Родина донеччан евакуювала 80 котів на Черкащину. Ось їхня історія

Село Станіславчик розташоване неподалік від Мошен на Черкащині. У ньому живуть менше сотні селян. Із серпня минулого року сюди переїхала родина Керносенків. Раніше вони мешкали у Костянтинівці, за 20 кілометрів від Бахмута, на Донеччині. Через постійні обстріли росіян їм довелося шукати новий дім. 

Пошук був непростим: разом із собою родина мала вивезти 80 котів та шість собак. Оскільки орендувати житло їм не вдалося, Керносенки вирішили придбати собі будинок. Необхідний знайшли якраз у Станіславчику. 

Дорога до Станіславчика

Журналістка “18000” побувала в гостях у родини. У новій статті розповідаємо, звідки в них стільки тварин та як їх евакуювали на Черкащину.

“Дехто може заплющити на них очі. Я так не можу”

Оксана Шелудченко почала займатися зооволонтерством 11 років тому. Хоча коти, додає, у їхній родині були завжди. 

– У два роки у мене з’явилася моя перша кішечка. Вона прожила в нас 19 років. Тож любов до котиків прийшла з дитинства. Хоча у батьків теж завжди були коти, тож, мабуть, навіть із молоком матері. У дорослому житті, коли я пішла від батьків, у мене свої котики з’явилися, – каже Оксана. – У 2012-му я зустріла на вулиці кішечку, яка потребувала допомоги. Не змогла пройти повз і забрала її додому. А потім воно вже було як сніжний ком: там кошенят хтось викинув, там хтось сидить хворий і потребує допомоги.

Оксана Шелудченко та кицька Соня

Як приклад, розповідає історію Кукусі, яку вона підібрала у Краматорську. Якось вранці у фейсбук-групі прочитала допис про те, що на автовокзалі помітили безпритульне кошеня, яке потребує допомоги. Приїхавши о сьомій вечора, вона побачила маленьку тварину, яка сиділа на тому ж місці. 

– Кошеня було хворим. І ніхто за цей день нічого не зробив, щоб йому допомогти. І тут я розумію, що воно “чекає” на мене. Дехто може заплющувати на все це очі, а я уже ні, – зазначає волонтерка. – Часом думаю: ну чому вони всі саме на моїй дорозі з’являються? 

Спочатку Оксані вдавалося прилаштовувати котів після лікування. Вона підбирала їх, виходжувала і знаходила їм нових власників. Та з часом котів ставало все більше, а охочих забрати – менше.

У 2014 році ситуація ускладнилася: частина людей, які виїжджали з міста, залишали домашніх улюбленців на вулицях. 

З часом тварин стало так багато, що тримати їх у квартирі було складно. Поряд із багатоповерхівкою, у якій мешкала Оксана, був порожній приватний будинок. За згодою власників волонтерка розмістила частину котиків там.

У 2016-му, разом із іншими волонтерами, Оксана Шелудченко створила громадську організацію і просувала на рівні міста програму стерилізації безпритульних тварин. Та зрештою отримали неочікуваний результат.

– Влада сказала: чекайте, грошей немає. На жаль, нічого особливо так і не змінилося. І замість запровадження програми представники влади почали роздавати наші номери телефонів людям, які зверталися до них щодо проблем із безпритульними тваринами. Ми мусили їх за свій рахунок рятувати, – констатує донеччанка.

Так кількість котів, яких прихистила волонтерка, зросла до пів сотні. Найстаршому, Мускату, зараз 16 років. Наймолодшому, Бандиту, один рік. 

“Встигла тільки павутиння обмести, щоб котиків запустити, і все”

Після повномасштабного вторгнення Оксана з батьками почали замислюватися про вимушений переїзд. Спочатку шукали житло у Червоній Слободі, звідки родом тато волонтерки. Там нині проживає його брат зі своєю родиною. Проте через високі ціни знайти вільний будинок не вдалося.

– Загалом пошук житла – це сумна історія. Чому дуже багато покинутих тварин? Тому що коли люди їдуть, не знають, де опиняться і як їх зустрінуть. Дуже мало тих, хто готовий впустити у свою домівку переселенців із тваринами. Зразу кажуть: тварини – ні. У деяких оголошеннях навіть пишуть, що здадуть житло лише людям без дітей. Такого я взагалі не розумію, – обурюється Оксана Шелудченко.

Пригадує: одного разу на OLX знайшла оголошення про вільний будинок. Телефоном власники запевнили, що готові надати їм житло навіть безоплатно. Та коли дізналися про тварин, відмовилися здати в оренду навіть за гроші.

