— Концертів було дуже багато. І сказати, що запам'ятовував кожен із них, буде лукавством. Але якщо ви запитаємо про якийсь тур, що відбувався в останні десять років, то з великою імовірністю я пригадаю певні відчуття в тому чи тому місті. Хоча цих концертів були сотні. Наприклад, я добре пам'ятаю наш останній концерт в Черкасах. Пам'ятаю, це було холодно, але, однак, було дуже багато людей. Добре пам'ятаю, бо це був один із останніх наших концертів. І я поїхав після того одразу машиною додому.

А от концерт у Палаці культури мені в пам'яті не відклався. Тобто – я добре пам'ятаю тур, це було зовсім недавно. Але концерт на стадіоні я запам'ятав набагато більше.

Взагалі, є й перший спогад про Черкаси. Ми були ще зовсім юними як гурт. Колись, у 1996-му році, ми поїхали в невеличкий тур, який називався… Щось там пов'язане з "Кока-Колою", вони були спонсорами. Це був перший раз у житті, коли ми виїхали за межі Львівської області з концертами. І ми приїхали в Черкаси. Я добре пам'ятаю, що там був якийсь готель на березі Дніпра, із піском, із пляжем. Такий відомчий ще, він був дуже "умовної" якості. Ми два дні в ньому жили чи три, у нас саме була перерва. Це було літо. Ми ходили піщаними пляжами, такими навіть дюнами. Сам концерт в пам'яті не відклався, а от ці дюни на фоні багатоповерхівок мені запам'яталися дуже добре.

— Усе добре. Ми активно працюємо над тим, щоб представити новий альбом. Коли це буде – дозвольте мені не говорити. Бо це залежить від багатьох факторів. Зокрема – і від обставин, які на мене накладає моя участь у роботі Верховної Ради. Але ми цим активно займаємося. Вільний від свого основного місця роботи час я активно проводжу в студії. Ми написали багато пісень. Більше двадцяти. Їх точно більше, ніж потрібно для альбому. Тому ми зараз думаємо, що із ними робити. Ми просто давно вже нічого не випускали. Зараз, власне, відбувається цей процес.

— Є різні можливості й джерела. Насамперед, гурт "ОЕ" достатньо успішний артист і всі музиканти можуть собі дозволити жити на ті заощадження, які вони заробляють під час турів. У багатьох музикантів гурту є свої паралельні справи.

Наприклад, наш бас-гітарист Денис Дудко – відомий у київських колах діджей. Він грає здебільшого таку стару музику, на платівках. І це зараз дуже популярно. Мілош Єліч є співвласником музичної студії, на якій зараз "ОЕ" й записує свою музику. Фактично, навіть коли ми не виступаємо, його студія заробляє на тому, що ми працюємо над музикою. Влад Опсеніца – людина світу. Він живе на три країни: Сербію, Україну й Америку. Тому що він недавно одружився, його дружина живе у Нью-Йорку. У нього свої мистецькі проекти різні, зокрема –пов'язані з дизайном, із модою. Усі дуже багатогранні люди.

Але зрештою, основні джерела доходів для людей, які займаються музикою і їздять на великі майданчики, це прибутки з концертів і роялті, які отримує гурт за скачування музики тощо. Зараз це починає працювати. Був період, коли люди перестали купувати компакт-диски – і ці джерела звелися до нуля. Із тим, як стрімінг стає більш легальним і більш впорядкованим, це починає теж приносити гроші.

— Буквально останні кілька років. З'явилися платформи, типу "Yuotube", "Spotify", "iTunes". Безумовно, вони отримують дуже великі комісії, інколи – суттєво більші, ніж ті, хто створює музичний продукт. Але вони зручні, прозорі й з ними легко працювати.

— Буквально вчора я насолоджувався музикою одного молодого українського гурту. Мені дуже сподобалося те, що я почув. Дуже сучасний, якісний, європейський продукт. Усе більше ми стаємо музично вмонтованими у світовий контекст. Чого мені хотілося б від усіх наших молодих артистів – більше бути собою. Велика спокуса будь-кого, хто починає свій творчий шлях – взяти те, що тобі дуже подобається в комусь, і свідомо чи підсвідомо скопіювати. Думаючи, що тоді ти теж будеш краще звучати чи мати кращий вигляд. Це велика помилка, треба шукати себе.

