Анна Німайєр – акторка з Маріуполя. Після повномасштабного вторгнення вона спочатку опинилася у Ризі, а згодом – знайшла собі місце в черкаському театрі. У новій статті “18000” розповідає про життя у підвалі під час обстрілів, кота-талісмана та те, чому вам обов’язково потрібно піти на виставу “Ножиці” вже цієї осені.
“Був період, коли я працювала ким завгодно, але зрозуміла, що не можу без театру”
Анна Німайєр родом із міста Ташкент (Узбекистан). Вона зрозуміла, що хоче бути акторкою театру в 13 років. Пригадує: підійшла до мами, повідомила їй цю новину і вже разом вони почали шукати, де навчатися. Спочатку пішли у місцевий будинок культури. Розчарувавшись, Анна почала навчатися у місцевому театрі, в якому була студія.
У 1991 році разом із батьками Анна переїхала у Макіївку Донецької області, звідки був родом її тато. Саме там, каже, вона і зростала як акторка в Донецькому театрі юного глядача. Так з’явилися перші ролі в казках.
– У 10 класі я зрозуміла, що не хочу йти в 11 клас, мені нецікава школа, мені там не подобалося, – розповідає Анна. – Почала шукати, куди можу вступити на базі 9 класів. Так знайшла Дніпропетровський театрально-художній коледж, забрала документи і поїхала.
На четвертому курсі у її навчальний заклад запросили режисерів для перегляду дипломних вистав. Після успішного виступу вона отримала запрошення одразу в чотири театри: в Мукачевому, Херсоні, Білій Церкві та Маріуполі.
Анна обрала Маріуполь. У місцевому театрі вона перевтілювалась в Оксану у виставі “Ніч перед Різдвом”, зіграла головну роль у виставі “Прибуткове місце” Островського та ще багато інших. Серед її улюблених – Ярися у постановці “Кохання у стилі бароко” та роль Мег у виставі “Примадонни” Кена Людвіга.
– Коли прийшла в театр, мені було 19, а наступній за віком акторці – 29. Молодих акторок більше не було. Тож мені діставалися усі ліричні героїні. А я розуміла ще зі студентських часів, що більше характерна актриса, – каже Анна Німайєр.
Прийшовши у театр в Маріуполі у 2008, вона пропрацювала в ньому до 2015-го. І потім повернулася знову – вже у 2020-му, де працювала до 24 лютого 2022-го.
– Зрозуміла, що не можу без театру. Був період, коли я працювала ким завгодно, де завгодно, але я зрозуміла, що не можу без цієї професії, – згадує період життя до 2020 року Анна.
“Наші прийшли! ЗСУ? Ні, ДНРівці”
Увечері 24 лютого в Маріуполі мала відбутися вистава “Фріда”, одну з ролей у якій мала зіграти й Анна Німайєр. Проте о п’ятій годині ранку її розбудила колега. Сповістивши про початок війни, та запропонувала їй поїхати разом до рідних у Кривий Ріг. Проте Анна виїжджати не хотіла. І мала на це свої аргументи.
– Всі, хто був у 2014 році в Маріуполі, сподівалися, що це буде приблизно так само. У 2014 році місто відбили, тут було багато військових. І ми були впевнені, що й цього разу так буде. З цим містом неможливо нічого зробити, воно обороняється, – переказує свої думки в той момент акторка.
У Маріуполі Анна знімала квартиру у п’ятиповерхівці в центрі міста. Вже в перші дні повномасштабної війни у домівках маріупольців зникло світло, опалення та газ. 1 березня “ліг” зв’язок. Спочатку вона майже не виходила із квартири.
Щоб не вилетіло скло у вікнах, дівчина ставила їх на провітрювання. Хоч у квартирі через це й була мінусова температура, вона сподівалася, що під час можливої вибухової хвилі вікна відчиняться, проте скло лишиться на місці.
Запаси їжі в Анни були. Каже, що мала вдома макарони й крупи, оскільки в мирному житті намагалася дотримуватися дієти. Мала певний запас води. Коли він закінчився, почала використовувати воду з бойлера.
Після повномасштабного вторгнення вона потоваришувала із сусідами, разом вони час від часу готували їжу.
– Одного разу ми із сусідами вийшли, щоб підігріти воду на багатті. І тут літак скидає бомбу на сусідній будинок. Ми й до цього чули звуки авіації, знали, що вона працює в нашому квадраті, але побачене шокувало.
Опісля вони із сусідами почали жити у підвалі своєї багатоповерхівки.
– Це був звичайний підвал, який аж ніяк не є укриттям. Ми розуміли: якщо бомба прилетить, ми все одно можемо загинути. Якщо снаряд під будинок – теж. Мабуть, це питання долі, – розмірковує донеччанка.