– А деколи таке пропонували, що страшно було, – приєднується до розмови мама Оксани Тетяна Василівна Керносенко. – Ми веземо кілька десятків котиків, а вони якусь недобудовану споруду пропонують і кажуть “Оце можна зробити і оце”. Коли ж його робити? 

Тетяна Керносенко

Не знайшовши варіанту з орендою, родина вирішила придбати будинок. 

З евакуацією тварин із прифронтової території допомогла організація UAnimals. Їх вивозили великим окремим бусом. Окрім пів сотні тварин самої Оксани, на Черкащину поїхали семеро котів, які жили в батьків, та ще 15, яких утримувала в себе інша волонтерка.

– У Костянтинівці Оксана товаришувала із жіночкою, якій близько 80 років. У неї було 15 котиків і вона відмовлялася без них виїжджати, а можливості забрати не було. Коли Оксана сказала, що забере і її котів, вона евакуювалася в Ізраїль. А котики живуть з нами, – зазначає Тетяна Василівна.

Останнім “пасажиром” став Петрик. Його на одному з блокпостів попросили забрати військові.

Кіт Петрик

Дорога від Костянтинівки до Станіславчика зайняла увесь день.

– Оксана приїхала опівночі, ми за кілька годин до цього. Встигла тільки павутиння обмести, щоб котиків запустити, і все, – пригадує мама Оксани.

“Моя мрія – щоб у світі не було безпритульних тварин”

Окрім 80 котів, Оксана перевезла на Черкащину і шістьох собак. Кожна з них має свою трагічну історію. Басю викинули на смітник разом із ще п’ятьма цуценятами, Юночку покусали інші собаки.

– Жуля – перша собака, яку я собі взяла. Побачила її на вулиці взимку, вона була хвора, зовсім облисіла. Я за нею кілька днів ходила, бо вона тікала від мене. Зараз в неї така шуба, що ніхто не скаже, що була лиса. Їй десь років 12, бо взяла я її вже дорослою, –  каже Оксана.

Окрім 80 котів, родина також евакуювала і шістьох собак

Собаки живуть у вольєрах, збудованих попередніми власниками для свійських тварин.

– Мені багато людей кажуть: заведіть курей, гусей. Але ми не можемо тримати тварин, яких треба вбивати. Ми не сільські люди, не звикли тримати господарство, щоб потім його використовувати собі в їжу, – констатує зооволонтерка.

Що стосується котиків, то частина з них живуть у будинку, інші – у спеціальному вольєрі. Його власними силами спорудив тато Оксани. Взимку ж тварин переводять у літню кухню, де є піч. 

Більшість котиків живуть у спеціальному вольєрі

– У нас ідеальні сусіди, вони тут нам і допомогу пропонували. Минулого року приносили помідори, огірки. Трохи хвилювалися, щоб коти не бігали, адже  вони господарство тримають. Але коли ми сказали, що  котики будуть у вольєрі, бо самі не хочемо, щоб хтось кудись забіг і комусь школи наробив, цей страх відпав. На Черкащині взагалі дуже добрі люди. Нам пощастило з усіма, – усміхається Тетяна Василівна.

Певний час із кормом для тварин допомагали громадські організації та фонди. Без цієї допомоги родині було б складно: тато Оксани пенсіонер, мама працює віддалено в регіональному ландшафтному парку “Клебан-Бик” – займається еколого-просвітницькою діяльністю. Оксана знайшла роботу на підприємстві в Мошнах.

– Щоб годувати всіх котиків кормом, потрібно 50 кілограмів на тиждень, тобто 200 кг на місяць. Спочатку був деякий запас, від волонтерів щось отримали, потім купували самі. Але 15-20 тисяч на місяць – це дуже великі  гроші для нас. Ми часом можемо щось не купити собі, щоб для них вистачило, але й цього було недостатньо. Тож зараз, окрім корму, часом готуємо їм кашки з субпродуктами, – розповідає Оксана.

Тетяна Василівна та її донька Оксана

У планах родини – збудувати більший вольєр, щоб котикам було більш комфортно.

– Війна підштовхнула людей проявляти добрі справи. Я із захопленням дивилася на волонтерів, які рятували тварин після каховської трагедії, як багато людей відгукнулися. Зооволонтерів стало більше – і це добре, – говорить Оксана Шелудченко і додає: “Найбільша моя мрія – щоб не було безпритульних тварин”. 

Єлєна Щепак

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Черкащанин створив символи перемоги. Як войовничий Шевченко і повішений путін збирають кошти для ЗСУ?