“Розслабляти “булочки” і пити лавадовий раф в Києві – зарано”, – черкаський боєць про війну на Київщині та битву за Донбас

Черкаський воїн Ігор Зайчук воював на Донбасі у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення Ігор разом із побратимами вирушив на захист столиці. Нині черкаський азовець – знову в гарячих точках.

В інтерв’ю “18000” Ігор Зайчук поділився своїми спогадами про бойові завдання на Київщині, прогнозами щодо Донбасу та роздумами про деблокаду Маріуполя.

Тиждень тому ми опублікували відеоверсію нашої розмови, а сьогодні – публікуємо текстовий варіант інтерв’ю.

“Стало швидко зрозуміло, що в Черкасах, окрім проїдання ковбаси на блокпостах, робити нічого”

– Як твій настрій зараз?

– Настрій чудовий, готовий виконувати бойові завдання.

– Почнемо розмову з оборони столиці. Якими були твої військові обов’язки на Київщині?

– У перші ж дні війни ми поїхали в Київ, тому що оцінили оперативну обстановку по країні, було зрозуміло, що у місті Черкаси, окрім як проїдати ковбасу на блокпосту, особливо робити нічого. Треба було їхати в Київ, тому що розуміли: якщо вистоїть столиця, вистоїть і Україна. Адже там зосереджені управління країною, управління боєм. Ми поїхали групою. Я сподівався, що буду виконувати бойові завдання рядовим бійцем, але так склалися обставини, що мене спочатку поставили командувати взводом, а тепер я командую ротою. 

У перші дні війни була небезпека, що ворог зайде у Київ. Ми займали оборону навколо столиці, копали опорні пункти, щоб зустрічати ворога трохи за містом і не пустити його в Київ.

Але ситуація на фронті змінилася кардинально, ворог став у районі річки Ірпінь і не зміг піти далі завдяки діям нашої армії і нашої артилерії. Окремі групи заходили, але ворог став на околицях Києва і, на щастя, нам випала честь теж брати там участь у боях. Основні райони боїв були Горенка, Мощун, Ірпінь, Стоянка. Там працювала наша група і окрема ще – на лівому березі, на напрямку Бровари.

– Як ти зараз оцінюєш ситуацію в Києві? Чи можна повертатися у столицю? Цікаво почути твою думку як військового.

– Я всі вісім років казав, що другий раунд буде. Нам просто ніхто не вірив, казали, що у ХХІ столітті такої війни бути не може, максимум – на Донбасі поштовхаємося. Ніхто не вірив, що війна може бути в Києві.

Зараз у столиці ситуація в оперативному плані повністю безпечна, Київ під контролем України. Місто безпечне, за винятком ракетних ударів. Ствольна і реактивна артилерія місто вже не дістає. А ракетні удари можуть бути як у Києві, так і у Львові. 

Але я глибоко переконаний, що буде ще третій раунд, тому приїжджати в Київ, якщо є можливість, жінкам і дітям я б не рекомендував. Так просто все це не закінчиться. Це війна на повне знищення. Тому війна ще буде. Бої ще можуть бути в будь-яких містах України. 

– Коли ти говориш про третій раунд, ти маєш на увазі, що війська ще можуть спробувати взяти Київ?

– Так. Але як нам показує історія, другий і третій план не такий успішний. У них і першого разу нічого не вийшло. І річки за нас, і природа за нас, і старі Змієві вали Київської Русі за нас. Але не варто розслабляти “булочки”, ходити на папіросі, пити лавадовий раф і говорити “Ой, як добре, що в Києві немає війни”. Треба пам’ятати, що війна йде і в будь-який момент вона може стати більш масштабною. 

Київ. Наші дні. Фото: The Village Україна

Ми і воюємо за те, щоб люди жили нормальним життям, з одного боку, але треба не перегинати. Зрозумійте, війна може бути в будь-якому куточку нашої батьківщини.

– Який епізод із боїв на Київщині найбільше запам’ятався?

– У нашому підрозділі “Азов-Київ” кістяк склали ветерани “Азову” – штаб і управління полком. Але були дуже різні, як і в 2014 році. Це і гопники з Троєщини, і люди з великим бізнесом, які приїхали на “крузаках” і воюють на них, це і аграрії, і люди, які займають серйозні посади в політиці. Морська піхота рф від цих гопників із Троєщини отримала по жопі і відійшла. Це мене трохи шокувало. Але ж ми мотивовані, а вони – ні. 

