Родина донеччан евакуювала 80 котів на Черкащину. Ось їхня історія

Село Станіславчик розташоване неподалік від Мошен на Черкащині. У ньому живуть менше сотні селян. Із серпня минулого року сюди переїхала родина Керносенків. Раніше вони мешкали у Костянтинівці, за 20 кілометрів від Бахмута, на Донеччині. Через постійні обстріли росіян їм довелося шукати новий дім. 

Пошук був непростим: разом із собою родина мала вивезти 80 котів та шість собак. Оскільки орендувати житло їм не вдалося, Керносенки вирішили придбати собі будинок. Необхідний знайшли якраз у Станіславчику. 

Дорога до Станіславчика

Журналістка «18000» побувала в гостях у родини. У новій статті розповідаємо, звідки в них стільки тварин та як їх евакуювали на Черкащину.

«Дехто може заплющити на них очі. Я так не можу»

Оксана Шелудченко почала займатися зооволонтерством 11 років тому. Хоча коти, додає, у їхній родині були завжди. 

- У два роки у мене з’явилася моя перша кішечка. Вона прожила в нас 19 років. Тож любов до котиків прийшла з дитинства. Хоча у батьків теж завжди були коти, тож, мабуть, навіть із молоком матері. У дорослому житті, коли я пішла від батьків, у мене свої котики з’явилися, – каже Оксана. – У 2012‐му я зустріла на вулиці кішечку, яка потребувала допомоги. Не змогла пройти повз і забрала її додому. А потім воно вже було як сніжний ком: там кошенят хтось викинув, там хтось сидить хворий і потребує допомоги.

Оксана Шелудченко та кицька Соня

Як приклад, розповідає історію Кукусі, яку вона підібрала у Краматорську. Якось вранці у фейсбук‐групі прочитала допис про те, що на автовокзалі помітили безпритульне кошеня, яке потребує допомоги. Приїхавши о сьомій вечора, вона побачила маленьку тварину, яка сиділа на тому ж місці. 

- Кошеня було хворим. І ніхто за цей день нічого не зробив, щоб йому допомогти. І тут я розумію, що воно «чекає» на мене. Дехто може заплющувати на все це очі, а я уже ні, – зазначає волонтерка. – Часом думаю: ну чому вони всі саме на моїй дорозі з’являються? 

Спочатку Оксані вдавалося прилаштовувати котів після лікування. Вона підбирала їх, виходжувала і знаходила їм нових власників. Та з часом котів ставало все більше, а охочих забрати – менше.

У 2014 році ситуація ускладнилася: частина людей, які виїжджали з міста, залишали домашніх улюбленців на вулицях. 

З часом тварин стало так багато, що тримати їх у квартирі було складно. Поряд із багатоповерхівкою, у якій мешкала Оксана, був порожній приватний будинок. За згодою власників волонтерка розмістила частину котиків там.

У 2016‐му, разом із іншими волонтерами, Оксана Шелудченко створила громадську організацію і просувала на рівні міста програму стерилізації безпритульних тварин. Та зрештою отримали неочікуваний результат.

- Влада сказала: чекайте, грошей немає. На жаль, нічого особливо так і не змінилося. І замість запровадження програми представники влади почали роздавати наші номери телефонів людям, які зверталися до них щодо проблем із безпритульними тваринами. Ми мусили їх за свій рахунок рятувати, – констатує донеччанка.

Так кількість котів, яких прихистила волонтерка, зросла до пів сотні. Найстаршому, Мускату, зараз 16 років. Наймолодшому, Бандиту, один рік. 

«Встигла тільки павутиння обмести, щоб котиків запустити, і все»

Після повномасштабного вторгнення Оксана з батьками почали замислюватися про вимушений переїзд. Спочатку шукали житло у Червоній Слободі, звідки родом тато волонтерки. Там нині проживає його брат зі своєю родиною. Проте через високі ціни знайти вільний будинок не вдалося.

- Загалом пошук житла – це сумна історія. Чому дуже багато покинутих тварин? Тому що коли люди їдуть, не знають, де опиняться і як їх зустрінуть. Дуже мало тих, хто готовий впустити у свою домівку переселенців із тваринами. Зразу кажуть: тварини – ні. У деяких оголошеннях навіть пишуть, що здадуть житло лише людям без дітей. Такого я взагалі не розумію, – обурюється Оксана Шелудченко.

Пригадує: одного разу на OLX знайшла оголошення про вільний будинок. Телефоном власники запевнили, що готові надати їм житло навіть безоплатно. Та коли дізналися про тварин, відмовилися здати в оренду навіть за гроші.

