Ця історія про сімейний бізнес, який довелося рятувати від війни двічі. Все розпочалося із власної розробки батька-науковця, яку уміло підхопила донька. За кілька років разом із чоловіком їй вдалося розвинути успішне підприємство з виготовлення обладнання для аграріїв.
Із збільшенням потужностей заводу на Луганщині було створено понад сотню робочих місць. Проте у 2014-му через російське вторгнення засновникам довелося покинути рідний дім та виробництво. Все, що вдалося врятувати з окупації – життя та флешку з напрацюваннями. Нині справу релокували на Черкащину. Звідси переселенці експортують обладнання власного виробництва на усі континенти світу.
Як Ірина та Олександр Чорнобаї двічі відроджували власну справу родом з Луганська, розповідають “18000”.
“Батько – розробник, а я – його права рука”
Нині Ірина Чорнобай – комерційна директорка та співвласниця машинобудівного заводу, що виробляє обладнання для очищення та калібрування зерна. Ідея створення власного підприємства зародилася наприкінці 90-их, коли дівчина була студенткою.
Першу машину батько Ірини Володимир Сухін розробив у 1998-1999 роках. Чоловік займався розробками для агросектора та має понад 70 патентів. На його рахунку відома в Україні розробка “Клен” – це сівалка з точним висівом, тобто система розподілу зернин площею.
Патенти на винаходи та корисні моделі Володимира Сухіна
– Я вступила до аграрного університету і навчалася на агронома, а батько цікавився темою сортування насіння. Наші інтереси співпали. Робила всі лабораторні аналізи, а тато тестував свій майбутній сепаратор-САД. Батько – розробник, а я була його правою рукою. Підприємство створили у 2001 році, – говорить луганчанка.
За рік Володимир Сухін перший у світі розробив спосіб сортування сипучої суміші у текучому середовищі. Отримав на нього патент.
– Потім батько разом зі знайомим слюсарем у гаражі зробили першу промислову модель. Тестували її на різному насінні. Тоді ми створили Товариство “Аеромех” – виробництво аеродинамічних сепараторів, – розповідає Ірина Чорнобай.
Спочатку для облаштування підприємства орендували цехи на околиці Луганська. Згодом деякі викупили. Вже за рік луганчани вперше демонстрували своє обладнання на всеукраїнській виставці “Агро-2003”. Туди приїжджали фермери, аби придивитися техніку.
Ірина та Олександр Чорнобаї на першій демонстрації сепаратора САД на виставці “АГРО-2003” у Чубинському, Київська область
– Це був довгий тернистий шлях, поки ми знайшли хороших конструкторів, які добре малюють і креслять. Також слюсарів і зварювальників. Коли з нуля починаєш на голому місці – це дуже важко, – ділиться підприємиця.
Від початку розвитку підприємства, крім батька, поруч з Іриною був її чоловік – Олександр Чорнобай. Він є інженером-конструктором, налагоджує і контролює увесь технологічний процес, створює нові моделі та удосконалює обладнання.
Ганновер агровиставка “AGRITECHNICA 2023”
До 2014 року підприємство розгорнули на 6,5 тис. кв. виробничих потужностей. У штаті працювали близько 150 осіб. На заводі функціонував повний виробничий цикл, тобто жодних деталей для створення машин не закуповували, все виготовляли самі. Запчастини для обладнання вирізали, зварювали та фарбували в одному місці.
– Почало працювати сарафанне радіо, ми не встигали виготовляти замовлення. Я писала багато наукових статей, проводила випробування нашого сепаратора у полі на озимій пшениці. Три роки доводила, що після нього отримане насіння має сильний зародок, високу питому вагу і дає надбавку до врожаю 30-35%, – зазначає Ірина.
Кількість та обсяги замовлень зростали, а власники підприємства розширювали потужності, щороку приблизно на третину. Модельний ряд обладнання власного виробництва луганчанам вдалося збільшити до 12 одиниць.
– Ми зрозуміли, що ферми є великі та маленькі. У всіх різні запити. Так вирішили збільшувати модельний ряд, щоб задовольнити потреби і дрібних фермерств, і елеваторів, і середніх аграріїв. Розробили лінійку, яку потребує ринок, – пояснює підприємиця.