Неприємний шок – це Буча, Ірпінь. Не очікував я побачити стількох цивільних загиблих на вулицях міста. Я бував у Бучі в мирний час, це було дуже миле паркове місто. Ірпінь – теж. І у що його перетворив ворог…

Буча. 4 квітня. Фото: DW

“У 2014 році ми воювали у “нью беленсах” і спортивних штанях” 

– Як людина, яка брала участь у війні у 2014 і воює зараз, чи можеш порівняти стан Збройних Сил України тоді й нині?

– Коли я прийшов служити у 2014 році, то армія мала дещо плачевний вигляд. Ми прийшли воювати у кросівках “нью беленс” і спортивних штанях. Але завдяки волонтерському руху нас одягнули, взули, армія стала теж на нові, більш професійні, рейки. Зміни є, ми воюватися навчилися. Особливо – наша артилерія, дай, Боже, їй здоров’я, розбиває ворога в пух і прах, що піхоті лише доводиться підчищати місто від негідників.

Безумовно, успіхи є, але є й куди рости. Я не кажу про вступ до НАТО, але переходити на стандарти НАТО потрібно. Полк “Азов” це зробив із власної ініціативи – і ми бачимо результат у Маріуполі. Хлопці тримають оборону невеличкими групками, розбивають ворога, маневрують у котлі. 

Нам би ще трішки більше часу, думаю, і наша армія перейшла б на ці стандати, і НАТО вже б просилося вступити до нас, а не ми до них. 

На Донбасі не було авіації противника. Коли ворог задіює авіацію, це трохи інакша війна. Коли скидають авіабомби і вертольоти прикривають піхоту – це інша війна. Але наші люди швидко вчаться і вже стінгерами збивають вертушки.

– Які на сьогодні ключові потреби бійців “Азову”? 

– Війна дуже маневрена, дуже мобільна, тому є гостра необхідність в автомобілях типу пікапа. Живої техніки не так багато, а нам, як підрозділу, який проривається у бойові порядки противника, може проводити операції в тилу противника, потрібні саме легкі пікапи, на які можна погрузити той же NLAW, зайти в бойовий порядок противника, вдарити і відійти. 

Військових уже трохи одягли, взули. Наші люди, які близькі по духу, 8 років готувалися до війни, тому в кожного по двоє штанів, мультикам кофт, у шафі були. Отримали зброю – і працюємо. Але пікапи – це необхідність для фронту, для мого підрозділу.

– Не так давно ти став зіркою іноземної преси, з’явившись на сторінках одного з іноземних медіа. Яка була реакція західної преси, коли вони побачили всі жахи війни в Україні?

– Я один із небагатьох з мого підрозділу, хто перший зайшов у Бучу. Попросилися журналісти NYT, Буча ще не була повністю зачищена на той час, було багато вибухонебезпечних предметів. Те, що побачив, шокувало навіть мене. Західну пресу – теж. Дякую за те, що вони показали це на весь світ.

Ігор Зайчук разом із журналістами The New York Times

Коли військові вбивають одне одного – це закони війни. А коли мирне населення страждає, яке потрапило у заручники війни… Вони просто вбивали їх у дворах, на вулицях, ці братські могили. Підходить дідусь, каже: ми тут двох вкинули в яму, тому що був такий обстріл, що не могли поховати на цвинтарі. Їх вбили, просто щоб розважитись. Потім їх уже дістали, перепоховали. Це страшно. Я бачив багато жертв на фронті, але коли вбивають бабусь, жінок, дітей, стає не по собі. 

Світ це побачив. І наші люди побачили і вже розуміють, що це війна на повне знищення. Ніяких примирень уже бути не повинно. Коли вбивають наших дітей, ґвалтують жінок, ніхто вже руку не подасть.

– Тиждень тому президент Зеленський заявляв, що почалася битва за Донбас. Як розгортаються події на Сході?

– Події розгортаються дуже динамічно, йде масовий наступ російської армії.  Десь вони навіть мають успіхи, десь повні провали. Війна тут і не закінчувалася, східний фронт був найбільш гарячим завжди. Але я впевнений, що ми й це пройдемо. Стримаємо наступ ворога, успішно контратакуємо і звільнимо нашу землю. А там, можливо, й далі підемо.

