Понад місяць в Україні йде війна. Увесь цей час ми боремося за свої території та найголовніше, що є в кожного із нас – незалежність та самобутність. І навіть за такий, здавалося б, короткий для історії час, як місяць, події, що вирують на нашій території, встигли відобразитися на мові. Так, ми вже активно вживаємо низку новотворів на кшталт русня, орки (у значенні російські військові), Мордор (у значенні росія), путлєр чи рашизм. А завдяки фразі, вимовленій прикордонником із Черкащини на о. Зміїний, міцно ввійшов до лексикону українців і матюк на позначення напрямку руху до чоловічого статевого органу. Ця фраза, вимовлена ще в перші дні війни, як і її автор, стали для народу символом боротьби й незламності. Тож природно, що згодом вислів “Русский военный корабль, иди на*уй” з’явився не лише на обкладинках українців у фейсбуці, а й на білбордах. Водночас чим більше триває війна, тим більше люди, які перебувають на відносно спокійних територіях, починають повертатися до звичних справ, серед яких і суперечки. І Черкаси – не виключення. Тож днями тут закликали власників рекламних площин прибрати всі борди, що містять нецензурні слова. Як обґрунтував це міський голова – “ми не орки”, посилаючись на те, що українцям, на відміну від східного сусіда, лайка не притаманна.
“Закінчуємо вже, бо таке враження, що матюки ввійшли у наш вже лексикон. Ми не орки. Ми повинні бути на три голови вище тих людей, які сьогодні з нами воюють”, – сказав Бондаренко.
Та чи, дійсно, наша нація ніколи не знала матюків?
18+
Загалом уявлення про калиновість та солов’їність української мови широко поширене та продукується як мовознавцями, так і самим народом. Беззаперечно, українська мова – красива та милозвучна, однак це не виключає того факту, що лайка була присутня в ній ще віддавна. І цей факт ні в якому разі не має паплюжити самої мови, роблячи її мовою “орків” чи гіршою від інших. Таке бачення – ознака комплексу меншовартості, що змушує навіть мовознавців відкидати існування лайливих слів, приписуючи їх іншим народам. Однак правда в тому, що лайка існує в кожного народу і вона – така ж частина лексики, як й інші слова, і поготів не може вплинути на самобутність чи применшити “вартість” мови.
Так, одними з перших письмових підтверджень наявності в давніх українців лайливих слів є Берестяні грамоти, які датуються ще ХІ – ХV ст. Уже в цих документах, що були здебільшого діловим та приватним листуванням, трапляються такі лексеми як “курва”, “бл*ть”, “їб*ть”. Так, в одній із грамот жінка скаржиться, що “назовало еси сьтроу коровою и доцере блядею”. Щоправда, ймовірно, церковнослов’янська мова розуміла слово “бл*дь” так, як воно донині побутує в польській: “обман” або “помилка”.
Трактування із етимологічного словника української мови
Водночас нинішній матюк на позначення статевого акту, що вже був згаданий вище, походить від праіндоєвропейського *ojebh- і свого значення не змінював протягом багатьох віків. До речі, може сягати праіндоєвропейських коренів й слово, куди направили російський корабель.
Крім цього, слово бл*ть згадане й у “Лексису” (перший словник розмовної української мови, – ред.) Лаврентія Зизанія, що датується ще 1596 роком.
Те, що ця лексема містилася в словнику, може свідчити про те, що тоді вона не належала до “непристойних” слів. Проте надалі літературна мова почала все більше тяжіти до пуризму, а тому не включала в себе “низькі” слова. Усіляко допомагала у цьому й цензура.
Однак, коли побутування лайки, а особливо матюків, у літературі та словниках було обмежене, це не означало її відсутність у мовленні народу. Деякі свідчення користування “непристойними” словами збереглися в українському фольклорі, зокрема сороміцьких піснях чи піснях, які виконували під час роботи. Звісно, більшість сороміцьких пісень тяжіли до використання евфемізмів на позначення чоловічих та жіночих статевих органів й інтимних процесів, проте дослідники фіксують й екземпляри “без прикрас”:
“Ведуть х*я на припоні, як бугая
А х*й реве по п*зді йде:
Як дойду вночі
Повиколюю п*зді очі”
Таку пісню, яку співали перед першою шлюбною ніччю, у своїй монографії подає кандидата історичних наук Ірина Ігнатенко.
Ба більше фіксував народну творчість із матюками в своїх записах і Тарас Шевченко:
“Балакучий балакучу
Вивів звечора на кручу,
*балися на горі
Аж до самої зорі”.
***
“В Переп’яті у ямі
Копали там х*ями”.
***
“Ой *бались копачі
З Переп’яті ідучи.
Ой *бались на межі
Попсували [нрзб.].
Хоч карбованця й дали,
Зате ж уже й доп’яли”.
Фіксували народну лайку й мандрівники, які відвідували Україну. Так, за свідченням османського мандрівника Евлія Челебі, який побував в Україні у 1657 році, найпоширенішими лайками того часу були: чорт, дідько, свиня й собака (як тут не згадати сьогоднішнє позначення росіян як “свинособак”).