Сепаратор на фоні цеху у Луганську, 2010 рік
До літа 2014 року луганчани відбудували нові цехи. Їхні сепаратори купували як українські фермери, так і з-за кордону, розповідає Ірина Чорнобай:
– Фермери розширювалися, зростала урожайність, агротехнологія вирощування в Україні почала розвиватися. Універсальність нашої машини допомагала не лише в аграрному секторі. Нею сортували все, що можливо, за питомою вагою: пластик, скло тощо.
Крім успішного бізнесу, сім’я Чорнобай здобудувала в Луганську і власне житло. У ньому прожили всього півтора роки, далі – вторгнення росії в Україну та окупація територій на сході.
Виставка “АГРО-2013”, Київ
“Робіть що-небудь, не втрачайте технологію”
Ірина пригадує, що на початку російського вторгнення час від часу по місту “прилітало”. Окупанти заїжджали на їхній завод танками, по ньому були влучання. За словами луганчанки, росіяни ходили там з автоматами, відкривали сейфи, шукали гроші, перевернули всю документацію. Власники не встигли звідти нічого вивезти, крім флешки з кресленнями, оскільки не готувалися до вторгнення. У червні подружжя вирішило виїжджати з окупованого міста.
– Я з трьома дітьми виїхала до Києва останнім потягом. Чоловік ще залишився у Луганську. Там кілька місяців не було води і світла. Люди намагалися вижити і чекали, що ось-ось їх визволять, – говорить жінка.
Пізніше стало зрозуміло, що найближчим часом Україна не зможе деокупувати східні території, а експортувати обладнання із невизнаної “республіки” до цивілізованих країн – неможливо. Тому у жовтні 2014-го Олександр Чорнобай також виїхав із Луганська. Так сім’я з кількома валізками та флешкою, що залишилася від колись успішного бізнесу, переїхала до Кремінної, що також на Луганщині.
– Забрати оснащення із заводу ми навіть не намагалися. Фури туди вже не їхали, тому що окупанти на блокпостах могли навіть розстріляти, якщо щось не сподобається. Не хотіли ризикувати. Проте нам дзвонили клієнти, говорили, що їм потрібні наші сепаратори. Казали: “Робіть що-небудь, не втрачайте технологію”. Це нас “стимульнуло”, – розповідає Ірина.
Склад у Луганську, 2009 рік
Подружжя перереєструвало підприємство і почало працювати над відновленням виробництва. Переселенка пригадує, як було складно:
– Грошей особливо немає, оскільки все вкладали в обладнання для розвитку першого заводу. Деякі кошти залишилися на рахунках луганського банку, їх теж не повернули. Довелося розпочинати усе з нуля. Трохи грошей позичили, цехи брали в оренду.
Відновлювати підприємство взялися на базі Кремінського заводу “Хімавтоматика”, там було відповідне обладнання і приміщення. Крім нестачі коштів, бракувало і людей, оскільки майже всі робітники залишилися у Луганську. Спершу у команду взяли двох-трьох людей, згодом до десяти. На відновлення знадобилося кілька років.
Один із цехів заводу у Кремінній, 2021 рік
– Заново відпрацьовували технологію з виготовлення сепараторів за нашими кресленнями. Переробляли моделі так, щоб процес потребував залучення меншої кількості людей. Писали гранти, отримували верстати, навчали персонал. На початку один працював за чотирьох, – пригадує Ірина.
До 2018-го Олександру та Ірині вдалося відбудувати повний виробничий цикл. Коли вийшли на достатній рівень виготовлення сепараторів, розпочали працювати над новими розробками – додаткове обладнання: решетні машини, норії, зерноочисні комплекси, вологоміри тощо.
– Вдалося не лише відновитися, а й покращити результати – досягти більшого. Пізніше викупили цехи з територією та підстанцією – це площа приміщень приблизно вісім тисяч квадратних метрів. Обзавелися більш якісним і точнішим обладнанням, ніж у Луганську. Кадровий склад теж набрали професійніший з бажанням працювати, – розповідає співвласниця заводу.
Відправка обладнання з Кремінної до Австрії
“Сльози на очах”: вдруге втратити домівку та власну справу
Втім у 2022-му росія знову наздогнала. Ранок 24 лютого розпочався о 4:30 з вибухів.
