На момент повномасштабного вторгнення росії в Україну черкащанка Анастасія Прогунова була в сонячному Єгипті. Рішення полетіти на курорт було спонтанним. Про початок повномасштабної війни Настя дізналася із повідомлень у месенджері від друзів. Одразу повернутися додому було неможливим, тож у Єгипті жінка затрималася ще на 10 днів. А згодом ухвалила для себе рішення тимчасово пожити у друзів у Німеччині.
Забезпечивши свої базові потреби за кордоном, Настя вирішила робити в Німеччині те, що в неї найкраще виходило вдома – допомагати тим, хто цього потребує. Тож разом із іншими волонтерами вона створила в Берліні “PlusUkrDe” – організацію, яка опікується ВІЛ інфікованими біженцями з України.
В інтерв’ю “18000” черкаська волонтерка розповідає, з якими проблемами стикаються ВІЛ позитивні за кордоном, як у Німеччині ставляться до СНІДу та про підтримку від німців.
Вперше вирішила взяти речей “по мінімуму”
Анастасія Прогунова вирушила у Єгипет 18 лютого. Каже: подруга знайшла “гарячий тур” на шість днів.
– У день, коли ми мали повертатися (вже були валізи зібрані), зранку прокидаюся від того, що в мене месенджери дзинькають. Починаю читати, а там повідомленя: “Настю, ти не виїдеш, бо в нас почалася війна”, – пригадує свій ранок 24 лютого черкащанка.
Зрештою протягом ще десяти днів Настя жила в єгипетському готелі. Витрати за це повністю взяла на себе єгипетська сторона.
– У перший же день у Єгипті було ухвалено рішення, що всі українці залишаються у своїх готелях за кошти Єгипту. Щоранку, коли ми приходили снідати, у готелі вмикали гімн України. Дуже милий знак підтримки, – додає Анастасія.
Оговтавшись від шоку, вона почала шукати варіанти вильоту з Єгипту. Знайти бюджетний варіант було непросто. Туроператор, який мав би доставити Настю назад в Україну, повернути кошти за це відмовився. Допоміг друг із Берліна, німецький журналіст, який запросив її до себе та навіть надав їй безоплатно свою квартиру.
Німеччина зустріла холодом. Щоправда лише синоптичним. Під час мандрівки до Єгипту Настя вирішила взяти мінімум речей. Тож вийшовши на початку березня з літака у Берліні, була в легких кросівках та майже літніх речах. На вулиці була мінусова температура. Побачивши це, поліцейська із Німеччини вирішила віддати Насті свою цивільну куртку. Черкащанка береже її досі.
“Куди б ти не приходила – тобі дають пакет із речами”
Два тижні у Анастасії Прогунової зайняла реєстрація в Німеччині для отримання статусу біженки. Настя каже, що цей процес постійно супроводжувався бажанням німців допомогти гуманітаркою.
– Куди б ти не приходила, тобі дають пакунки з їжею, засобами особистої гігієни. Навіть коли ти кажеш “Не треба, дякую”, тобі дають ці набори. Ми брали безоплатні сім-картки для інтернету на вокзалі, там прям підходять дівчата і дають торби з предметами гігієни. Я була в шоці, – пригадує черкащанка.
Допомогу їй запропонувала навіть контролерка у громадському транспорті.
– Для українців проїзд у метро певний час був безоплатний. І коли контролерка побачила мій український паспорт, одразу запитала, чим може допомогти, чи є в мене де жити, – зазначає Анастасія Прогунова.
Окрім безоплатного проїзду в метро, для українців також діє вільний вхід у музеї та зоопарки. Скрізь на фасадах – українські прапори.
– Навіть Девід, який мені дав свою квартиру, замовив український прапор. Коли він був у Берліні пару тижнів, я жила в іншій квартирі. Приїжджаю, а в квартирі на балконі висить великий український прапор, – каже Анастасія.
Українські біженці отримують за кордоном 450 євро на місяць, як і безробітні жителі Німеччини, що стоять на обліку в центрах зайнятості. А ще – можливість безоплатно вивчати німецьку мову та повне медичне страхування.
“Всі дізнаються і мене виженуть із дому”
Одного разу в Берлін приїхав лідер українського руху людей, що живуть з ВІЛ/СНІД, Володимир Жовтяк. 20 років тому Настя допомагала йому розвивати рух з допомоги ВІЛ інфікованим в Україні. Під час зустрічі в Німеччині вони почали обговорювати проблеми, з якими зіштовхуються ВІЛ позитивні українці за кордоном. Їх виявилося чимало.
– Перша проблема – вони без ліків. ВІЛ інфіковані мають щодня пити спеціальні ліки. Якщо вони цього не роблять, з часом помирають. Якщо не роблять певний час, у них з’являються купа хвороб. Коли ми говоримо слова українські біженці, то розуміємо, що це здебільшого жінки з дітьми, пригнічені війною, у новій країні, які не розуміють мови, ще й без ліків, – зазначає Настя.
Тож перше, що зробили Настя і Володимир, це почали знайомити ВІЛ інфікованих українців у Берліні і збирати їх на спільні зустрічі. Із контактами допоміг знайомий німець, що працював у громадській організації, яка опікується ВІЛ інфікованими. Надалі організація почала проводити групи взаємодопомоги, знайшла експертів – юристів, психологів, які готові допомогти консультацією.
