У Черкасах 34 школи, в яких працює понад 2000 вчителів. Вони щобудня, а нерідко й у вихідні, приходять на роботу, щоб перевірити зошити, підготуватися до уроків чи навіть просто прикрасити клас. Вони часто залишаються у школі до темна, здається, “живуть” у батьківському чаті і щоранку щасливі зустрічають своїх дітей.
До Дня вчителя “18000” поспілкувався з педагогами кількох шкіл Черкас, що у районі “Д” і на Митниці, біля вокзалу, на Зеленій, Хімселищі та у Південно-Західному. Вчителі розповіли про своїх учнів, вибір професії і своє натхнення – вагомі і цікаві історії, які вплинули на їхні життя.
10 школа. Мікрорайон “Хімселище”
Фото з фейсбуку Тетяни Шилової
Тетяна Шилова пишається своїми випускниками. Вона була шкільною мамою не для одного класу. Її учні виростали і приводили у рідну школу своїх дітей. Навіть ці покоління вже не школярі. Нині пані Тетяна – заступниця директора і вчителька зарубіжної літератури. А в 1990 році вона, викладачка російської, тільки долучилася до колективу 10-ї школи. Маючи п’ять років досвіду, стала класною керівницею для п’ятикласників. Каже, цих дітей запам’ятала найбільше.
– Я йду коридором, бачу, стоїть мій хлопчик і плаче. Тужить-тужить біля учительської. Запитую його: “Денисе, що сталося?”. А він відповідає: “Ви мені поставили з російської мови трійку”. Кажу йому: “Якщо поставлю четвірку, це врятує тобі життя?”. А він відповів так. Я поставила йому четвірку, – розповідає Тетяна Шилова. – Знаєте, нині це один із найвідоміших психологів в Україні – Денис Дубравін. Він розумний, виважений і просто прекрасна людина. Пише книжки, волонтерить. Я щаслива, що вчила таку людину.
Фото з сайту школи
Пані Тетяна каже, що це лише одна історія, а їх були сотні. Тепер її учні – колеги. Вони разом викладають в одній школі.
– Приємно, коли мої випускники повертаються у рідну школу: приводять своїх дітей або влаштовуються на роботу. Це говорить про те, що вони нам довіряють. А це вважаю найціннішим у професії вчителя, – додала Тетяна Шилова.
15 школа. Мікрорайон “Дніпровський”
Фото з фейсбуку Анастасії Лебединець
Подобається вчителювати й Анастасії Лебединець. Вона вирішила не розлучатися зі школою, ще коли сама була ученицею. І не пошкодувала. Пані Анастасія росла і навчалася на Луганщині, у Лисичанську. Там у 2016-му почала працювати педагогинею-організаторкою і асистенткою вчителя, а в свої 22 стала класною керівницею для першачків.
– Колись у школі до Дня працівника освіти старшокласники проводили уроки для молодших класів. І я кілька разів була у ролі вчительки. Мене це так захопило. Так подобалося вигадувати творчі вправи й ігри. Дітки цікаві, відкриті, чекають на тебе. Їхня дитяча щирість мене підкорила. З класу восьмого визначилася, що навчатимусь за спеціальністю початкової освіти, – розповіла Анастасія Лебединець.
Фото з архіву героїні
Переїхавши у Черкаси, луганчанка вже другий рік працює асистенткою вчителя і дефектологом-логопедом. Звісно, залишившись із малечею.
– У нас гарні, добрі дітки. Мені подобається те, чим я займаюся: і тоді в Лисичанську, і зараз. Хочеться донести тим, хто не розуміє, що всі діти мають однакові права. Діти з певними порушеннями можуть набагато більше, ніж дехто від них очікує. Хочеться, щоб не було дискримінації, ми маємо соціалізувати всіх дітей у нашому світі. Навчити можна кожного, – зауважила Анастасія Лебединець.
24 школа. Мікрорайон “Зелений”
Фото Оксани Маріненко
Щасливі очі дітей, їхня цікавість і наполегливість – ось, чому Оксана Маріненко працює вчителькою музичного мистецтва. Все просто. Вона любить своїх учнів і свій предмет. У педагогіку пані Оксана потрапила у 2002 році, хоча під час навчання мріяла про кар’єру артистки, солістки народного хору. Працювала у дитсадку музкерівницею, паралельно влаштувалася вчителькою музики в орашнецьку школу. Тут уперше побачила результат своєї роботи: учні із запалом ішли на уроки, її предмет вважали одним із найбільш цікавих. А пані Оксану це надихало:
– Коли ти бачиш результати своєї роботи, захват в очах дітей, їхню цікавість, мені здається, що для вчителя – це найбільша винагорода. Я кайфую від того, що працюю вчителькою, – розповідає пані Оксана.
Фото Оксани Маріненко
Тринадцять років тому, влаштувавшись у 24 школу, сумніви щодо правильності вибору професії точно минули. Оксана Маріненко знає, що музика допомагає дітям відволіктися від важких уроків, пережити невдачі, стати більш упевненими.
– Кажуть, що під час повномасштабного вторгнення концерти, музика й розваги не на часі, але для дітей на часі. В них має бути дитинство з яскравими моментами навіть під час війни. Предмет музичне мистецтво може максимально заспокоїти. Коли діти співають, вони відволікаються, – каже педагогиня. – Пам’ятаю наші перші дні в укритті, коли ми співали, щоб просто не боятися. Це були різні пісні, ті, які хотіли діти. Особливо малеча так захоплювалася, що без тривог переживала повітряні атаки. Пишаюся тим, що ношу “звання” вчителя. Я це люблю і знаю, що це люблять діти.
Також читайте. Квадробери у Черкасах: дитяча спортивна забавка чи “субкультура”.
