На Черкаському кладовищі №4 із кожним днем росте Алея Героїв – місце спочинку для захисників і захисниць, які полягли у бою за Україну. Місце побачень, сліз і розмов із найріднішими…
Фоторепортаж створили Наталі Соколан та Катерина Мартиненко спільно з платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для медіа «18000». Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
«Обійняла дівчаток і сказала, що наш тато – Герой»
Світлана Півень
Із 37-річною Світланою Півень ми були знайомі заочно. Коли подзвонила їй, почула голос, звучання якого залишило дуже сильне враження. Складно описати. Цей голос розповів першим, що вона переживає втрату.
– Толя загинув 15 липня, служив із початку повномасштабної війни. 3 березня пішов добровільно в 20-й окремий стрілецький батальйон… Майже всі знали, що Толя загинув, а мені спочатку нічого не говорили. Його двоюрідний брат розповів уже 19 липня. Дітей поряд не було. Пізніше я обійняла дівчаток і сказала, що наш тато – Герой, і що він нас дуже любить. Досі не можу повірити… Деталей загибелі не знаю. Написали – від вибухової травми. Труна була закрита.
Разом зі Світланою ідемо до кладовища на Алею Героїв, де нині спочиває її чоловік Анатолій Півень. Поряд – дві їхні з Толею доньки, Ярослава і Влада. Родина розповідає, що приходить на могилу Героя двічі на тиждень.
Минаємо могили із чорними кам’яними надгробками. Камінці і пісок риплять під ногами – дуже голосно на фоні тиші навколо.
На Алеї Героїв почали встановлювати нові надгробки. Цьогоріч таких планують встановити 86
Землю для Алеї Героїв на кладовищі №4 виділили на початку повномасштабної війни – завширшки 5 метрів і завдовжки близько 150. Виконком після обговорень із рідними загиблих затвердив два види пам’ятників: перший – стела, підставка, тумба, надгробна плита; другий: зверху хрест, а по боках, ніби обеліск, дві плити, під ними – підставка і знову надгробна плита.
Алею Героїв і 4-те кладовище в цілому прибирають 15 працівників. Також тут працюють 13 копачів, які готують ями, опускають і закопують труну, ставлять хрести…
Алея Героїв у Черкасах
За кам’яними надгробками простягаються могили з дерев’яними хрестами у вінках. Майорять жовто-блакитні стяги.
Записка для тата
Вінки на могилі Анатолія Півня промовляють написами: «Дорогому Толіку від сестри та брата: герої не вмирають», «Від одногрупників: Вічна пам’ять», «Побратиму Анатолію від СР 20 ОСБ». «Дорогому зятю від тещі». «Дорогому Толяшці від брата та його сім’ї. Сумуємо». «Дорогому синочку від люблячих батьків».
На одному із вінків з жовтими і блакитними трояндами – чорна стрічка з написом «Люблячому батькові». Серед квітів видніється шматок аркуша із зошита в клітинку, а на ньому дитячим почерком виведено: «Квіти, як і людське тіло, також колись зав’януть. А душа буде квітнути та пахнути вічно».
– Це я написала для тата, – 12-річна Ярослава показує аркуш, прикрашений наліпками-метеликами.
Востаннє з Анатолієм дружина Світлана розмовляла 15 липня – про день народження Ярослави, який 21-го числа цього місяця.
Світлана Півень
– Він казав: «Зроби їй найкращий день народження. Купи подарунки, які вона хоче». Толя завжди хвилювався за діток, щоб у них все було добре. Називав їх «зірочками, бусіночками». Ясі подарував бандуру і гітару. Казав: «Учися. І потім разом створимо групу» Він трохи грав на гітарі…
– Він ще на синтезаторі навчитися грати хотів, – підхоплює Ярослава.
– А я б на барабанах, – усміхається Світлана.
– Так скучаємо за ним, – кажуть доньки.
Світлана із доньками – Ярославою та Владиславою
Ярослава любить носити речі батька. Сьогодні на кладовище прийшла у татовій білій бавовняній сорочці та темній кепці.
Дружина Світлана взяла м’яку іграшку – ведмедика, якого їй подарував Толя. І перстень – теж від нього. Під колір очей, як казав Толя.