— Відверто скажу, останнім часом я не можу навіть багато слухати нової, актуальної музики. Просто не вистачає часу. В останні місяці вся музика, яка крутиться в моїй голові, це наші нові пісні, їхній аналіз. Із відомих наших виконавців – мені дуже подобається те, що робить гурт "Бумбокс". По-перше, це наші друзі. По-друге, У них завжди дуже якісні тексти й дорослий підхід до них. Завжди дуже приємно слухати. Дуже подобається гурт "Один в каное", "Vivienne Mort". Зрозуміло, мені дуже подобаються роботи Христини Соловій, яку ми продюсуємо. Є класний, іронічний, але по-своєму дуже цікавий гурт "Latexfauna".

— Святослав Вакарчук завжди буде музикантом. Я не можу не займатися музикою. Де б я не був, ким би не був – це просто фізично неможливо. Для мене це як повітря, як посмішка, як кохання для людей. Ніколи не зможу її покинути, за будь-яких обставин.

— Нещодавно дивився серіал "Новий Папа". Там була фраза, яка мене зачепила. Хтось із них казав: "Знаєте, що найгірше в боротьбі за права? Там немає поезії". Щось є в цих словах. Я б сказав, що боротьба за права ще може бути поетичною. Адже, все-таки, у боротьбі за права інших, а я вважаю, що я саме цим займаюся, ти можеш відкритися. Люди завжди відчувають правду і фальш. Якщо ти хочеш їм допомогти, то найкраще – абсолютно відверто й чесно говорити про свої кроки.

У боротьбі ж за владу, якою часто є політика, будь-яка відкритість часто шкодить тобі й працює проти тебе. Бо політика – це зовсім інший вид діяльності. Він холодний, цинічний. Навіть цинічніший, ніж багатьом здається. Деколи думаєш про тих, хто не є в політиці, але дивиться, переживає. Думаєш: "Якби ви знали, як там все насправді". Що деколи ті слова, полум'яні спічі, які наші політики говорять, насправді не мають нічого спільного з їхніми власними переконаннями. Власне, для того й пішов у політику, і з'явилася партія "Голос": щоб з'явилися люди, які роблять те, що думають.

— Це як запитати в матері, яка в неї улюблена дитина. Улюблених немає. Але є ті, за які особливо приємно, або ті, про які думаєш "вау, це вийшло справді круто". Це, як не дивно, обидва альбоми, які я називаю сольними, – "Вночі" й "Брюссель". Вони окремо стоять від решти. Щодо мелодійності пісень, мені здається, що дуже вдалим вийшов альбом "Модель". Щодо звуку й настрою – мені подобається альбом "Суперсиметрія". Одна з моїх улюблених пісень взагалі – в альбомі "Dolce Vita", називається "Компас". Мелодію, ідею цієї пісні приніс наш тодішній гітарист Петя Чернявський. Це, до речі, одна з тих небагатьох пісень, які я тільки доробляв. І мені її дуже легко слухати як слухачу. Завжди улюблений альбом той, який написав останнім.

— Можу сказати, що мені б цікаво було послухати Шопена наживо. Щодо більш сучасної історії – безумовно, це класичні музиканти джазу, 50-их років. Це Біллі Холідей і Майлз Девіс. Це мій улюблений гурт "The Beatles", яку я ніколи не застав і не застану. Це найкращий, на мою думку, концертний гурт, який існував до сьогоднішнього дня, – "Led Zeppelin".

— Взагалі реагую дуже добре. Караоке – окрема історія. Я в караоке був, зізнаюся, один раз в житті. Це було кілька років тому у Львові. Я прийшов із друзями, не збирався співати. Коли мене побачили інші люди, вони всі почали співати пісні "ОЕ". Мені було дуже приємно, але більше я в караоке не ходжу.

— Так, багато разів. Деколи підходять і просять автографи для виборців. Бо їх там попросили. Чому б і ні? Думаю, це абсолютно нормально. Давайте не забувати, що ми всі люди. І політики це люди, які просто частіше на публіці, через особливість роботи.