Для отримання ліків у Німеччині ВІЛ позитивним потрібно раз на три місяці здавати аналізи та мати відповідний рецепт від лікаря-інфекціоніста. Аби полегшити пошук таких лікарів, Настя разом із волонтерами створила відповідну базу.
– Ми зробили аптечку, у кого яка терапія лишається, ми це все консолідуємо і кому терміново потрібно, хто приходить без нічого, даємо те, що є. Така собі перша допомога. Ще одна проблема – люди не знають, куди йти, де ці ліки взяти. Ми зробили базу лікарів, є навіть окрема база лікарів, які розмовляють російською, – розповідає Анастасія Прогунова.
За її словами, ВІЛ інфіковані за кордоном бояться говорити про те, що вони “позитивні”. Це, зокрема, пов’язано із низкою стереотипів про СНІД в Україні. Як наслідок, у чужій країні такі люди відчувають себе самотніми і не отримують необхідну терапію.
– В Україні до ВІЛ інфікованих ставлення здебільшого не найкраще. У Німеччині краще, але проблеми є і в них. “Я нікому не скажу, бо мені соромно, всі дізнаються і мене виженуть із дому”, – 70 % людей були з такими думками, їх треба було виводити з цього стану. Що ми намагаємося зробити? Вмовити людей прийти, у спілкуванні пояснювати, що є така група людей, ти тут не сама, тебе тут ніхто не образить. Ми знайшли людей, які місяць-півтора не отримували терапію, бо боялися звернутися, – каже Настя.
11 серпня Настя разом із Володимиром офіційно зареєстрували свою організацію – PlusUkrDe. За цей невеличкий проміжок часу вже встигли взяти участь у профільній конференції, присвяченій проблемі ВІЛ у Німеччині. Її проводять один раз на два роки.
– Нас, українців, було лише 17 осіб, але вони все для нас переклали на українську мову: написи, документи, флаєри, навіть спеціальні футболки зробили українською, підключили синхронних перекладачів. Максимальні умови зробили. Ми представили ті проблеми, з якими зіткнулися українці. І по кожному пункту тепер працюємо разом, – каже Анастасія.
Життя в Німеччині: переваги та недоліки
Розповідаючи про життя в Німеччині, Настя ділиться думками про бюрократію, якою пронизане все життя тут. Жартома каже, що ніколи в житті не отримувала стільки листів, як у Німеччині за пів року.
– Щоб отримати банківську картку, треба мінімум два тижні. Я їм як показала наші додатки привату і моно, вони були вражені. А як ще показала, як можна за дві хвилини відкрити валютну картку, то взагалі, – усміхається Настя. – У Німеччині це працює так: ти йдеш у банк, кажеш: я хочу відкрити картку, вони записують твої документи, назначають тобі зустріч. Через тиждень приходиш ще раз, заповнюєш там купу всякої фігні, ще через тиждень тобі надсилають листа. Нарешті отримуєш картку, а ще за тиждень тобі приходить пін код. Потім із цим усім у банку співробітник банку тобі допомагає застосунки всі налаштувати, – описує весь ланцюг черкащанка.
Вона каже, що в Німеччині відсутня корупція, але важливо, з якою людиною у державній установі ти зіткнешся.
– Тут ти не занесеш пляшку коньяку, і тобі “порішають”. Але тут може стати вирішальним настрій людини, яка тобі оформлює документи, – ділиться роздумами Настя.
Водночас Настю закохали німецькі фасади будинків. На відміну від українських, вони не зіпсовані кондиціонерами і клаптиковим утепленням.
У рідних Черкасах Настя активно просувала ідею якісного громадського транспорту. Тепер же це питання досліджує в Німеччині. Тамтешній громадський транспорт описує як комфортний та чистий. Та є нюанс – залізничні потяги постійно запізнюються.
– У Берліні є наземний транспорт і підземний. Тут у метро майже немає такого, щоб люди стояли, бо графік дуже щільний. Ти приходиш на зупинку і отразу сідаєш. У трамваях і автобусах влітку працюють кондиціонери, біля кожного сидіння є зарядка, – розповідає Анастасія.
Настя каже, що мріє про повернення додому, але поки повертатися боїться.
– Мені дуже соромно за це, – ділиться Настя. – Адже насправді я можу сісти в автобус і вже за добу бути в Черкасах. Я дуже цього хочу, але мені страшно, боюся жити під звуки сирен. Причому цей страх я відкрила в собі не так давно, бо ніколи не вважала себе боязкою. Але вірю, що колись це неодмінно станеться – я нарешті буду вдома.
Єлєна Щепак
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Черкащанка організувала у ресторані німецьких графів центр допомоги українським біженцям
Пускай эта женщина лучше расскажет как она с мамой ходила по квартирам и предлагала деньги на выборах за определенных людей, как обманывала вокруг всех и вся и как на самом деле попала в Берлин и кто ей помог
Я думаю если вы лично прийдёте или свяжетесь с Анастасией с достоверными доказательствами вышеизложенного она вам популярно ответит на все ваши вопросы. В противном случае все ваши комментарии по этому поводу ничего иное как бредни сумашедшего. Обратитесь к доктору.
Добре знаю Анастасію, а ваші недолугі вигадки є суцільною брехнею,обумовленою вашою ницістю і заздрістю. Впевнений, що ви особисто не знайомі з героїнею цієї статті,ви просто невдоволена життям людина що шукає вихід своїй агресії. Мені вас шкода. Російською перекласти?