- А деколи таке пропонували, що страшно було, – приєднується до розмови мама Оксани Тетяна Василівна Керносенко. – Ми веземо кілька десятків котиків, а вони якусь недобудовану споруду пропонують і кажуть «Оце можна зробити і оце». Коли ж його робити? 

Тетяна Керносенко

Не знайшовши варіанту з орендою, родина вирішила придбати будинок. 

З евакуацією тварин із прифронтової території допомогла організація UAnimals. Їх вивозили великим окремим бусом. Окрім пів сотні тварин самої Оксани, на Черкащину поїхали семеро котів, які жили в батьків, та ще 15, яких утримувала в себе інша волонтерка.

- У Костянтинівці Оксана товаришувала із жіночкою, якій близько 80 років. У неї було 15 котиків і вона відмовлялася без них виїжджати, а можливості забрати не було. Коли Оксана сказала, що забере і її котів, вона евакуювалася в Ізраїль. А котики живуть з нами, – зазначає Тетяна Василівна.

Останнім «пасажиром» став Петрик. Його на одному з блокпостів попросили забрати військові.

Кіт Петрик

Дорога від Костянтинівки до Станіславчика зайняла увесь день.

- Оксана приїхала опівночі, ми за кілька годин до цього. Встигла тільки павутиння обмести, щоб котиків запустити, і все, – пригадує мама Оксани.

«Моя мрія – щоб у світі не було безпритульних тварин»

Окрім 80 котів, Оксана перевезла на Черкащину і шістьох собак. Кожна з них має свою трагічну історію. Басю викинули на смітник разом із ще п’ятьма цуценятами, Юночку покусали інші собаки.

- Жуля – перша собака, яку я собі взяла. Побачила її на вулиці взимку, вона була хвора, зовсім облисіла. Я за нею кілька днів ходила, бо вона тікала від мене. Зараз в неї така шуба, що ніхто не скаже, що була лиса. Їй десь років 12, бо взяла я її вже дорослою, –  каже Оксана.

Окрім 80 котів, родина також евакуювала і шістьох собак

Собаки живуть у вольєрах, збудованих попередніми власниками для свійських тварин.

- Мені багато людей кажуть: заведіть курей, гусей. Але ми не можемо тримати тварин, яких треба вбивати. Ми не сільські люди, не звикли тримати господарство, щоб потім його використовувати собі в їжу, – констатує зооволонтерка.

Що стосується котиків, то частина з них живуть у будинку, інші – у спеціальному вольєрі. Його власними силами спорудив тато Оксани. Взимку ж тварин переводять у літню кухню, де є піч. 

Більшість котиків живуть у спеціальному вольєрі

- У нас ідеальні сусіди, вони тут нам і допомогу пропонували. Минулого року приносили помідори, огірки. Трохи хвилювалися, щоб коти не бігали, адже  вони господарство тримають. Але коли ми сказали, що  котики будуть у вольєрі, бо самі не хочемо, щоб хтось кудись забіг і комусь школи наробив, цей страх відпав. На Черкащині взагалі дуже добрі люди. Нам пощастило з усіма, – усміхається Тетяна Василівна.

Певний час із кормом для тварин допомагали громадські організації та фонди. Без цієї допомоги родині було б складно: тато Оксани пенсіонер, мама працює віддалено в регіональному ландшафтному парку «Клебан‐Бик» – займається еколого‐просвітницькою діяльністю. Оксана знайшла роботу на підприємстві в Мошнах.

- Щоб годувати всіх котиків кормом, потрібно 50 кілограмів на тиждень, тобто 200 кг на місяць. Спочатку був деякий запас, від волонтерів щось отримали, потім купували самі. Але 15–20 тисяч на місяць – це дуже великі  гроші для нас. Ми часом можемо щось не купити собі, щоб для них вистачило, але й цього було недостатньо. Тож зараз, окрім корму, часом готуємо їм кашки з субпродуктами, – розповідає Оксана.

Тетяна Василівна та її донька Оксана

У планах родини – збудувати більший вольєр, щоб котикам було більш комфортно.

- Війна підштовхнула людей проявляти добрі справи. Я із захопленням дивилася на волонтерів, які рятували тварин після каховської трагедії, як багато людей відгукнулися. Зооволонтерів стало більше – і це добре, – говорить Оксана Шелудченко і додає: «Найбільша моя мрія – щоб не було безпритульних тварин». 

Єлєна Щепак

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Черкащанин створив символи перемоги. Як войовничий Шевченко і повішений путін збирають кошти для ЗСУ?