— Мені здається, що конкретного моменту не було. Але починаючи з Революції гідності, із Майдану, на якому я відстояв і бачив, що відбувалося в ті найважчі дні, коли за гідність і за свободу вмирали люди, із того часу я вже відчував, що стояти осторонь не можна. Так чи так я активніше почав займатися й громадською діяльністю, і благодійністю.

Останньою краплею було відчуття змін, які настали під час і після президентських виборів. Дехто каже що це був третій майдан – електоральний майдан. Коли люди просто вийшли й проголосували проти всіх старих політиків.

У цей момент я відчув, що з'являється шанс виконати мою мрію: привести до влади тих людей, яких я особисто знаю або не знаю, але багато чув і довіряю їхній репутації, професіоналізму, їхній щирості, патріотизму. Я вирішив скористатися цим моментом. Відчуваю себе провідником для цих людей. Саме тому я не брав участі у виборах в контексті своєї кар'єрної історії, типу "хочу стати тим чи тим". Хочу допомогти іншим людям. Зокрема – тим, хто пішов у політику.

— У нас рішення йти на вибори визрівало кілька тижнів. Після того, як новий Президент дуже швидко, ефектним прийомом розпустив парламент, у нас не залишалося вибору, як готуватися до позачергових виборів. Відверто, нам було б зручніше, щоб вибори були восени. Ми б краще підготувалися. Але ми грали за тими правилами, які є. Ми не нарікаємо.

Думаю, це добре, що відбулися ці вибори, адже люди вже так зморилися, вони хотіли нових облич. Проблема в тому, що нові обличчя часто залишаються просто новими обличчями. Нова людина, навіть хороша людина – це ще не професія. І зміна, яка відбулася, була дуже емоційною: емоційний запит на нових і на нове. Але осмисленого запиту не було. Тому люди, насправді, ще навіть не усвідомили, хто ж конкретно їм потрібен, щоб змінювати життя. Тому кожному новачку, який іде в політику й декларує чесні наміри, люди декларують свої очікування із різних сфер. Так і сталося.

— Якщо зовсім філософськи, я і в своїй музичній кар'єрі, і от у політичній не звертаю уваги на рейтинги. Коли ти думаєш про рейтинг, це значить, що твоя основна мета – отримати якнайбільше влади. Моя особиста мета – достукатися до якомога більшої кількості людей. Навіть якщо ці люди не будуть готовими мене кудись обирати, але почують те, що я хочу сказати, побачать, – це вже прекрасний результат.

Практична відповідь на це запитання: рейтингам потрібно довіряти виключно одним: результатам екзит-полів або голосувань на виборах. Усе, що поміж тим, це політичні маніпуляції. Дехто робить їх в плюс, дехто – у мінус. Ми не володіємо ніякими своїми рейтинговими агентствами. У нас не так багато грошей, бо ми партія незалежна від різних олігархів, тому не можемо дозволити собі постійні опитування, але ми інколи проводимо свої опитування. І ми знаємо свою реальну ситуацію.

— Багато спекуляцій було на темі. Офіційно жодних пропозицій ні до, ні під час, ні після виборів нам не надходило. Насправді, може, це і добре. Народ делегував таку повноту влади Президенту Зеленському і його політичній силі "Слуга народу". Уперше за 28 років в Україні з'явилася ситуація, коли одна політична сила, яку очолює один політик, отримує повну відповідальність, всю повноту влади і можливість робити все в країні. У якомусь сенсі, це (об'єднання – ред.) було б неправильно й нечесно. Їм довірили люди, у них є повноваження – уперед, покажіть, на що ви здатні.

Ми завжди казали, що ми не збираємося бути в деструктивній опозиції. Ми готові підставити плече. Ми, насправді, теж нові. Просто вважаємо, що нове обличчя, як таке, це мало. Потрібні нові професіонали, які добре знають що і як робити. У нас таких людей достатньо. У маленькій, скромній фракції з 20 людей я можу кожним пишатися. Це такий спецназ політичний, у хорошому сенсі.