Натомість етнограф та кандидат історичних наук Василь Балушок зазначає, що за пізнього середньовіччя і навіть ранньомодерного часу (від другої половини XVI століття, – ред.) найбільш популярними лайливими словами в українців були: корчемник, потварця, нецнота, грач, здрайця, своволник, лисий (у значенні дідько), кат, скурвий син і пес.
Дослідник додає, що витоки лайки, в якій людину називали псом, сягають ще язичницької давнини.
“Як свідчать палеоетнологічні реконструкції, у індоєвропейських народів (отже, і в слов’янських) у давнину існували молодіжні чоловічі союзи, члени яких, воюючи проти ворогів племені, чинили розбій, грабунки і вбивства. Члени таких союзів виступали “воїнами-вовками” чи “воїнами-собаками”, одягаючись в їхні шкури. Пізніше, під впливом християнства, пес був ототожнений з дияволом та іншою “нечистю”. За повір’ями, зафіксованими ще у ХІХ столітті, саме собаками обертаються чародії, відьми й упирі; у подобі пса приходять до людей різні моровиці. А розпуста, позашлюбні статеві стосунки в народі окреслювалися висловом “псоту чинити”. Із такими стосунками пов’язана інша лайка: “скурвий син”, – зазначає Василь Балушок.
Вживання лихослів’я, пов’язаного із собакою як чимось нечистим, бачимо й у літературі, зокрема “Енеїді” – першому творі, що був написаний “живою”, тобто народною, мовою. Так, Юнону Котляревський описував як сучу дочку, що, звісно ж, не могло не викликати приховану усмішку в кожного школяра на уроці літератури.
Водночас не можна не згадати загальноприйняту науковцями думку, що українська лайка належить до так званої анально-фекальної групи (shit-культури), тобто найбільш насичена словами на позначення акту випорожнення та “заднього” місця на кшталт срака, гівно й похідними від них: іди в сраку, до сраки карі очі, насеру твоїй матері, гівняний, не чіпай гівна, то й смердіти не буде і т.і.
Що мається на увазі під shit-культурою? Ні, це не народ із поганими традиціями. Так науковці йменують домінанти й вибір стратегії, на яку спираються жителі певних країн під час сварки. Або ж простішими словами це означає, що у сварці нації звертаються до тих понять, які для них є найбільш вразливими. Серед європейських культур вчені виділяють усього три такі стратегії:
- анально-фекальна – shit-культура (наприклад, німецька, французька, англійська, українська лайка);
- сакральна – sacrum-t-культура (романські мови);
- сексуальна – sext-культура (російська, сербська).
Приналежність до shit-культури не означає, що така нація є неохайною. Зокрема, як зазначав психолінгвіст Володимир Жельвіс, “у Західній Європі німці, безумовно, лідирують як найохайніша нація, а тому природно, що найгрубіша лайка там будується на скатологізмах, тобто на звинуваченнях опонента у порушенні відповідного табу”. Оскільки лайка українців базується на таких самих засадах, як і німців, можна також говорити про природну любов нашої нації до охайності й чистоти та негативного ставлення до їхнього порушення, що й стало базою для такого роду лихослів’я.
Підтверджує приналежність української лайки до shit-культур й українська мовознавиця та укладачка словника нецензурної лексики Леся Ставицька. За словами науковиці, під час обстеження матеріалу для укладання свого словника вона підрахувала, що, наприклад, фразеологізмів із сексуальним дієсловом в українців є близько 20, а зі словом “ср*ти” – 46, із назвою жіночого органа – 38, чоловічого – 57, а зі ср*кою – 151. А вже в 2013 році журналістка та збирачка народних висловів Анастасія Мельниченко зібрала 200 висловів зі словами на позначення сідниць та процесу випорожнення.
Наприклад, в українців побутують такі фразеологізми на позначення негарної людини:
- дівка як із гівна плівка;
- як гівно під лопушком;
- як срака навиворіт;
- як три сраки за кущами;
- як у Давида: ні сраки, ні вида.
А для позначення чиєїсь неправоти як аргумент у суперечці українці вживали такі фразеологізми:
- насеру його матері/насеру твоїй матері;
- поцілуй мене в сраку!
- щоб ти всрався
- йди ти в сраку!
- поцілуй собаку в сраку!
Загалом можна підсумувати, що українська лайка, дійсно, більшою мірою належить до анальної, тоді як російська – до сексуальної. Однак спільна обсценна лексика є у всіх слов’янських мовах. А слова, які нині ми сприймаємо як матюки, є й були і в російській, і в українській, і в інших слов’янських мовах.
Водночас існування лайливих слів не означає необхідність їхнього використання, а лиш констатує той факт, що серед українців вони побутували в різні періоди історії. І цей факт ніяк не здатен спаплюжити нашу мову, адже вона – живий і, найголовніше, самодостатній організм, що живе й розвивається разом із народом, реагуючи на зміни в суспільстві. Тож те, що в певний час лайливі слова стають актуальними чи з’являються в лексиконі мовців – не ознака невихованості народу, а показник того, які події в цей момент йому доводиться пережити. І навіть лінгвісти згодні в думці, що подекуди функція лайки – це спосіб вивільнення емоцій та “оберіг”, особливо серед людей, чия професія має ризики для життя.