25 березня Анна разом із сусідами почули незнайомі голоси.
– Ти чуєш російську, але розумієш, що це не росіянин, бо є характерні “шо”, відкриті звуки. Спочатку я сподівалася, що це наші хлопці. Думала, може, азовці. А потім ми почули крик сусідки. У неї мама була лежача, тож вони не спускалися у підвал.
Виявилося, що один із ДНРівців через вікно заліз у квартиру сусідки. Він почав розпитувати, де люди, грозитися, що кине у підвал гранату. В якийсь момент Анна з жахом зрозуміла, що частина сусідів чекали окупантів.
– Забігає одна із сусідок у підвал і каже: наші, наші прийшли! Уточнюю: хто наші – ЗСУ? А вона: ні, наші, ДНРівці! І я розумію, що я багато чого говорила зайвого весь цей час. Кожного дня я казала: якщо тут буде росія, то мене тут не буде, я поїду, буду шукати місто України, я з ними не буду. Можливо, вони були більш розумні, ніж я, і розуміли, що може так скластися ситуація. Я ж вірила лише у наших військових, – каже дівчина.
Зрештою разом із іншими жінками вони вийшли із підвалу й почали пояснювати ДНРівцю, що ховалися від обстрілів. Військові сказали, що вони мають покинути свої домівки і перейти на інший бік вулиці, вже захоплений окупантами. Свої слова пояснювали тим, що на цей район можуть бути авіанальоти. Взявши документи, Анна покинула свою квартиру, так і не повернувшись до неї.
За визначеною адресою її чекав автобус на Ростов. Анна “евакуюватися” у росію відмовилася. Каже: сподівалася, що треба ще трішечки потерпіти, і її місто деокупують.
– Коли альпіністи перебувають у горах, там намети облаштовані. Якщо якась негода застає, у них є карта, де розташовані ці намети, і вони там можуть відпочити, погрітися. Є історія про одну дівчину, яка повзла-повзла і здалася. Її знайшли мертвою у метрі від такого намету. Я завжди в таких випадках думаю: а якщо я в метрі від намету? Не можна здаватися.
“Називали мене “артистка погорілого театру”
Після відмови виїхати вже інший військовий, який був росіянином, відправив Анну до жінки, яка була готова її прихистити.
– Перед очима я побачила дев’ятиповерхові будинки, повністю випалені під’їзди, трупи цивільних. Люди викидалися, коли починало все горіти, не могли вийти, тому що скрізь був вогонь. Мабуть, вважали, що краще померти так, ніж згоріти заживо. Хоронити людей маріупольцям забороняли. Вже пізніше в місто привезли кілька крематоріїв і почали спалювати загиблих.
Увечері до Анни прийшли троє військових із автоматами, почали перевіряти її документи та телефон. Читали переписки, особливо їх зацікавили розмови Анни з друзями українською мовою.
– У цих розмовах я емоцій не стримувала, називала росіян тварюками, писала, що вони нас вбивають. І тут вони просто наставляють на мене автомат і кажуть: хто вас вбиває? – згадує Анна.
Виявилося, що хтось із сусідів її “здав” ворожим військовим, звинувачуючи в тому, що вона зливала ЗСУ дані про розташування росіян. Мовляв, саме для цього і не виїхала до росії.
– Мене почали роздягати, перевіряти, чи є синці від рушниці, шукали мозолі на пальцях. Я перелякана, брудна, не милася місяць, в сажі, в пилюці.
Допит Анни Німайєр відбувався у під’їзді. Потім до неї прийшли вдруге, перевіряли інформацію по базах даних. Дівчина говорить: її “врятував” факт проживання батьків в окупованій Макіївці, а також те, що й сама вона до 2008 мала тамтешню прописку.
– Знайшли світлини з театру, почали сміятися, називати мене “артистка погорілого театру”. Я не знала, що театру вже немає, не розуміла цієї іронії. А вони кажуть: театру вашого немає, розбомбили, ваші ж, азовці. Я не вірила в це. Це ж не військовий об’єкт. Вони тільки сміялися. Потім пропонували мені готувати їм їжу. В голові було: може, краще б мене вбили прямо зараз.
Зрештою, так і не знайшовши жодних “наводок” у переписках, Анну відпустили. Тоді вона вирішила, що потрібно їхати. Спочатку дісталася у Старий Крим, населений пункт, розташований у передмісті Маріуполя. Там проживав директор театру, у якому працювала акторка. Вже звідти, знайшовши мобільний зв’язок, вона сконтактувала із батьками. Наступного дня тато забрав Анну в окуповану Макіївку.