— Якщо говорити про невеличкі громади й міста, то, я думаю, що достатньо підйомні. А от щодо великих, то застави дуже значні. Це один із недоліків закону. У кожній політичній реформі є свої плюси й мінуси. Сама реформа назріла. Ми мали позбавитися від мажоритарки як від, на мою думку, ганебного явища. Що б не говорили мажоритарні депутати, які хороші і яких щиро підтримували люди. У цілому для країни це більше мінус, ніж плюс. Тому треба готуватися до того, що є якась партія, яка представляє твою ідеологію. Але в цей закон більшість вклала ті норми, які вигідні їм. Будемо якось із цим боротися, опускати рук не будемо. Хоча я сам не задоволений цією нормою. Нам вона дуже складна.

— Безумовно. Для цього ми й створювали партію. Вона створюється для того, щоб люди, які її представляють, могли пропонувати виборцям свої програми і боротися за владу. А потім цю владу використовувати, аби робити щось на краще.

Черкаси – прекрасне українське місто. Моя дружина не з Черкас, але зі Сміли. Вона добре знає Черкащину, вона тут виросла. Тому для мене це, умовно кажучи, не чужий регіон. І я дуже переживаю. Зараз ми почали створювати команду молодих, але амбітних людей, які за плечими вже мають щось, що сказати. І готові пропонувати це черкащанам.

— Політика – це не дитячий ранок новорічний. До цього треба бути готовим. Відверто, думаю, що кількість цинічного бруду, яка завжди була під куполом ВР, із новою каденцією зменшилася. Принаймні, мені хочеться вірити в це.

Проблема нових депутатів не стільки в тому, що вони мають погані чи злі помисли. А в тому, що вони не завжди до кінця усвідомлюють, куди вони потрапили. Що це велика, складна і відповідальна державна машина, у якій кожен нюанс має значення. І вони достатньо легковажно до цього ставляться.

Я сам людина неформальна. Але є речі й правила, які тримають країну. Те, що називається інституціями. Не можна легковажно ставитися до інституцій. Моя найбільша претензія до монобільшості, що вони часто легковажно ставляться до поняття інституцій. Що я маю на увазі? Оце їхнє бажання все проводити в турборежимі. Із одного боку, людям це подобається, бо швидко. Але за турборежимом є величезний недолік: ви можете такого понаухвалювати, що можна потім "розхльобувати" роками. На жаль, це відбувається зараз. Особливо, коли ми говоримо про такі фундаментальні закони, які пов'язані з судовою системою, правоохоронними органами, перезавантаження, які відбуваються через зміни до законів про Генпрокуратуру. Потрібно зупинятися. Адже є реформи, які можна "посунути руками".

Наприклад, як зробити так, щоб приватним підприємцям краще працювалося. Як-то, підвищення лімітів для ФОПів, які наша фракція лобіювала. Це наша Галя Васильченко ввела ці поправки. Це конкретна реформа, яка може допомогти малому й середньому бізнесу краще розвиватися. Чи конкретна реформа розділення власності Нафтогазу, про яку ми говорили.

Є речі одноразові, із яких чітко видно результат. А до реформ, які змінюють правила чи цілі інституції, потрібно ставитися дуже обережно. Коли мої колеги з "Голосу", відомі юристи, які чесно заробили на своє життя і мають велику повагу у всієї спільноти, виходять і кажуть: "Не ухвалюйте це" чи "Робіть таку правку". А їх не слухає ніхто, то страшно певною мірою. Бо потім ми, однак, будемо повертатися до цього. Тому "Голос" вважає, що зміни потрібні, але їх треба робити професійно. І пам'ятати, що інституції переживають і мають пережити будь-яких президентів, депутатів, прем'єрів. Ми всі підемо, а вони мають, мов цемент, бетон, нас тримати.

— Ми повертаємося до людей, а я б хотів говорити про правила. Наведу конкретний приклад. Є така посада – Голова Офісу Президента (раніше – Голова адміністрації). Як тоді, так і зараз це чомусь дуже впливова політична людина. Насправді ж, такої посади немає навіть у Конституції. Це людина, яка забезпечує функціювання інституту президентства. Це людина, яка допомагає, а не вирішує чи впливає. На жаль, що за Президента Порошенка, що за Президента Зеленського, що й до того – ця людина чомусь потрапляла на шпальти як друга чи третя за впливовістю особа в країні. На жаль, це притаманно було всім політикам: довіра до близьких собі людей, наділення їх надмірними повноваженнями, телефонними правом тощо. Я хотів би, щоб це змінилося. Поки що, на жаль, цього не бачу.