«Головне, що живий»: що допомагає дружині ветерана з Черкащини не опускати рук

Сім'я Пізняхівських із Золотоніщини

Підтримка і розуміння: як сім’я із Золотоніщини звикає до нового життя ветерана

Катерина десять років у шлюбі з Владиславом. Упродовж двох останніх чоловік є ветераном російсько-української війни, який зазнав поранення з ампутацією ноги. 

Як цей досвід позначився на сім’ї Пізняхівських, що допомогло в процесі адаптації, а також, які виклики у ставленні до ветеранів стоять перед Піщанською громадою на Черкащині — у матеріалі, створеному у межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову», повідомляє «18000». 

Запропонував розійтися: як сім’я дізналася про поранення захисника 

Катерина каже, що підготуватися до повернення чоловіка, коли він служить у десантно-штурмових військах, неможливо. Кожне нове бойове завдання – привід для хвилювання.  

- Я добре пам’ятаю чоловіків вихід у липні 2024 року. Владислав пішов на штурм, пообіцяв написати впродовж тижня. Коли очікуваний термін сплив, стала видзвонювати командира, – розповідає черкащанка. 

Згодом чоловік сам вийшов на зв’язок. Написав, що залишився без ноги, надіслав фото, і запропонував розлучитися. 

- Він писав, що мені буде складно тягнути його разом із дітьми, що він тепер «каліка», – каже Катерина. 

Вони зустрілися у харківському шпиталі: «Головне, що живий. Нога — не проблема. А діти, хай там що, потребують батька». Катерина каже, що страху чи розгубленості не відчувала, навпаки була певна у власній емоційній стабільності й духовній міці. Найважливіше — підтримати чоловіка та психологічно підготувати двох доньок, семирічну Віку й на два роки старшу Настю. 

- Я показала дітям відео з лікарні, розпитала, що вони думають про нове батькове становище. Дівчата хутко зрозуміли, що до чого і забезпечили тотальну підтримку. Вони можуть самими лиш обіймами розчулити батька, – розповідає Катерина і додає з усмішкою: – Водночас мають карт-бланш на жарти про ногу. 

«У скрутні моменти я завжди думаю про те, як чоловік їв погризене мишами печиво і пив із калюжі під час штурмів»

Після харківського шпиталю Владислав потрапив у київський. Став не протез. Відновлювався швидко. Однак у снах до захисника поверталася війна. Катерина каже, що чоловік міг кричати, роздавати команди, стріляти. Згодом і в неї самої з’явилися проблеми зі сном – безсоння через нерви. Налагодити якість життя допомогли психіатр і психолог. 

Нині подружжя більше часу проводить разом: переглядають фільми, роблять вилазки по гриби чи на риболовлю, допомагають дітям готуватися до уроків. Владислав також підтримує зв’язок із побратимами. 

- Трапляється, він зачиниться в кімнаті, пустить сльозу, тоді набере когось із побратимів, може до кількох годин пробалакати — тоді відлягає. Не всі повернулися з того завдання, – розповідає Катерина. 

А коли вона відчуває складнощі, зокрема фінансові, не опускає рук і теж згадує бойове минуле чоловіка. 

 – У скрутні моменти я завжди думаю про те, як Владислав їв погризене мишами печиво і пив із калюжі під час штурмів. Це мене стимулює жити, рухатися далі, досягати чогось кращого, – додає черкащанка. 

Без підтримки від громади і суспільства: із чим стикається ветеран з ампутацією 

Покращити фінансове становище сім’ї могла б частково допомога від громади. Однак у перший рік після повернення Владислава досягти її не вдалося, а потім полишили звертатися. 

- У ветеранському супроводі працює одна людина — до її діяльності питань немає, однак відчутно бракує фінансування від ОТГ. Коли може, вона надає путівки у ветеранські табори, інформує про спортивні змагання для ветеранів з ампутаціями, – розповідає Катерина. 

У часи, коли чоловік тільки повернувся з лікарень, Катерина була без роботи. На поміч їм прийшли знайомі волонтери з сусідньої громади. Вони щороку на Миколая влаштовують свято для дітлахів, привозячи подарунки від благодійників. 

Черкащанка розповідає про випадок, що стався з чоловіком у Золотоноші: – Коли у Владислава злетів протез, він сів на лавці, аби допасувати його, і почув недолугі жарти від людей, – пригадує дружина. – Якщо в лікарнях його не пропускають без черги чи навіть беруться штовхати, я заступаюся, інколи до лайки доходило, але все одно досягала свого, – додає Катерина. 

Водночас, як підсумовує черкащанка, ідеального ставлення до ветеранів не існує, але було б добре, якби усі розуміли, хто перед ними і через що ця людина пройшла. 

Читайте також. «Я розумів, що маю вбивати їх особисто. Ми перші у бригаді знищили ворожу техніку дроном», – комбат з Черкас Павло Лазуренко. 

Розкажіть нам про актуальні новини Черкащини. Якщо ви або ваші знайомі творите сьогодення в області, надішліть інформацію про це в бот «18000»

Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі
Вісімнадцять три нулі

По темі
коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

To filter spam, your comment and the name, email and website you enter are sent to an external AI service for analysis.