Відомий на Черкащині підприємець, благодійник та меценат Олексій Звіряка очолив виборчий список до Черкаської обласної ради від політичної партії «Наш край». Про життєву позицію, родину та політику – в інтерв’ю.
– Ім’я Олексія Звіряки відоме серед духовенства не тільки в областях України, а й у сусідніх державах. Безсумнівно, цьому передувала довга і непроста дорога.
– Я звичайний сільський хлопець. Народився і виріс у селі Зеленьків Тальнівського району. Можливо це прозвучить банально, але для мене – це сенс життя: я люблю Україну, дуже люблю Черкащину, а найдужче – Тальнівщину. Я патріот свого рідного краю.
– Дитинство сільських дітей відрізняється від дитинства в місті. Саме це й закладає основу характеру і життєвих цінностей. Чому навчилися з юних років Ви?
– Я з дитинства навчений працювати. З малечку допомагав батькам по господарству. Був активним учнем, потім – студентом Тальянківського аграрного технікуму. Був учасником творчих колективів і гуртків. Крім того, завжди намагався допомогти і вчителям, і односельцям. Напевно так вихований батьками, що й до сьогодні не можу залишитися осторонь чужої проблеми. Мабуть тому й маю багато друзів по всьому світові.
– З чого почався Ваш професійний шлях?
– Переддипломну практику проходив у рідному селі. А коли у 2000-х роках розформувалися колгоспи, поїхав працювати у Польщу. Тоді були складні часи і люди в селі виживали лише за рахунок власного господарства. Першою можливістю разом з однокласником поїхав на роботу закордон. Ми поїхали, як кажуть, «на багатші села». Але тоді були зовсім інші часи. Це зараз весь цей процес проходить цивілізовано та більш-менш офіційно. А ми тоді, 20-ти річні хлопці, натрапили на шахраїв: нас висадили посеред лісу і без грошей. Довелося виживати: палили багаття, щоб зігрітися, адже це був кінець січня. Але вижили, дісталися найближчого населеного пункту, там нас приютила літня полька, якій я вдячний й до сьогодні. Вона дала нам роботу, завдяки їй я за півтора місяці вивчив польську мову. Коли я вже їхав з Польщі, то міг розгадувати кросворди.
– Чи не планували залишитися у Польщі?
– Планував. Особливо коли влаштувався на роботу на цегельний завод неподалік міста Могельніца коло селища Бліндово, де пропрацював два роки. Саме там від звичайного працівника, я дійшов до управляючого заводом. Кшишек Гольяник – власник цього заводу – став моїм справжнім другом. Ми й до сьогодні спілкуємося, їздимо один до одного в гості. Але тоді мене повернуло на Україну кохання.
– Вдома на Вас чекала наречена?
– З моєю дружиною Ольгою ми знайомі з дитинства . Вона щороку влітку приїздила у наше село до бабусі. Ми дружили, спілкувалися. Скажу відверто, Оля подобалася мені з тих, ще зовсім юних, років. А вже потім у нас виникло велике кохання. Пам’ятаю, я працював у Польщі, а у Олі мав бути День народження і я вирішив зробити їй сюрприз – ненадовго приїхати додому.
– Вдалося?
– Так, сам роботодавець мене віз до кордону 350 км, а вже звідти, перекладними я дістався додому. Правда на добу затримався, але все ж 10 днів побув з найріднішими і коханою.
– А коли остаточно повернулися в Україну?
– Після весілля я вже залишився вдома. Народився старший син Василь, я пішов працювати на підприємство свого тестя, де навчався всьому новому, пройшовши всі кар’єрні сходинки, починаючи від водія, вантажника та менеджера до керівника. Сам об’їхав всі регіони України, налагодив зв’язки, встановив дружні і партнерські відносини. Оскільки, повторюся, з дитинства вмію багато чого роботи і знаю, – для того, щоб чогось досягти – потрібно працювати.
– Знаю, що зараз, очолюване Вами підприємство, відоме далеко за межами України. Чим займаєтеся?
– В основному займаємося виготовленням оздоблення для церков: куполи, покрівельний матеріал, хрести, а також покрівелий матеріал для цивільного будівництва. Нашу українську продукцію прославляють по всьому світові: Європі, в країнах СНГ, Казахстані, на Кавказі мене та нашу продукцію знає дуже багато священнослужителів, спонсорів храмів, з багатьма людьми, які обіймають керівні посади в Молдові, Румунії та Болгарії ми не просто співпрацюємо, а й підтримуємо дружні стосунки. Якщо ви заїдете в будь-яку єпархію в Білорусії, Молдові то переконаєтеся в цьому особисто. В Черкасах всі знають і розкажуть про мене і наше підприємство. Більшість майстрів-покрівельників в різних країнах знають мене особисто.