– Там теж було жахливо. Біля нас є терикон (насип із вугільних відходів), військові піднімалися на нього з якоюсь зброєю, починали стріляти. Це відбувалося постійно. В якийсь момент від цих звуків уже почав пульсувати мозок. Потім вони прибирають зброю і далі йде прильот, звісно, вже по цивільних. І от вони кажуть: Україна обстрілює цивільні будинки, – обурюється Анна Німайєр.
Згодом вона дізналася, що під час обстрілу отримав поранення її колега з театру. Він лікувався в Новоазовську. Забравши його у Макіївку, Анна з колегою хотіли через росію виїхати в Європу і звідти – знову повернутися в Україну.
– Ми хотіли дістатися спочатку із Макіївки в росію, звідти у Латвію, а далі Литва, Польща і додому в Україну. Але так сталося, що коли ми переходили пішки кордон між росією та Латвією, у мого колеги вийшов апарат Єлізарова з кістки, довелося викликати швидку. Йому зробили три операції, він залишився в Ризі і поїхав в Англію, а я аж через три місяці змогла повернутися додому, – пояснює Анна.
Дівчина каже, що варіанту залишитися за кордоном навіть не розглядала, попри те, що Рига їй здалася дуже затишною.
– Я хочу бути в Україні. Неважливо, що там, тривоги, ракети, я повинна тут бути.
Російські гастролі із голосом Анни
Усе керівництво маріупольського театру залишилося в окупованому місті. Частина акторів нині розкидана по світу. Четверо маріупольців, об’єднавшись із режисеркою, разом працюють в Ужгороді. Анна каже, що так і не отримала зарплати за березень і квітень минулого року, тож разом із чотирма колегами відстоює своє право на винагороду у суді.
Близько 20 акторів, які лишилися у Маріуполі, продовжують роботу, гастролюючи росією. У репертуарі – вистава Чехова “Водевіль” та казка “Золоте курча”, поставлені ще російською мовою, до початку Революції Гідності.
– Для мене найбільш неприємно, що там звучить мій голос. Вони працюють під фонограму, в якій я співала, грала. Така ж ситуація зі ще кількома акторами, які зараз в Україні, – розповідає Анна Німайєр.
Повернувшись у рідну країну, спочатку Анна поїхала до брата в Одесу. Проте там відновити свою роботу акторкою їй не вдалося. Згодом вона приїхала до знайомого в Черкаси. Прийшла в обласний драматичний театр імені Шевченка, поспілкувалась із директором і зрештою отримала запрошення на конкурс. Вигравши його, із листопада минулого року Анна приєдналася до команди місцевих театралів.
Перша її роль у Черкасах – маленька розбійниця у казці “Снігова королева”. Улюблена – Каті, перукарки з постановки “Ножиці”. Це детективна комедія. Перша її частина – класична, у ній оповідають події в перукарні в Черкасах, під час яких стається вбивство. А от у другій частині вже разом із глядачами актори з’ясовують, хто ж є вбивцею. За словами Анни, у вистави є чотири фінали, і команда ніколи не знає, який саме гратиме, адже це залежить від глядача. Побачити виставу можна буде вже цієї осени.
Кіт-талісман та велика вода
Анна Німайєр говорить, що Черкаси – маленьке місто, порівняно з усіма, в яких вона мешкала до того.
– Але тут є велика вода, це для мене дуже важливо, там було море, а тут є річка. І мене вразили тут люди. Тут настільки добрі, відкриті, щирі люди, – характеризує Черкаси акторка.
Із 24 лютого Анна так жодного разу і не була в Маріуполі. Хоч мама й пропонувала заїхати, забрати речі.
– Не знаю, що в моїй квартирі, хто ходить у речах. Я не поверталася, тому що не зможу побачити театр. Я бачила світлини, відео. Але нехай він залишиться в моїй пам’яті таким, як він був, – пояснює Анна.
Та окрім документів, із окупованого міста й вдалося забрати ще дещо, не менш цінне. А точніше, декого. Протягом усіх пригод із нею її кіт Сєржик. Цього року йому буде вже 10 років.
– У 2013 він до мене прийшов у квартиру, я відчиняла двері, щоб провести подругу. І тут він, сидить на порозі, малесенький, дивиться на мене, – пригадує Анна.
Каже, що завжди бере Сєржика скрізь із собою.
– Коли ми покидали житло, я своїх речей ніяких не взяла, але взяла його переноску, рюкзачок з мисочкою, лоточком, всі його речі зібрала, а сама в чому була, в тому й пішла. Було важко в дорозі, було спекотно, довго стояли на кордоні. Але він завжди зі мною. Це мій талісман, – каже Анна Німайєр.
Єлєна Щепак