Історія черкащанки Аліни Отземко має багато незавершених речень: не судилося, не встигли, не повернувся… Вона – вчителька, видавчиня, здобуває фах психологині, віднедавна – письменниця, а ще – мама трирічного Юрка і дружина полеглого воїна Василя Отземка. Життя Аліни війна змінювала ще до великого вторгнення росії в Україну. Її майбутній чоловік воював в АТО. Так у їхньому житті з’явилися військово-патріотичні вишколи, а за кілька років Аліна волонтерила, їздила до чоловіка на передову. Там з’явилася ідея написати дитячу книжку про війну – “Чому тато не вдома?”. І, попри все, вона вийде у світ чималим накладом, нове покоління українців читатиме її своїм дітям. Тепер книжка зберігатиме пам’ять про тата Юрка Василя Отземка, який більше не повернеться додому.
Аліна Отземко довірила “18000” історію свого життя, а ще поділилася, про що і як це, спілкуватися з чоловіком, коли він на фронті, їздити з сином на передову до коханого, написати дитячу книгу про війну, будувати плани і зрозуміти, що в один момент все змінилося.
Аліна лише кілька днів тому дізналася від побратимів чоловіка про його загибель. Офіційної інформації поки немає, як і тіла. Кількома днями раніше у фейсбуці корсунчанка оголосила про передзамовлення своєї першої книги. Тепер вона пише: “Я плачу від дописів, у яких ви плачете” і просить підписників згадувати хороше і смішне, ділитися добрими історіями про її чоловіка. Попри біль втрати, Аліна готова говорити з журналістами, розповідати про свого героя всім, скільки потрібно. Вона намагається не плакати, а втілювати те, що так хотів за життя її чоловік і в чому так наполегливо її підтримував.
Лише здається, що ця історія обірвалася на трьох крапках. Насправді вона тільки починається…
Війна завжди була з ними: про сім’ю Отземків
Аліна та Василь Отземки – земляки. Вона родом із Корсунь-Шевченківського, він із села Корнилівка, що неподалік. Обидва – педагоги. Дівчина, за порадою батьків, вивчилася на вчительку початкових класів та англійської мови. Працювала і в столичній школі, і в двох черкаських до декрету. Проте це було не те, зізнається Аліна: “Я визначилася, ким буду, в 28 років. До цього були пошуки”.
Та завдяки першій освіті Аліна познайомилася з Василем. Він – учитель історії та захисту України зі школи, що в селі Квітки, приїхав працювати вожатим у санаторій “Україна” в Черкаси. Куди приїхала і вона.
– Василь був добровольцем. Пішов на війну з перших місяців 2014-го, хоча був учителем. У 2019-му переміг в обласному етапі конкурсу “Вчитель року” з предмета “Захист України”, мав перспективу в кар’єрі, навчався в аспірантурі, але не встиг захиститися в ЧНУ, – розповідає Аліна. – Він був учителем історії, казав, що не може навчати дітей тоді, коли творять історію, а він сидить удома. Василь відслужив 13 місяців, потім підписав контракт резервіста, щороку їздив на військові збори, брав участь у параді до Дня Незалежності, возив дітей на вишколи.
Аліна підтримувала ще тоді свого хлопця. Вони разом возили дітей у Холодний Яр, Чернігів, Черкаси на вишколи. Спершу дівчина з підлітками вчилася основам військової справи: як тримати зброю, кидати гранати, одягати “кікімори”, а потім допомагала Василеві з організацією. Каже, кожна така поїздка – це зустріч зі “своїми” людьми.
Якщо “воєнщина” тільки з’являлася в житті Аліни, то не мало часу вона присвячувала тоді навчанню. Як каже сама: “збирала вищі освіти”. До вторгнення встигла здобути три: педагогічну, фінансистську та лінгвістичну. Також була спроба у Львівській політехніці опанувати управління інформаційною безпекою, та ця дисципліна виявилася не для неї.
