Артем Лукашук – кандидат у народні депутати від «Європейської Солідарності» по 198 (з центром у м. Сміла) виборчому округу Черкащини. До Верховної Ради йде не для того, щоб засідати у комітетах, які займаються фінансами – прагне допомогти в Комітеті з питань національної безпеки та оборони не віддати більше ворогу жодного метра української землі…
Про це пише “Прочерк“.
Він виріс у селі Благодатне Амвросіївського району Донеччини. Коли на рідному для нього Донбасі з’явилися перші незвані гості з-за «порєбріка» –– контрактник 25-ої Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ сам попросився у «гарячу точку». В Артемівськ прилетів «вертушкою» – десантників перекинули для охорони місцевих військових складів. Далі все було, як у калейдоскопі з яскравими картинками: бої за Слов’янськ, Краматорськ, Червоний Лиман, Дебальцеве…
12 серпня 2014 року настав найтяжчий день у житті Артема Лукашука. Десантники 25-ої ОБр щойно увійшли в центр звільненого Вуглегірська, як оскаженілий ворог, що відступав, відкрив шалений обстріл житлових кварталів міста: снаряди бойовиків руйнували будівлі і нищили людей – без розбору, військові то чи цивільні. Артему часто пізніше снилася ця мить: як він підходить до командира, що сидів з одним із солдатів під деревом і раптом поруч – спалах, гучний вибух і крики, які провалюються у глуху прірву – барабанну перетинку правого вуха порвало зразу.
Свідомість втратив лише на долю секунди. Далі все перед очима десантника крутилося швидко, як у першому стрибку з парашутом: друг, що затуляв рукою розірване осколком лице, інший – вже мертвий, у калюжі крові. І командир – без голови… Далі цілих два роки – госпіталі і лікарні в Україні та Литві. Був час осмислення попереднього життя, час для спорту, який допомагав відновитися і для… татуювань. Поки лікарі зашивали праве вухо і витягали осколки з правої ноги – на кисті правої руки солдата з’явилося татуювання: «За ВДВ!», а вище на руці – напис: «Боже, бережи мою родину!»
У рідне Благодатне терористи увірвалися у тому ж місяці серпні, коли він отримав тяжкі поранення. Тоді ж його молодша сестра отримала контузію від вибуху «Граду», випущеного по селу бойовиками. А батьків «кидали на підвал» – бо ті не приховували проукраїнських поглядів… Виїжджали після звільнення тихцем, завантаживши у свої «Жигулі» лише найнеобхідніше. Перебралися до Черкас, де на той час після одужання вже жив Артем з дружиною Каріною і сином Єгором.
У новому житті Артема в Центральній Україні на той час уже знову знайшлося місце для спорту – незважаючи на ногу, стопа якої після поранення так досі нічого й не відчуває… Починаючи з 2017 року, він здобув декілька золотих медалей на «Іграх нескорених» для воїнів, що зазнали поранень, а на Марафоні морської піхоти США – ще й медаль «За силу волі». У липні 2019-го як капітан команди з волейболу отримав «золото» на «Звитязі нескорених» у Києві і готується до змагань у Голландії восени цього року.
18 серпня десантнику 25-ої бригади виповниться 25 років. У цьому віці він вже чудово вміє розрізняти Добро і Зло, і що у цьому житті – вічна цінність, а що – швидкоплинна мить. За жодних обставин Артем, для якого Черкаси вже стали рідними, не збирається залишати Україну – каже, що ворог, який «відкусив» частину нашої держави, має вдавитися тим шматком і не зробити жодного кроку далі. А говорити з ворогом про мир можна лише тоді, коли останній російський найманець складе зброю і залишить окуповані українські Крим і Донбас…
Футбольна команда ДЮСШ Амвросіївки. Ці усміхнені діти ще не знали, що попереду – війна…
Далі все було, як у калейдоскопі з яскравими картинками: бої за Слов’янськ, Краматорськ, Червоний Лиман, Дебальцеве, Ямпіль…
Тепер кожен Новий рік у молодій родині черкащан відзначається у першу чергу успіхами малого Єгора. Зверніть увагу на посмішку малого – козак росте такий же, як і тато…
*передвиборна агітація