28 школа. “Південно-Західний” мікрорайон
Фото з фейсбуку Людмили Цимбалюк
Людмила Цимбалюк понад тридцять років виховує лідерів. Для багатьох вона не лише педагогиня-організаторка, а й подруга чи навіть мама. Адже діти вже дорослими телефонують їй із різних країн, приїжджають у гості і допомагають у роботі, ставши прикладом для школярів.
Здобувши освіту, пані Людмила працювала у 5-ій школі, та останні 24 роки вчителює у 28-ій. З цієї школою пов’язана і та особлива історія, яка відкрила їй новий погляд на свою професію.
– Ми готувалися до всеукраїнського збору лідерів. Наші старшокласники представляли область. Серед тих, хто мав їхати, Роман Скоробагатий. Захід був перед Новим роком, тому учителі не дуже хотіли його відпускати, маму теж ледь вмовили, – розповідає Людмила Цимбалюк. – Та все ж ми феєрично виступили. Тут були діти з усієї України, вони спілкувалися між собою. У Роми є фото з Миколою Кулебою, вони відвідували Офіс президента. Через кілька днів після поїздки мені зателефонувала його мама і подякувала.
Фото з сайту школи
Лідерський зліт виявився ключовою подією не лише для Ромчика, який помітно змінився: став цілеспрямованим, відкритим, визначився з професією, а й для його наставниці.
– Через кілька років ми поїхали із учителями в Київ і побачили журнал, на обкладинці якого була світлина Роми. Тоді я зрозуміла, що те, чим я займаюся, має сенс у становленні старшокласників як особистостей. Лідерські навички стають їм у нагоді в дорослому житті. Я по-іншому подивилася на свою роботу, – каже Людмила Цимбалюк.
Батьки не завжди серйозно ставляться до шкільних захоплень своїх дітей, проте пані Людмила певна, якщо у дітей вкладати, розвивати їхні лідерські якості, вони досягнуть успіху.
34 школа. Мікрорайон “Митниця”
Фото з фейсбуку Ігоря Буркацького
Чималий шлях у понад 20 років: від інструктора зі спорту в таборі до виконувача обов’язків директора школи, пройшов Ігор Буркацький. Майже все життя він навчає дітей. Цей шлях почався з табору, куди 16-річним хлопцем прийшов працювати. Потім, обравши професію, він викладав фізкультуру у школі №2, а останні роки працює у 34-ій.
Ставши керівником школи, Ігор Буркацький залишається вчителем фізкультури. До повномасштабного вторгнення під час літніх канікул працював у дитячих таборах. Як же без того, що так подобається?
– Найважливіше це слухати, розуміти і бути на одній хвилі з дітьми. Буває, готуєш фізичну вправу на одну кількість дітей, а на урок приходить менше. Швидко підлаштовуєшся, бо головне, щоб дітям було цікаво. Раніше і у футбол, волейбол разом грали. Узимку ми танцювальні руханки вчимо, – розповідає педагог.
Фото з фейсбуку Ігоря Буркацького
Для нього діти – це позитив. Ті, хто може навчати навіть учителів.
– Вони відчувають настрій, ще коли шикую їх в одну шеренгу. Чую, кажуть: “Буркацький злий, тому стоїмо тихенько”, – жартує педагог. – Я їх люблю і, звісно, відчуваю, взаємність. Якби її не було, то й поваги на уроці теж.
8 школа. Район вокзалу
Фото з фейсбуку Ольги Патюкової
Школа – це не лише про дзвінки, уроки і домашні завдання, а й про щирість і відданість дітям. Ольга Патюкова знає це з власного досвіду. Понад 15 років вона працює вчителькою української мови та літератури. На другий рік після університету, перейшовши з 25-ї школи у 8-му, вона стала класною керівницею для 10 класу.
– Це був початок листопаду. Їхня вчителька перейшла в іншу школу і вони тримали на неї образу. Але мені потрібно було з ними налагодити контакт. Це було нелегко. Жодні заходи не допомагали. Із часом вдалося відверто поспілкуватися зі старостою. Тоді я почула те, що не очікувала, – каже Ольга Патюкова. – Я прийшла у цей клас незаміжня і вони про це знали. Але в перший місяць роботи у мене з’явилася каблучка. І от учениця мені каже: “Ви з нами побудете до літа, а потім теж покинете…”. Розповіла свої думки чоловіку і вирішила, що маю їх випустити за будь-яких умов. Коли про це сказала своєму класу, крига між нами розтанула. Все склалося, як я намріяла.
Фото з фейсбуку школи
Пані Ольга зі школи знала, що буде вчителькою. Хоча її мама, вчителька початкових класів, пророкувала їй шлях у медицині, а тато – бачив у військовій формі.
– Нещодавно говорила з мамою, із захопленням розповідала про свій нинішній дев’ятий клас. Вона мене слухала, а потім сказала: “Я щаслива, що ти працюєш за покликом і любиш свою роботу”. Кілька днів аналізую її слова. Напевно, для неї мій вибір був важливим. Мені подобається живе спілкування з дітьми, дистанційка не зайшла. Погляд дітей і спілкування з ними окриляє. Коли заходиш до школи, не знаю, яка магія відбувається, але сил стає більше. Метушня, активне шкільне життя змушує жити.
Ми зібрали ці історії, щоб показати цінність професії вчителя. Одним словом неможливо описати вагомість їхньої праці. Шукайте сенси у кожній оповіді. Подякуйте своїм учителям за те, що вірили у вас і розуміли, захищали і підтримували, не лише вчили, а й всебічно розвивали, жартували з вами, були щирими і відданими.
Також читайте. Коли “чоловічі” професії в кайф: історії черкащанок, які обожнюють кермо і метал.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами