Черкащанка організувала у ресторані німецьких графів центр допомоги українським біженцям

Черкащанка Тамара Борисова організувала у Німеччині центр допомоги українським біженцям. Родина місцевих графів віддала під волонтерський хаб власний ресторан. Ось уже чотири місяці, як у закладі громадського харчування збирають для українців їжу та речі, а також проводять мовні курси з вивчення німецької. 

Про довгий шлях мами трьох доньок до Німеччини, а також роботу волонтерського центру – читайте у статті “18000”.

Тамара Борисова із сім’єю. Фото з фейсбука

Україна – Чехія

Тамара Борисова – відома в Черкасах волонтерка. Останні кілька років вона присвятила допомозі жінкам у кризових ситуаціях. Повномасштабна війна застала її з трьома дітьми вдома – у квартирі на дев’ятому поверсі в будинку, який сусідить із військовою частиною та кількома заправками. Розуміючи ризики для життя своєї сім’ї, жінка спакувала тривожну валізу. Спочатку вона планувала вирушити з доньками до рідних у село, тож спакувала спальник, спортивний одяг, книжки для дітей і посуд. Проте вже на початку березня Тамара ухвалила рішення їхати за кордон. Причому на це вплинуло не загострення ситуації на фронті, а один телефонний дзвінок.

До неї зателефонувала подруга, яка на той час уже була за кордоном, і попросила вивезти з України своїх дітей, які залишилися в Черкасах.

– Вона сказала, що через 40 хвилин через Черкаси будуть їхати волонтери, які везуть із Харкова жінок з інвалідністю. Я б сама не наважилася виїхати. Тут же була можливість вирушити колоною із чотирьох автівок, – пригадує Тамара. – Я подзвонила чоловіку і сказала, що ми з дітьми за 40 хвилин від’їжджаємо. Він встиг тільки приїхати з роботи, меншу доньку посадити в автокрісло, пристібнути – і ми всі поїхали.

Спочатку Тамара планувала залишитися в однокласника в Чехії. Дорога туди зайняла шість діб. Найбільше часу, як і найбільше стресу, забрало перетинання кордону. 

У доньки Тамари піднялася температура, проте покинути чергу сім’я не могла, адже опісля знову б доводилося ставати у довгу колону з автівок і починати все спочатку. 

– Особливо неприємно було сперечатися з людьми в черзі на кордоні. Чоловіки на дорогих автівках поводилися як звірі. Їм неможливо було пояснити, що ви – дорослі чоловіки, можете почекати, натомість волонтери вивозять жінок із інвалідністю, для яких перебування в автівках кілька днів – нестерпне, – зазначає Тамара Борисова.

Та є в Тамари й альтернативна історія про ту ж саму чергу. Вона про місцевих із Прикарпаття.

– Я б дуже хотіла одного разу приїхати ще раз туди і обійняти всіх людей, які нам допомагали. Люди відчиняли свої будинки, запрошували всіх, кого тільки могли, до себе додому. Ходили з каструлями, розносили і роздавали супи. Була така родина, в них величезний будинок, видно, що люди досить заможні. Вони просто відчинили двері, свої вбиральні всім, щоб люди могли сходити  в туалет, умитися. А ще цілий день по черзі варили великі каструлі і готували чай, бульйон, частували людей на кордоні, – зазначає волонтерка.

Приїхавши у Чехію, Тамара Борисова допомагала з логістикою іншим сім’ям з України під час виїзду та шукала, хто їх може прихистити. Прот швидко усвідомила, що не відчуває себе достатньо корисною в цій країні. Тож вирішила поїхати далі – туди, де зможе створити волонтерський центр.

Допомога від графів

Тамару разом із дітьми запросила до себе родина з Німеччини. Вони оселилися у містечку Нортенхартенберг. Тамара разом із трьома доньками та мамою прихистила графська родина Харденбергів. Їм одразу відгукнулася ідея зі створенням волонтерського хабу. Для її реалізації німці навіть зголосилися віддати приміщення власного ресторану. Через пандемію коронавірусу його закрили ще в 2020 році, а відновити роботу після карантинних послаблень ще не встигли.

– Нам дуже допомогла протекція родини Харденбергів. Це дуже впливова графська родина і вони фактично оголосили збір допомоги для українських родин під своїм ім’ям, що викликало до центру повагу з боку місцевих, – розповідає Тамара Борисова. Плюс вони допомагали фізично – на рівні зі мною тягали коробки, сортували речі. Їхні титули і статки їм не заважали це робити. Що дуже показово. Це було від щирого серця. Це не політичні фігури, щоб їм це давало якісь бонуси. Вони розповіли, що після Другої світової в тому приміщенні жили 40 родин зі Східної Європи, сказали: “Цикл іде по колу – тепер тут живете ви. Наші батьки пройшли це, а тепер проходите ви”.

За першочерговим задумом Тамара планувала відкрити на базі закладу курси психоемоційної підтримки та збирати гуманітарну допомогу з подальшим відправленням в Україну. Проте швидко на власному досвіді пересвідчилась, що не меншої матеріальної допомоги потребують українки і в Німеччині.

– Ми у своїй “тривожній валізі” взяли лише речі, щоб пересидіти в укритті чи десь у селі. Виникла потреба банально перевзутися з зимових сапожок і курток. Ми звернулися у Червоний Хрест, але через бюрократію там довго вирішувати, чи давати нам речі, на скількох осіб, чи просити за це грошей, – пригадує Тамара Борисова. – Ми мусили створити таке місце, де люди будуть не випрошувати речі та їжу, а приходити як до себе додому або до друзів. Хотіли створити центр, куди жінка приходить до своїх і при цьому може взяти все те, що їй потрібно, без перерахування кількості, визначення вартості і прискіпливості. 