Після шести років побачень, у 2020 році, Аліна та Василь одружилися. Згодом у них народився син – Юрко. Тоді молода мама познайомилася ближче з книжковим світом. Хоча захоплювалася книжками з дитинства – вдома була мінібібліотека. Тож читала завжди і багато.
– Коли пішла в декрет, мені не вистачало реалізації, соціалізації, тому почала вести книжковий блог. Із часом видавництва надавали мені книги на огляд, я писала відгуки і так потрапила в книжкову сферу, – розповідає Аліна Отземко.
“Давай поїмо, бо хто знає, чи буде ще колись шарлотка”
Сім’я Отземків знала, що розвиток російсько-української війни неминучий. Василю зателефонували 23 лютого 2022-го з територіального центру комплектування, покликали на медогляд.
– Знала, що він піде, мені було важко. О 06:00 ранку мене розбудив дзвінок мами, вона сказала, що почалася війна. Спершу думала, що вона щось наплутала, заперечувала це, – пригадує корсунчанка. – Пам’ятаю, що приготувала шарлотку, сіли снідати перед тим, як Василю треба було йти у ТЦК. Кажу йому: “Давай поїмо, бо хто знає, чи буде ще колись шарлотка, чи встигнемо її з’їсти”. Він заспокоював, казав, що буде ще сотня таких. Потім кожного разу, коли готувала пиріг, згадувала слова чоловіка і рахувала: ще один спекла.
У перші дні охоплювала паніка, зрештою, як і більшість українців, але ненадовго: Аліну заспокоювала поведінка чоловіка. Перші 11 місяців він залишався у місті: маючи досвід, готував військовозобов’язаних до відправки на фронт. Був головним сержантом роти місцевої охорони.
– Коли в перші дні я ходила до родичів у підвал під час повітряних тривог, здавалося, що ракета влучить саме туди. Одного разу зателефонувала чоловікові, він уже був вдома після навчань, запитала, що він робить. А Василь відповів, що лежить на дивані. Ми ж у цей час ховалися у підвалі… Так і загасив мою тривожність. Чоловік казав, якщо три дні протрималися, значить встоїмо. Навіть не думала виїжджати з країни. Знала, що поїду звідси тільки з ним, без нього – ні, – каже Аліна.
Сприйняти те, що сталося, і повернутися до роботи черкащанка змогла на початку літа 2022-го. Каже, почала думати, чим може бути корисною, працюючи у книжковій сфері. Аліна фізично працювати не могла, бо Юрко був зовсім маленький, однак мала інтернет, тому почала збирати кошти.
– Видавництва безкоштовно надсилали мені книги, я їх розігрувала за донат. Це відволікало, розіграші займали дні. За ці кошти купували маскувальні сітки, дрони, “Ecoflow”, генератори. Також містом збирали російську літературу й здавали її на макулатуру. Зібрані кошти передали на автівку для військових. А бібліотекам подарували за кілограми російських книг нові. Їх теж надали безкоштовно видавництва, – пригадує Аліна.
Коли Василь вдруге опинився на фронті, Аліна волонтерила для його бригади. Тоді почала цікавитися військовою психологією, потрапила на тренінг підтримки дружин військових. Останній великий збір відкривала на РЕБи. Наступний запланований оголосити не встигли, та корсунчанка каже: “зараз трішки розгребуся і зберу хлопцям гроші”.
“Я не приймала його рішення їхати на фронт”
Василь Отземко був командиром розвідувального взводу у 44-ій окремій механізованій бригаді. Спершу служив із побратимами на Чернігівщині, потім на Харківщині. Перед цим черкащанин отримав офіцерське звання в одеській академії.
– Я не приймала його рішення їхати на фронт. Він зателефонував порадитися, чи їхати, бо була така можливість, я відповіла категорично – ні. Василь поклав слухавку, а ввечері сказав, що їде. Щоб заспокоїти мене, додав, що пізніше повернеться на службу додому, але знав, що цього не буде. Він був чесний і справедливий. Казав, що пішов захищати нас із дитиною, – розповідає Аліна. – Я не могла це прийняти. Змогла тільки зараз, коли дізналася, що він загинув. Він міг звільнитися за законними підставами, але не зробив цього. Він говорив мені: “Якщо ти не розумієш, чому я тут, то ти про мене нічого не знаєш”. Зрозуміла я це тільки зараз.
Василь мав таку спеціальність, що дозволяла залишатися на зв’язку, якщо ж виїздив на позиції, то Аліна тримала зв’язок із його побратимами. Каже, що найважливіше під час дзвінків – вимикати емоції, бо на війні їм не місце.
– Військові зазвичай вимикають емоції, а жінка, коли чоловік на фронті, навпаки емоційна. Тому в розмові вона передає своє хвилювання, міркування, як повернути його додому, може пропонувати різні варіанти. Для військового емоція на війні – це небезпека. Тому коли жінка дуже емоційна, чоловік її сприймає як небезпеку. Через це часто виникають конфлікти в сім’ях, чоловіки дистанціюються від жінок. З іншого боку, щоб не хвилювати жінку, вони менше їй розповідають про реалії війни. А жінки сумують, що їм із чоловіком немає про що говорити, – пояснює Аліна Отземко.
Подружжя розмовляло і про сина, згадували сімейні жарти, і порушували філософські теми, обговорювали політичні події.
– Спілкувалися на ті теми, які можуть відволікти. Це був гарний спосіб погасити гнів, злість, розчарування Василя. Впродовж дня я збирала інформацію: що бачила, що сталося, а потім розповідала. Так і він: чим міг, тим ділився. Я багато знала про його специфіку роботи, мені було важко тримати це, але розуміла, що там немає для нього близьких, є лише я. І взагалі для розмови з військовими немає загальних психологічних протоколів, ми можемо просто вислухати, розвантажити людину. Я це робила, – пояснює черкащанка.
Василь спілкувався і з сином. У ці розмови мамі краще не втручатися, щоб не применшувати авторитет батька, вважає Аліна Отземко. А ще вони разом із чоловіком по відеозв’язку забирали Юрка з садочка. Це стало сімейною традицією.
Також читайте: Там, де вічна зима. Лікарка з Черкащини рік працюватиме на станції “Академік Вернадський”.
Фронт – де водночас небезпечно і спокійно. Тут сім’я була разом
Найбільше Отземки розставалася на два місяці, потім Аліна з сином навідували тата щомісяця, де б він не був. На передову вони їздили більше десяти разів. А от Василь побував удома двічі.
– Я вирішила відразу – ми сім’я, у нас є дитина, тому зробимо все, щоб бачитися, – розповідає Аліна. – Коли ми зустрілися вперше після тривалого розставання, дитина вчепилася в мене руками і запитала, хто цей дядько, не впізнавши тата. Тож питання їхати чи ні не було.
У перші рази, коли Аліна з Юрком приїжджали на передову, на них сходились дивитися військові – мовляв: “Хто це такий сміливий?”. Останні рази родина зустрічалася в селищі Борова на Харківщині. Аліна каже, що страх брав тоді, коли Василя не було поруч. Найближчий приліт був у хату за 500 метрів від їхнього житла. Але там прильоти – звичне явище.
– Ми планували бути в хаті, де живуть хлопці, поки вони на позиціях. А за кілька хат від нас можна купити домашню їжу. У тому будинку жила жінка, яка пускала військових покупатися, попрати одяг. А заробляла на життя тим, що готувала їжу. Вона подивилася на нас і каже: “Ви з дитиною і будете жити в тій хаті?”, так запропонувала пожити з нею. Потім ми навідувалися до неї кілька разів і вона приїжджала до мене в гості, – каже Аліна Отземко.