– Я думаю, що люди, які так чи інакше дотичні до розвитку та утвердження духовенства, будівництва церков та храмів, їхнього оздоблення, – непересічні! Це люди, для яких духовність – основа, а не просто бізнес.
– Є різниця між релігійністю і справжньою духовністю, вірою. Коли тебе оточують люди з духовенства, які справді сповідують Закони Божі, – неможливо не збагачуватися духовно й самому. Я бачу життя і священнослужителів, і приходів окремих монастирів, церков і храмів, тому можу впевнено говорити, що вони – дійсно служителі. І знаєте, не важливо, до якої єпархії чи навіть релігії вони належать. Коли ти бачиш батюшку в рясі під час служби, а потім він перевдягає робочий одяг, бере до рук молоток і разом із майстрами-покрівельниками стає до роботи, – це говорить про нього красномовніше будь-яких слів.
– Ви – віруюча людина?
– Так. І намагаюся дотримуватися того, чому мене вчать мої духовні наставники. Всією родиною ми відвідуємо церкви. Я ціную і з особливою вдячністю ставлюся до кожного із священнослужителів, які згадують мене у своїх молитвах. Але у кожної людини є особливе місце духовної рівноваги, підтримки та благодаті. Для мене це – Матронівський монастир. Я регулярно сповідуюся, 19 січня на Водохреща їду на службу, а потім – занурюсь у святу воду. І де б я не був з робочим візитом чи у відпустці, особливо на Західній Україні, люблю зайти до костелу. Свого часу, у Польщі, саме вони давали мені сили.
– Що ми повинні зробити в нашому сучасному суспільстві для духовного виховання молоді? Як думаєте?
– Перш за все, ми повинні бути прикладом для наших дітей. Не дарма ж говорять, що наші діти – це наше відображення. Я намагаюся якомога частіше брати із собою сина для того, щоб він бачив, як я веду справи, переговори, який я за межами родини. І таким чином, в будь-якій справі, яку я роблю – мій син учасник цього процесу. Ми разом тушили пожежу, коли на Чигиринщині навмисно запалили торф, рятували звірів в лісі, які постраждали, разом ми облаштовуємо годівниці для диких тварин, їздимо на полювання. По-друге, я переконаний, що основи духовності повинні викладати у школах. Не релігію, а саме живе спілкування зі священиками, які б розповідали дітям ті основи, які так важливі в житті.
– Крім того, що Ви – професіонал, але відомо й про Вашу благодійність, меценацтво. Ви стільком людям допомагаєте.
– Ви знаєте, я не роблю щось для визнання чи, як зараз модно говорити, – для піару. Вважаю, як і написано в Біблії, що права рука не повинна знати про те, що робить ліва. А про мої справи – добрі вони чи ні – краще скажуть люди. Якщо я бачу, що людині потрібна допомога, а я маю можливість допомогти, – я просто це роблю. І це для мене найбільше задоволення. Наприклад, у своєму рідному селі Зеленьків для церкви я подарував купольного хреста. Для мене це як данина своїй батьківщині.
– Зараз триває виборча кампанія місцевих виборів-2020. Знаю, що Ви очолили список до Черкаської обласної ради від політичної партії «Наш край». Які Ваші політичні плани?
– Останнім часом в нашому суспільстві відбувся разючий поділ: і політика, і, що найнеприємніше, – духовенство – розділили людей. А це завжди призводить до деструктивну. Зараз ми всі беремо участь у виборчому процесі і кожен має свою певну мету. Я переконаний, що у новому складі і обласної, і місцевих рад вже новообраним депутатам необхідно залишити за порогом свої партійні прапори та гасла, а об’єднуватися і фахово працювати разом для того, щоб піднімати наші громади, розвивати їх і зробити за свою п’ятирічну каденцію якомога більше конкретних справ, які б служили наступним поколінням. Саме таку концепцію сповідує вся наша команда політичної партії «Наш край». Це і стало для мене остаточним важелем у прийнятті рішення стати політиком.
– В чому бажаємо Вам успіхів!
– Дякую!
*Політична реклама