Центр допомоги біженцям з України відкрив свої двері 15 березня. Перший місяць Тамара разом зі ще трьома волонтерками майже не виходила з нього. Німці речі приносили мішками.

Перші дні роботи центру

Сьогодні, окрім можливості взяти продукти та їжу, у центрі також можна відвідати мовні курси, які викладають вчительки з Німеччини. Також у закладі облаштували дитячу кімнату. Там можуть побавитися діти, поки їхні мами вчаться.

– Спочатку планували центр для нашого невеликого регіону. Тепер приїжджають і за 100 кілометрів, бо знають, що в нас можна і дітей одягнути, і гуманітарку взяти, – зазначає черкащанка.

В середньому щодня центр відвідують близько пів сотні українок.

Аби зробити роботу центру більш структурованою, Тамара з волонтерками збирає списки потреб від українок і перекладає їх німецькою. Це дозволяє німцям знати реальні потреби і приносити саме ті речі, яких потребують українки.

З часом запити біженок змінилися. Якщо у березні жінки потребували продуктів, засобів гігієни та одягу для себе і дітей, нині ж прийшло усвідомлення, що війна не закінчиться швидко. Тож у пріоритеті тепер – велосипеди, аби мати змогу бути мобільними, посуд та кухонні прилади, щоб налагоджувати побут. 

Тамара Борисова з іншими волонтерками з України

“Європа досі мало знає про Україну”

На питання про те, чи не “втомлюються” європейці від війни в Україні, Тамара Борисова реагує категорично. Каже: насправді все навпаки. З її досвіду, німці з часом стали ще більш емпатичними до українців. На переконання волонтерки, це пов’язано з тим, що до 24 лютого у Німеччині доволі мало знали про Україну. Зараз ситуація змінюється.

– Вони жили у своєму світі. Навіть те, чим ми пишаємося, вони ніколи не чули. На жаль. Зараз наша місія – показувати, що нам є чим пишатися, – переконана Тамара. 

За словами волонтерки, раніше Німеччина мала досвід прихистку сирійців. І саме цей досвід емоційно перекладали на біженок із України. 

– У них було очікування, що приїдуть такі самі жінки, які ніде не працюють, не навчаються, не водять машини. І що буде багато чоловіків. Вони були здивовані, що чоловіки з України не їдуть, – каже Тамара. – Хочу процитувати графиню, яка нас прихистила: “Ми не очікували, що ви такі ж, як ми, що ви так само мислите, що у нас спільна історія, спільні погляди на життя”. Вони побачили Україну з цього боку і зараз ще більше хочуть допомагати, тому що розуміють, що ми незалежна країна, що ми здатні боротися. Ми не приїхали проїдати їхні податки і нічого не створювати. Зараз українці формують ставлення світу до себе. І ми маємо показати, що ми ті, за кого варто боротися. Як у світі немає кордону між іншими країнами, так не має бути кордону між Україною та іншими країнами. 

Також у Німеччині черкащанка долучалася до благодійних виставок

Яку допомогу отримують українки в Німеччині?

За словами Тамари Борисової, українцям у Німеччині надають дозвіл на проживання на два роки, що досить лояльно. Також уже майже два місяці, як українські безробітні прирівняні до німецьких. Це означає, що українець, ставши на біржу праці, може отримувати 440 євро на місяць, а також 300 євро – на кожну дитину, доки не знайде собі роботу.

– Якщо підбити середній бюджет на українську родину (мама і двоє дітей), виплати становлять близько 1000 євро. Приблизно таку ж суму отримує німецька працююча мати за вирахунком податків, – пояснює Тамара Борисова.

Жінка зазначає, що приїхавши в Німеччину, переосмислила ставлення до українських сервісів. Найбільше здивувала німецька бюрократія.

– Я, сміючись, завжди кажу: приїду, обійму всіх працівників ЦНАПу, бо вони найкрутіші, попри їхні недоліки, – додає Тамара.

Окрім того, на переконання жінки, краще в Україні організована і медична система. 

– Потрапити до вузького спеціаліста в Німеччині ти можеш раз на три місяці. До одного! Ти не можеш піти до одного спеціаліста, а потім до іншого, бо перший не сподобався. Не маєш права. Місцеві жителі сміються, що поки дочекаєшся, щоб тебе прийняв лікар, дитина одужає і лікарю не потрібно буде тобі виписувати рецепт на безоплатні ліки, – розповідає черкащанка.

У Німеччині її донька Соня впала з велосипеда і зламала руку. Прийому у травмпункті сім’я чекала шість годин, а операцію їй зробили лише через шість днів.

Є і чимало речей, яких українцям слід перейняти з-за кордону. Серед таких – вміння цінувати свій час. Як приклад, Тамара наводить той факт, що в Німеччині не працюють магазини в неділю, , адже це час для родини, спорту, відпочинку. Є і ще один інсайт, який Тамара винесла із проживання в цій країні.

– Я волонтерка і вважаю себе відкритою людиною. Часто себе питаю, чи змогла б я відкрити двері незнайомій родині з іншими правилами життя, устоями. Моя відповідь: мабуть, ні. А вони це можуть! Не знаю, як назвати цю їхню рису характеру. Німці відчиняють двері повністю незнайомим людям, які їдять із ними за одним столом. У більшості випадків вони не знають, хто до них приїде. Наприклад, я кажу: це буде жінка з двома дітьми 11 і 13 років. Вони кажуть: так, є кімната. І їдуть за 800 кілометрів, щоб забрати їх і поселити в себе. Такі історії змушують мене переосмислити рівні жертовності. Нам є чому повчитися. 

Єлєна Щепак

Реклама

По темі

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.