сподобалося найбільше і я почала займатися. Для мене це додатковий релакс, дуже подобається. Тренер хороший, ставлення до ветеранів теж. Я навіть не думала, що у місті є така програма для поранених військових, – говорить жінка.
Вона сподівається, наступного року зможе взяти участь в Іграх Нескорених. Нині ветеранка планує перевестися у резервну роту, до неї зараховують поранених і тих, хто довго перебуває на лікуванні.
– Буду їм допомагати і паралельно вчитимуся, а потім повернуся до батальйону військовим психологом. Хоч я вже скалічена, але всеодно буду допомагати. З армії я не піду, – ділиться планами черкащанка.
Анастасія Бут
Матеріал створено у партнерстві з Волинським пресклубом.
Читайте також репортаж “18000”: Як сміляни відновлювали будинки після російських ударів.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами.
Актуальні запити від перевірених волонтерів – у нашому телеграмі.