Сім’я планувала цього літа приїхати у прифронтове село на місяць, щоб бути ближче до Василя. Аліна каже: “Трішки не встигли…”
– Хлопці мені повідомили, як не пройшло ще дванадцяти годин. Коли я побачила в телеграмі непідписаний номер і фото військового, подумала, що Василь пішов на позицію і затримується, тому попросив когось попередити мене. Мені довго пояснювали, хто телефонує, звідки. Я думала, що чоловік поранений. Запитую: “Що з ним?” А мені відповідають: “Ваш чоловік загинув”. Я не кричала і не плакала. Ніби інеєм покрилося тіло, – пригадує Аліна. – У першу добу була думка: це ж мій чоловік, що з ним могло статися. Думала, що він поранений: в нього больовий шок, він заповз у бліндаж, очікує. Але зрозуміла, що надія марна. По силуету, по одягу, по зброї – він.
Василь був гарним татом для трирічного Юрка. Могли по три години гуляти. Аліна ще не сказала сину про загибель. Чекає офіційного повідомлення.
– Поки не готова, але затягувати не буду, щоб не проживати це знову. Дитина має право знати, – вважає Аліна Отземко. – Багато чого ми не встигли, але багато що і встигли. Родичі запитували, чому я тягну дитину на передову, а я відповідала, що наступного разу може не бути. Тому радію, що були можливості поїхати, побачитися, показати Василеві дитину, щоб Юрко його запам’ятав, щоб мав спогади.
“Чому тато не вдома?”
В одній із поїздок у Борову Аліна Отземко читала для роботи дитячу книжку Оксани Лущевської “Як у казці”. Вона про війну. Тоді й було вирішено, про що буде майбутня книга черкащанки. Аліна пригадує, що коли були тут, на Харківщині, жартували, що куплять у цьому краї дачу: “Це моє місто сили, тут до мене приходять ідеї”.
– У мене унікальний досвід. Мало жінок їздять на фронт із дітьми. Я подумала, що можу розповісти нашу історію і закласти в неї сенс: пояснити дітям, чому тато там, хто такі росіяни, чому вони напали, що тато мусить бути на фронті, щоб ми могли жити, – пояснює письменниця.
Перед тим, як писати, Аліна зателефонувала чоловікові, щоб поділитися ідеєю, порадитися, чи варто за неї братися. Василь, звісно, підтримав дружину. Тому книгу “Чому тато не вдома?” Аліна Отземко написала швидко, за два тижні. Частина була на ноутбуку, інша в нотатнику у телефоні.
Першою рукопис побачила подружка Аліни – журналістка з Корсуня Олена Марчик, вона стала редакторкою книги. А літературною радакторкою погодилася бути Євгенія Кузнєцова – авторка книг “Спитайте Мієчку”, “Драбина”, “Мова-меч”.
Книжка “Чому тато не вдома?” – пригодницька історія з ілюстраціями та стікерпаком, створена не лише для дітей, а й їхніх батьків. Кожен знайде свої сенси. Розповідь завершувалася мріями маленького Юрка, який чекав на тата, що він нарешті повернеться додому і більше не поїде “на роботу”. Та кінцівку довелося змінювати – тато вже не буде вдома.
– Колись почула фразу від чоловіка, що можна пройти по мінному полю один, десять, двадцять разів, але якщо ходити там щодня, то одного разу ти підірвешся. Яким би професійним військовий не був, але якщо він воює довго без перерви, рано чи пізно він втратить пильність, – каже черкащанка. – Окрім того, що ця книга пояснює дітям, чому тато не вдома, вона привертає увагу суспільства, зокрема влади, до того, що військовим потрібний відпочинок, а дітям – живі батьки. Потрібні чіткі терміни служби, людей треба змінювати, вони гинуть все частіше через те, що виснажені.
