Інтерв’ю з екскомандиром 156 батальйону
Герой цього інтервʼю – кадровий військовий і, як годиться кадровим військовим, на запис розмови Володимир Петришин прибуває за 15 хвилин до домовленого часу. На відміну від кадрового – бесіда з «13‐им» (позивний Володимира Петришина, – ред.) була без «згідно‐відповідно», хоч і з величезною кількістю «так точно».
Під час інтерв’ю журналістка «18000» Ірина Малюкова разом із «13‐им» поверталися на розбиті вулиці Бахмута, на прорив по Курщині й на складні штурми від корейців і знов занурювалися у розмови з росіянами біля їхніх же будинків. Також довго мовчали, коли мова зайшла про найважливіші спогади. Усе – аби передати читачам «18000» справжню атмосферу Курської операції та роль у ній Черкаської ТрО.
Життя до війни: курсантство, місія в Косово, досвід 95‐тої бригади
Володимир Петришин, «13‐й»
Усе почалося ще з 15 років, коли я вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, потім був Одеський інститут сухопутних військ, на той час аеромобільний факультет. Коли я навчався, як таких бойових дій не було, були миротворчі місії: Ірак, Косово, Африка. Кожен курсант, а потім лейтенант, цим марив. Бо навчатись, служити й виконувати завдання – це різні речі, хотілося застосувати все на практиці.
У 2009 році сказали, що саме перший аеромобільний батальйон 95‐ї бригади їхатиме виконувати завдання в Косово. Мене викликав командир і повідомив, що з ймовірністю 99 % поїду я. У мене на той час були контрактники й майже всі вони поїхали теж.
Виконували завдання ми понад девʼять місяців. Саме моя зона відповідальності пролягала на перетині двох народів: це серби й албани, православні й мусульмани. Потрібно було комунікувати, щоб уникнути зайвих конфліктів. Поїхати туди – було моєю волею і я не жалкую.
95‐та бригада дала багато досвіду. Генерал Гуляк тоді був комбригом, а Михайло Заброцький начштабу бригади і комбатом за мого виїзду в Косово. Зараз вони – Герої України. Багато чому навчили – і цей досвід я втілював в 156‐му батальйоні. Але війна змінилась, зараз зовсім інше: тоді багато чого ще не застосовували, ті ж FPV‐дрони. Ми їх побачили в Попасній. А вже після Бахмута взялися за впровадження.
Початок повномасштабного вторгнення: Попасна
«13‐ий» під час розмови з Іриною Малюковою
У Попасну я заходив ще командиром першої стрілецької роти. Там все було, напевно, на ейфорії: це був початок війни, ми хотіли відібрати назад наші території. Хлопці були різні: від сантехніка до керівників компаній. Доводилось вчити військовим навичкам. Навіть інколи зі строю я, командир роти, чув «ей, начальник», хоча «командир» і «начальник» це різні речі. Потім все вийшло.
Із особового складу, який заходив на Курщину, було 150 людей, які воювали зі мною в Попасній. Це була основа, на яку наріс потім весь особовий склад.
Якщо туди я ще заходив із автоматом, то у Бахмуті вже керував батальйоном. Саме там ми зрозуміли, що це насамперед війна роботів. Після Попасної я взагалі не міг уявити, що повномасштабна війна затягнеться на роки і що ми зайдемо на територію ворога. Ми думали, десь пів року і все закінчиться, всі домовляться або ми переможемо. Але не було такого відчуття, що ми капітулюємо. Про таке взагалі не думає ніхто, навіть ті, які звільнилися через складне поранення.
Перші штурми Курщини: чому довелося зупиняти хлопців?
В’їзд у Курську область рф
Ми добре показали себе в Попасній і в Бахмуті. Хоч ми і не велика механізована бригада з купою техніки, але наш характер, дозволив опинитися на Курщині. Якщо порівнювати з боями, що були до цього, тут було важко й жорстко. Це не наша територія, але, напевно, на цій ейфорії ми й працювали.
Наш 156 батальйон сформований у Черкасах. Більшість особового складу – це близькі, знайомі. Хлопців інколи доводилось зупиняти, тому що коли вони бачили, що ми можемо, хотіли ще далі зайти, ще більше закріпитися на цій території. Доводилось спілкуватися особисто з кожним військовим, запевняти перепочити й продовжити, бо можна було наробити лиха. Хоч це був жах, але 156‐й батальйон виконав своє завдання на відмінно.