– Я злякалася і зрозуміла, що потрібно збирати дітей. Сказала одягати зручний теплий одяг і взяти тормозки. У нас з чоловіком були сльози на очах, бо ми вдруге втрачаємо домівку та власну справу. Проживати це важко досі, – ділиться Ірина Чорнобай, – зібрали свою команду, попередили, що будемо виїжджати, бо працювати тут буде неможливо, покликали їх із собою.
Того ж дня Ірина з дітьми виїхала в Ужгород.
– Не брали з собою нічого цінного, бо мали надію, що за місяць-два повернемося, – пригадує жінка.
Олександр пробув у Кремінній до квітня, допоки місто не окупували. Виїжджав бусом, зміг вивезти лише деякі двигуни, деталі, електрообладнання, комп’ютери, сервери. На сьогодні завод зруйнували вщент.
Руйнування у Кремінній
– Щоб вивезти все обладнання, потрібна була б не одна фура. Найголовніше, що нам вдалося забрати деяких наших людей, креслення та напрацювання, – констатує Ірина.
Перебуваючи в Ужгороді, вона почала шукати нову локацію для підприємства, яке доведеться відбудовувати вже втретє.
– Публікувала оголошення у соцмережах, обдзвонювала можливі варіанти. Два-три місяці їздили з чоловіком і шукали приміщення, – пригадує переселенка.
Так опинилися на Черкащині. Вирішили зупинитися, тому що це територіальний центр України.
– З огляду на логістику, нам звідси зручніше відправляли замовлення, і фермерам сюди швидше добиратися, – пояснює Ірина.
Спочатку розмістилися у Єрках, на базі закинутого заводу.
– Там лишилося старе обладнання, не точне, важке, енергоємне. Розпочали працювати на ньому. Деякі запчастини замовили у Черкасах. Планували побути тут кілька місяців, не думали зимувати, хотіли повернутися у Кремінну. Влітку відвантажили фуру з виготовленим обладнанням до Австрії, – розповідає підприємиця.
Коли зрозуміли, що повномасштабна війна затягується, почали шукати нове приміщення, тому що перебиватися довелося у літніх умовах: покрівля текла, підлоги не було, вікна через один, опалення відсутнє. За оголошенням знайшли локацію в іншому містечку на Черкащині.
Третій переїзд – останній?
– Нас запросили до міської ради, сказали, що у них є приміщення. Для наших людей допомогти знайти житло в оренду, адже разом із нами виїхали близько 15 сімей – члени команди з родинами: бухгалтери, зварювальники, слюсарі, – говорить Ірина.
Переїзд і пошуки житла зайняли півтора місяці. У жовтні 2022-го луганчани почали працювати на новій локації. Знову подавали заявки на гранти. Купували обладнання: станок лазерної різки металу, гнуття, лазерного зварювання. Самотужки облаштували камеру фарбування.
Цех на Черкащині
– Розмістилися на тисячі квадратних метрів. Зараз у штаті близько 20 осіб, 50 % колективу – це місцеві: зварювальники, токарі, слюсарі. Основні труднощі виникали з тим, що спершу знову довелося працювати з неповним виробничим процесом. Були вимушені знаходити нових постачальників матеріалів та деталей, – розповідає співвласниця підприємства.
Наприкінці літа минулого року вдалося налагодити повний виробничий процес: від заготовок з металу до фінішної збірки. Знову є все необхідне, аби виготовляти модельний ряд.
Із невеликого містечка на Черкащині обладнання, виготовлене луганчанами, вже відвантажували у Канаду, Замбію, Австрію, Францію. Також серед постійних замовників Литва, Болгарія та Румунія. Нині черга за обладнанням півтора-два місяці.
Відвантаження з Черкащини до Румунії, 2023 рік
Ірина говорить, що їм подобається територія Черкащини:
– Більш зелена і квітуча, ніж у нас на Донбасі. Тут сприятливіші погодні умови, більше опадів, тому вища пшениця і більша врожайність. Технологія вирощування зерна на високому рівні. Уже також маємо клієнтів-черкащан.
Підприємиця прагне нарощувати потужності виробництва, а для цього необхідно збільшувати площу цехів.
– Деяке обладнання, яке ми виробляємо, дуже габаритне. Розміщувати його там, де ми працюємо зараз, доволі складно. Якби запропонували локацію з більшою площею та кращими умовами, то задумалися б про переїзд, – ділиться жінка.
Анастасія Бут
Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО “Черкаська інформаційна агенція “18000” та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