Зараз ключові моменти для мене – це деблокада Маріуполя, тому що там дуже багато моїх друзів. Багато з них уже загинули. 

Маріуполь. Наші дні

“Ми – не росіяни. Ми не кидаємо своїх”

– “Азов” зараз героїчно чинить опір у Маріуполі ворогові, який суттєво переважає в кількості. Що говорять твої бойові побратими?

– На жаль, бойових побратимів з кожним днем усе менше. Дуже багато достойних хлопців помирають. Бувають дні, коли я дізнаюсь про одного загиблого, буває, коли про двох, і так щодня. Ситуація там дуже критична, хлопці готові битися до останнього патрона, але воєнно-політичне керівництво мало вже давно якісь міри вжити. Як мінімум, два-три тижні тому. Коли деблокада була ще можливою. Зараз потрібно ухвалювати вже якесь рішення, можливо, задіяти якихось західних партнерів, як ООН, Червоний хрест, Ватикан, Туреччину ту ж, яка може підійти кораблями в порт, забрати людей, які не мають ніякого відношення до війни, але стали заручником війни і зараз перебувають на території заводу “Азовсталь” у бункерах, потерпаючи щодня від авіаударів. 

Тож треба щось вирішувати. Хлопці тримають місто. Місто має бути українським. Насамперед треба звідти витягти хлопців і цивільних.

– Ти говориш про цивільних, яких можна врятувати. Як ти бачиш деблокаду у військовому плані? І чи вона взагалі можлива?

– Західні партнери нам постійно передавали оборонну зброю. Насправді вже треба наступальна. Перші кроки до цього вже є. За підтримки авіації, ППО, танків це цілком можливо – робити коридор і витягувати своїх. Так, будуть жертви. Але ми як українці не можемо кинути своїх, ми – не росіяни, які кидають своїх.

– Чи відчувається на фронті підтримка Заходу? Чи почала вже надходити якась зброя?

Протитанкового озброєння від партнерів бачив уже доволі багато і різного. Тому що наша стара радянська техніка російські танки не бере. Ми їх використовуємо і це добре. 

Велика проблема в тому, що під кожне це озброєння – різний мануал. Доводиться людей навчати по ютубу. Але день-два потримали зброю і вже готові виконувати бойові завдання.

Ну, і нам би наступального озброєння побільше – тоді було б трошки краще. Ми ведемо оборону на своїй землі, а повинні вже контратакувати і звільняти нашу територію від ворогів. Хотілося б трохи танків і бронетехніки.

“Окремий привіт хочу передати хитрожопим політикам”

– Які твої прогнози щодо подальших дій ворога в Україні?

– Прогнозувати на цій війні – діло невдячне. Он Арестович прогнозує, але в нього щось нічого не виходить і натомість він деморалізує бійців у Маріуполі, говорячи, що деблокада неможлива, наче ці люди вже неживі. Як таке можна говорити? Це схоже на військовий злочин. Але поки не про це.

Третій раунд буде, на мою думку. Коли – невідомо. Британська розвідка говорить, що буде ще наступ на Дніпро, Одесу, Запоріжжя. Я прихильний вірити цій розвідці. Або це буде якесь уявне перемир’я і ворог знову прийде до нас через 2-3 роки.

Зараз треба посилювати армію.

– Я правильно розумію, третій раунд залежатиме від того, як складеться ситуація зараз на Донбасі?

– Так. Але в нас вибору немає: треба не пускати, наступати і контратакувати. А там, як кажуть, хто на що гаразд.

– Що хочеш передати черкащанам?

– Дуже люблю наше місто, тому поїхав із нього воювати в Київ і зараз рухаюся далі, наздоганяю ворога. Живіть мирним життям (насамперед звертаюся до жінок і дітей), але не забувайте про те, що війна поряд. Підтримуйте армію, вірте в армію, вірте в Україну.

Окремий привіт хочу передати хитрожопим політикам, які вже говорять про вибори, перемир’я у травні і вибори у липні. Не смійте навіть думати про це. Коли ви про таке говорите, це означає, що у травні будуть найбільші бої. Не займайтеся дурницями під час воєнного стану, допомагайте армії. Хто не допомагає – беріть зброю в руки і допомагайте зі зброєю в руках. А про вибори поговорите потім. 

Дивіться відеоверсію розмови

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.