Ведмедик і перстень, які подарував чоловік
– І ось хом’ячок – наша сімейна цінність, – Ярослава показує невелику сіру іграшку, внизу якої отвір для батарейки, заклеєний пластирем. Хом’ячка подарував тато, коли Яся була в другому класі. Він був на батарейках і смішно передражнював слова і фрази.
Утім нині в іграшки інша місія.
– У нас є традиція – ходити на Івана Купала збирати квіти, – каже Світлана. – Увечері 6 липня зриваємо, які сподобаються, і потім засушуємо. Цьогоріч на Купала ми з Толею були разом по аудіозв’язку. І він сказав: «Візьміть квіточку і на мене. Я загадаю бажання, а ви мою квіточку заховаєте у животик хом’ячкові».
Ярослава показує отвір, що заклеєний пластирем. Крізь дрібну щілину видніється сухе стебельце татової квітки.
– От там і заховали Толіне бажання. Він не казав, що загадав, – говорить Світлана.
Доньки Анатолія із хом’ячком – родинною цінністю
Усю війну з Анатолієм були обереги – стяжки для волосся від донечок. Він носив їх на зап’ястях.
– Може, вони в нього й залишилися, а може десь загубилися. Ланцюжок, який я йому подарувала, теж одягнув, коли їхав на фронт…
- ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Спішив жити, цінував час і мене цьому навчав”, – спогади сестри Дмитра Букарьова, який загинув у Оленівці
Світлана показує чоловікову маленьку торбинку кольору хакі. Усі речі в ній, як були – так і залишила: гаманець, жувальні гумки, скло від його тактичних окулярів. Носить їх у торбині разом зі своїми речами.
Світлана носить торбинку чоловіка і береже його речі там
Дружина дістає із сумки Толіні, ще не розпаковані, жуйки з кавуновим смаком.
– Хочеш? – питає у доньки, а далі пропонує усім скуштувати по подушечці гумки, якою не встиг насолодитися Анатолій…
«Такі щасливі на весільних фото»
У смартфоні Світлани – багато спогадів. Вона гортає фото. Он світлини підсніжників, пролісків, які надсилав коханий з фронту.
– Толя весь час дарував мені квіти. І троянди приносив, і ромашки. А коли був на службі, надсилав фотографії квітів, які йому траплялися, – каже.
Далі на фото – Хаймарс. Так Толя називав вівчарку, яку знайшов на фронті. Собака був дуже кволим. Чоловік його вигодував, виходив. Хаймарс віддано служив Анатолію. Коли відчував небезпеку – сповіщав.
Світлана гортає фото і відео з улюбленицею чоловіка. Показує світлину собаки у соняшниках.
– Коли хлопці міняли позиції, він залишив цю собачку у фермера, щоб потім, як повернеться з війни, її забрати. Хаймарс пройшов із ним страшні бої в Бахмуті. Три тижні, пам’ятаю, не було звістки про чоловіка, але вижив тоді…
На могилу Анатолія Світлана взяла також їхні весільні фото. 4 вересня мало би виповнитися 13 років шлюбу.
– Весілля гуляли у кафе «Ярославна». А потім доньку так назвали, – усміхається жінка. – Він дуже любив давні імена. Такими й назвав доньок: Ярослава і Владислава.
Весільні світлини подружжя Півень
– Такі щасливі на весільних знімках, – кажу Світлані.
– Таке коротке це щастя, – відповідає вона.
– Царство небесне, – до нас підійшла білява жінка, за традицією – простягає мішечок із цукерками: – Візьміть, будь ласка, за нашого Героя!
Беремо й передаємо дітям милостиню.
– Ми його вже багато разів бачили у снах, – каже Ярослава. – Я бачила тата у формі. До похорону він приходив – тьмяний, сумний. Махав нам рукою, але навіть у кімнату не зайшов.
– І я уві сні папу бачила, – додає 7-річна Влада.
– А мені він приснився якраз на річницю весілля. Сон – ніби подарунок. Хотіла його побачити і побачила. Казав: «Я вже втомився. Давай спати». Але ліг не біля мене, а окремо, – говорить Світлана.
Ярослава ж додає, що написала книжку про тата:
– Від дня, коли ми дізналися про його смерть – до поминок на кладовищі. Написала, як це усе було і хто як переживав. Питала у баби Наташі, як вона все переживала, у інших рідних. Усе зібрала і написала…
«Помаленьку будемо жити. Так, дівчатка?»