Перший штурм був на позиції командира взводу «Дракона», тоді взяли багато полонених. Мені зателефонували й казали, що ми можемо просунутися вперед. Проте я вирішив, що спершу потрібно передати полонених, а по‐друге, закріпитися й навести порядок на позиції. Бо перший штурм був неочікуваний, після цього ми вже були досвідчені та спостерігали. Через тиждень противник пішов у наступ, ми навіть обжитися не встигли. Тоді на мене вийшов командир 80‐ї бригади Павло Розлач, просив притримати моїх хлопців, щоб вони не наламали дров. Бо на цій ейфорії хлопці могли зайти дуже далеко, а решта потім не встигне вирівняти бойові порядки.
Основні сили заходили раніше на територію Курщини, наш батальйон – 25 серпня. Так ми розуміли, що там вже є наші, але не знали, де будемо ми. Хлопці були в піднесеному настрої, тому що ми змогли відтягнути з інших напрямків сили противника. Цей настрій тримався до кінця. Навіть в останній місяць, хоча він був дуже важким: до нас не могли дістатися, аби щось підвезти. Хлопці трималися, бо розуміли, що ми стримуємо і не пускаємо далі.
«Релігія» місцевих. Штурм проти російських «зеків» і корейців
«13‐ий» на Курщині
Особовий склад батальйону постійно комунікував з місцевими. Серед них багато хто розмовляв українською. Якось мені один місцевий сказав, що путін їм пообіцяв, що скоро все закінчиться, – і вони в це вірили навіть тоді, коли ми були там уже пів року. Може, вони під гіпнозом. Коли ми діставали поранених з будинків після обстрілу російськими КАБами, помітили, що в багатьох домівках було багато церковної символіки та майже в кожному будинку – фотографії путіна з їхньою пропагандистською символікою. Вони вірять і в Бога, і свято вірять в путіна.
Основним противником для 156 батальйону ТрО була російська регулярна армія і корейці. Але неодноразово під час штурмів довелося зустрічатися з російськими засудженими. Нас штурмували «зеки» з механізованих військ і з морської піхоти. Коли вдавалось перехопити їхні переговори, ми чули тюремний сленг. Я своїм кажу, це сто відсотків «зеки». Мої кажуть: «Ні, командире. Це, певно, вони склали переговорну таблицю, щоб ми їх не зрозуміли». Коли вони наступали на мої позиції без бронежилетів і касок, ми їх всіх відправили на той світ. Коли ж почали шукати жетони, то на всіх були татуювання церков, куполів і тому подібне.
Володимир Петришин стежить за ситуацією на фронті. Фото: 156 окремий батальйон
З корейцями 29‐го грудня був масштабний бій, з самого ранку до пізньої ночі. У «зеків» мотивації саме воювати я не бачив, лише щоб скоротити свій термін, ну і, може, заробити грошей. Корейці ж мотивовані своїми сім’ями. Їхнє залучення, на мою думку, змінило хід війни. З того, що ми знаємо, ті, хто йдуть служити, й ті, кого залучили саме в цій війні, – під особливим наглядом. Сім’ям погрожують. Там майже до смертної кари це доходить. Вони шалені, дійсно шалені. Вони йшли напролом і вони дуже влучні. У мене було дуже багато поранених хлопців: голова, груди, – вони цілились туди. Але коли вони бачать, що мають великі втрати, збираються і відходять. За бій 29 грудня 2024 року ми відправили на той світ близько 45 корейців. Це тих, що ми нарахували. Росіяни також відходять, але, на відміну від корейців, вони так масово не наступали.
Читайте також: «Рупор» на стабпункті: як черкаський лікар рятує зір пораненим на фронті (ФОТО).
Як поводилися з місцевими і полоненими на Курщині та до чого тут Черкащина?
Полонений, який потрапив до Черкаської ТрО
Полонених і годували, і переодягали. Першого строковика, якого взяли в полон, переодягли та помили. Після він сказав: «Спасибі вам, добрі люди, я вас ніколи не забуду».
Один із військових, що потрапив до нас у полон, був засуджений у росії до 15 років. Йому було 19‐ть. Він сім днів побув в СІЗО і пішов воювати. В них був лише тиждень підготовки, а потім їх кинули до нас на штурм.