Діти і Світлана нині вчаться жити без Анатолія. Жінка каже, що спільні мрії та плани буду перебудовувати так, щоби тепер робити самим те, що раніше хотіли разом.
– Коли було прощання, я Толі пообіцяла, що з дітками все буде добре. Що я зможу бути для них і татом, і мамою. Я бачу так далі своє щастя: купимо будиночок. Собачку візьмемо – хочемо забрати Хаймарса з Донеччини через чоловікових побратимів. І помаленьку будемо жити. Так, дівчатка? А на Купала збиратимемо квітки – будемо загадувати бажання для себе і для Толіного хом’яка.
Родина Анатолія Півня
У телефоні Світлана береже всі переписки з Анатолієм. Он і зараз скролить повідомлення. Вмикає відео, яке прислав коханий. На них – усміхнений чоловік, бадьорим голосом коментує армійські будні: «Постріл!»
— Мій чоловік герой. Люблю його, – каже Світлана Півень.
Дружина і двоє доньок залишаються ще посидіти біля свого Толіка. Я ж повертаюся до початку Алеї.
- ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Нехай він залишиться в моїй пам’яті”, – маріупольська акторка про зруйнований театр і роботу в Черкасах
«Оля, якщо зі мною щось трапиться, ти, будь ласка, труну не відкривай»
Біля чорного гранітного пам’ятника сидить білявка у небесно-блакитному костюмі. Це Ольга Сагайдак. Їй 35. Її чоловікові, старшому за неї на рік, теж 35, але уже назавжди. Віталій загинув 22 травня 2022 року в селі Вільноандріївка Запорізької області.
Ольга Сагайдак біля могили чоловіка
Сідаю поряд на лавочку біля могили.
– Тоді загинули 23 кордівці з полку «Сафарі» в один день. Їхні позиції вирахували. О пів на третю ночі нанесли три точні удари, – Оля піднімає блакитні заплакані очі до неба.
Після тривалої паузи продовжує. Її голос тремтить, зривається…
– Це були, здається, «Калібри»… Тоді був великий похорон у Черкасах, 26-го травня їх ховали. Мого чоловіка – в закритій труні. Я його не бачила. На опізнання їздила його мама. Та він і казав мені: «Оля, якщо зі мною щось трапиться, ти, будь ласка, труну не відкривай, запам’ятай мене таким, яким я є».
Ольга знову мовчить, а після паузи розповідає далі:
– У Віталія було багато друзів. Його поважали, цінували, зверталися за порадами. Мені є чим пишатися. У мене був хороший чоловік.
Плаче.
– У нього завжди все було добре. Казав: з усім можна справиться. Єдине, з чим не можна справиться – це зі смертю. З тим, що з ним трапилося…
Віталій Сагайдак за фахом був психологом. Утім кабінетна робота була не для нього. Чоловік багато тренувався та вчився, аби потрапити до спецпідрозділу КОРД (корпус оперативно-раптової дії). Там був кінологом. Цим захоплювався ще з 17-18 років. Собаки викликали у Віталія найпозитивніші емоції, говорить Ольга. Навіть на пам’ятнику він на фото із собакою.
– На цьому фото він досягнув тієї цілі, яку для себе поставив. Він – спецпризначенець елітного підрозділу національної поліції, спеціалізація – кінологія. Собака Віталія, Лобзік, нині служить в Національній гвардії. Він його взяв ще цуценям. Вклав енергію, душу… А ось це фото, яке стоїть на могилі, то його ми змінювали кілька разів, погодні умови дуже впливали на стан. Світлину повинні були підхоронити коли ставили пам’ятник, але забули.
Віталій, хоч і мав можливість отримати кабінетну посаду, та йому хотілося іншого – адреналіну, геройства, говорить Оля:
– Він дуже любив свої Черкаси, Україну. Їдучи на якесь завдання, казав: «Я врятую світ і повернуся». Він жив роботою. З кожного відрядження брав щось нове. І от оце останнє його відрядження – він так горів туди поїхати. Не розумів – як там хлопці штурмують, воюють, рятують без нього? Йому хотілося бути з ними. У мого чоловіка було дві жінки. Одна я, а друга – робота. Робота була дуже ревнива, і вона його забрала.
Ольга Сагайдак
Оля каже – навіть, коли чоловік сниться їй, то розповідає про роботу.