Ще один – теж потрапив на війну із тюрми. Він пив багато горілки, здав свою пральну машину в ломбард і жінка на нього написала заяву. Його «закрили». Він сім місяців просидів і йому дали вибір: або сидіти далі, або йти на війну. З’ясувалося, що він має коріння з Черкащини. Я ще по розмові зрозумів, що він із наших країв, говір такий був. Батько у нього на росії, військовий пенсіонер. А в Києві та на Черкащині – батькові брати. Через свої канали знайшов його дядька з нашої області. Уявіть, він саме за місяць до цього звільнився з війська через інвалідність. Тобто дядько воював тут за Україну, а племінник – за росію. Телефонував йому. Знаю, що так не можна, але хотів хлопця передати дядьку, хай би займався. Коли той відповів, ми вже передали полоненого розвідці. Дядько був шокований своїм племінником. Я вислав йому жетон, який залишився, як пам’ять. Подальшу його долю я не знаю.
Важко відзначити когось одного – ми всі одна команда
Український військовий на Курщині
Не хочеться когось більше відзначати, когось менше. Весь батальйон – це леви. За кожну операцію, за кожний штурм я подавав на нагороди хлопців. І навіть, коли нам казали двох‐трьох подавайте, я обурювався: як дві‐три людини подавати, якщо хлопці всі працювали? Ми подавали по максимуму всіх.
Відзнаки отримали капітан Чорний, старший лейтенант Драган, капітан Линник – офіцери, я не кажу вже про солдатів, сержантів, які отримували ордени «За мужність» й інші президентські нагороди. Може й не такі нагороди, як би хотілося, тому що хлопці відпрацювали і кожен з них має отримати нагоду Героя України.
ТрОшний батальйон на ворожій території: тримався, не здав жодної позиції, брав полонених, захоплював ворожу зброю і техніку, з нею й працювали. Кожна історія – грандіозна.
Нагороди за Курську операцію. Фото: 156 окремий батальйон
Наприклад, однією з операцій керував командир 2‐ї стрілецької роти, капітан Кравчук – «Президент Коля». Він виборював позиції, які захопив ворог. 29 грудня, коли корейці пішли на наші позиції, «Президент Коля» зупинив наступ. Якщо деякі підрозділи відступили повністю, то ми не відступали ні за що, не жаліли себе. Але й були ті, хто ламалися. Тут нікого винити не можна.
Роботизація війни: що спільного і відмінного у веденні бойових дій в Попасній, Бахмуті й Курщині
Військові з відділу БпАК. Фото: з фейсбуку 156 окремого батальйону
Війна змінилася. Вона змінюється з кожним днем. Але наша спільна мета та ціль у всіх операціях – нищити ворога. Раніше не було FPV‐дронів, з 2022 року, з Попасної, це тільки починалось. Коли ми виходили на Курщину, підрозділу не було, він створився майже на колесах. Начальник служби БПС (безпілотних повітряних сил, – ред.) Тропін та командир взводу Чіпенко дуже багато зробили для цього. Моніторили, спілкувались з фахівцями, начальник служби ЦВС (цивільно‐військове співробітництво), старший лейтенант Лукирич, втілював це все.
156‐й батальйон знищив техніки й живої сили противника набагато більше, ефективніше за сусідів, саме за допомогою дронів. У цьому допомогла співпраця з великими благодійними фондами, зокрема, Стерненко, Коло долучалися.
Шлях після Курщини
Ірина Малюкова та Володимир Петришин
Після Курщини, першого квітня 2025 року, мене нагородили орденом Богдана Хмельницького другого ступеня. Це не моя нагорода, а нашого батальйону. Після Суджі батальйон перевели на Покровськ. Далі я вивів батальйон на відновлення й указом головнокомандувача мене перевели до Києва в управління безпілотних систем.
Звичайно, я буду допомагати рідному батальйону всім, чим зможу, навіть після переведення. 156 батальйон – це одна сім’я: ми багато з ними пережили. Не хочу сказати, що буду їх опікати, оберігати й так далі. Але там залишаються мої товариші, побратими, було б неправильно відпустити їх і сказати: «Я вас не знаю».
Єдині спогади цієї війни – це саме втрати особового складу. Це лейтенант Мукан… Їх багато, складно всіх перерахувати. А хороший же спогад буде тоді, коли ми переможемо.
Інтерв’ю «18000» з Володимиром Петришиним
Інтерв’ю – Ірина Малюкова
Текстова версія – Вікторія Тулуман
Читайте також: «Реабілітолог сказав: «Я такого ще не бачив». Історія черкаського ветерана, який втратив три кінцівки, але знову сів за кермо.
Ми працюємо для вас щодня. Підтримайте нас і допоможіть робити ще більше