– Я прокидаюся і думаю: «Боже мій, Віталька, коли ж ти вже напрацюєшся?». Він гордився тим, що він поліцейський. Він гордився тим, що він КОРДівець. Честь мундира для нього була понад усе.
На пам’ятній плиті Віталія зобразили також шеврони, орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаки МВС. Усе це – про те, що любив і чим пишався.
Посмертно Героя нагородили Хрестом бойових заслуг, нагородою від Православної Церкви України – за любов та жертовність до України, і від міської влади – відзнакою Герой Черкас.
«Обручка хай залишиться на пам’ять дитині, а листи – на пам’ять мені»
Сьогодні Ольга привезла чоловікові 10 червоних троянд. Поряд у вазі – ще свіжі квіти. Теж від неї.
– Я часто приїжджаю. Привожу квіти, цукерки, печиво, яке він любив. Розмовляю з ним. Вітаю зі святами. Розповідаю про свої плани. Іноді запитую – чому так сталося, коли нарешті закінчиться ця війна… Говорю йому: «Коли тебе ховали, тут було зовсім мало загиблих, а тепер – стало так багато».
Квіти на могилі Віталія
Ольга пригадує, як трохи більше шести років тому вони з Віталієм познайомилися – в неї ж удома. Він зайшов до них у гості зі спільним знайомим.
– У Віталіка були дуже гарні блакитні очі, щира усмішка. Він був відкритим. Ми познайомилися 4 грудня. Новий рік уже зустріли разом. Стосунки розвивалися стрімко. Рік зустрічалися, у 2018-му одружилися. 5 років прожили разом.
Ще коли Ольга з Віталієм зустрічалися, він часто казав: «Я майже не буватиму вдома. Тебе таке влаштовує?». Спогад про ці слова змушує Ольгу знову плакати.
Трішки заспокоївшись, вона пригадує: коли під час одного із відряджень чоловіка не було півтора місяці, вона писала йому листи від руки. По одному за кожен тиждень, коли не було Віталія. А коли чоловік приїжджав, сідав їх перечитувати.
– Я писала, як у мене минув тиждень. Як я за ним сумую, як мені його не вистачає…
Голос Ольги тремтить.
– Що я його дуже сильно кохаю…
Оля біля могили чоловіка
У 2019 році у пари народилася донечка – Мілана. Оскільки Віталія часто не було, Олі довелося вчитися з усім давати раду самотужки.
– Коли він загинув, цей досвід мене сильно виручив. Якісь такі побутові моменти мене не лякають. Але є речі, з якими, напевно, я не справлюсь ніколи.
Уже майже півтора роки Оля з Міланою живуть без Віталія. Дружина пригадує: перший час після того, як чоловіка не стало, коли двері сусідів гупали, донька бігла до їхніх власних зі словами: «Тато приїхав!» Дівчинка і дотепер часто про нього запитує.
– От із таким я і не справлюсь ніколи, – говорить Оля. – Донька іноді запитує: «Коли тато прийде з роботи?». Я їй розповідала, що тата нема, що він загинув. Раніше донька зовсім недовго могла побути тут біля могили. Ставили квіти і вона одразу просилася йти. Коли ми недавно, 14 серпня, поставили пам’ятник, я з нею приїхала на кладовище і от відтоді, як зробили надгробок, дитина якось свідоміше приходить до «тата». Часто просить: «Відвези мене туди, де тато спить».
На могилу чоловіка Оля взяла також його обручку.
– Спершу я хотіла покласти її в могилу разом із листами, які йому писала, але потім передумала. Хай залишиться на пам’ять дитині, а листи – на пам’ять мені.
Обручка Віталія
Час від часу Ольга перечитує листи коханому, згадуючи безліч прекрасних моментів їхнього життя. Вона вчиться жити далі, утім зізнається – через півтора року від втрати чоловіка так і не може змиритися з тим, що він ніяк до неї не прийде.
– Тільки я тепер до нього ходжу, – каже.
авторка тексту: Наталі Соколан
авторка фото: Катерина Мартиненко
- ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Постійний зв’язок для бригади “Гвардії наступу”: черкасець змайстрував повербанки для військових рацій
Важливі новини про ситуацію в Черкасах та країні. Без маніпуляцій та неперевіреної інформації. Підписуйся на телеграм-канал “18000 | Шо там у Черкасах?”