Книжку корсунчанки вже можна замовити – оголошено передпродаж. Вона має вийти у світ усередині літа 2024-го. Раніше планували друкувати 500 примірників, однак зараз уже заброньована тисяча, тож книжок буде ще більше.
– Я думала, як краще: самвидавом чи йти у видавництво “Залізний тато”, в якому працювала. Але зараз склалися всі пазли. Ідея відкрити власне видавництво була й раніше, чоловік постійно підганяв мене з цим. Та ми не могли визначитися з назвою. Тепер обрала, буде позивний чоловіка – “Тічер”. Зараз працюю над тим, щоб оформити свідоцтво видавця, заснувати видавництво і видати там першу власну книгу, – розповідає Аліна Отземко.
Опісля у планах – організувати низку презентацій, зокрема в Черкасах, сконтактувати з відомими книжковими маркетплейсами, щоб книжку “Чому тато не вдома?” можна було придбати онлайн. Черкащанка планує видати серію книжок, в яких головним героєм є Юрко. Аліна хоче написати ще про те, чому тато повернувся, але став іншим, і про те, чому тато загинув.
Коли є плани, є життя
Нині Аліна Отземко здобуває ще одну освіту за програмою критична психологія і реабілітація. Ще коли їздила на фронт до чоловіка, разом із однією громадською організацією надавали психологічну підтримку бійцям. А у місті влаштовували зустрічі з дружинами військовослужбовців: пояснювали, чому виникають конфлікти, як тоді взаємодіями подружжю. Черкащанка не залишає цю тему й зараз.
– Думала про аспірантуру. Я працюю над темою роботи – тривожність дружин військовослужбовців і їхня корекція. Дружини військових – це та категорія, яка залишається поза увагою. Це вразлива категорія, вона навіть більш вразлива, ніж військові. Вони зайняті, виконують завдання. А в жінки, яка залишилася вдома, є час рефлексувати, думати, що з чоловіком, чи вийде він на зв’язок. Також на жінці – забезпечення сім’ї, відповідальність за дітей. Бути жінкою військового – важко, про це треба говорити і з цим треба працювати, – вважає Аліна Отземко.
Також черкащанка розуміє, що військових у нашій країні лише більшатиме. Оскільки військова служба має хвильовий ефект: один військовий впливає орієнтовно на сорок людей зі свого оточення, Аліна вирішила надалі займатися психологією з військовими.
Психологію вона поєднуватиме з видавничою справою. Вже є електронна пошта: ticher.vyd@gmail.com, куди Аліна просить надсилати рукописи про війну. Їх відбиратимуть, опрацьовуватимуть і видаватимуть. Черкащанка обрала такий спосіб боротьби зі стресом.
– Коли Василь розповідав мені подробиці війни, думала, що б зробити: забрати звідти його не можу, плакати теж не варіант – можу його захистити, збирати гроші на захист. І зараз в мене схожий шлях боротьби. Життя триває: чоловік загинув, щоб ми могли жити. Тому намагаюся піти в роботу, зберегти про нього пам’ять, – каже Аліна Отземко.
Дружина хоче, аби в Корсунь-Шевченківському назвали вулицю на честь її чоловіка Василя Отземка, а школі села Квітки, де він працював, присвоїли його ім’я. Чоловік надсилав Аліні з передової свої військові речі, які йому не були потрібні. Хотів пізніше відкрити військово-патріотичний центр у Корсуні, проводити вишколи, і там їх використовувати у роботі з дітьми. Тепер це у планах Аліни. А коли біль стане не таким гострим, вона хоче втілити ще одну мрію свого чоловіка – видати його книгу про війну.
– Я прошу людей не плакати, а писати мені хороше. Часто зустрічаю знайомих на вулиці, вони проходять повз. Потім перепрошують у повідомленнях, пояснюють, що не знали, що сказати, – розповідає Аліна Отземко. – Слова: “співчуваю” і “тримайся” нічого не змінюють. Раджу не запитувати в людини: “Чим я можу вам допомогти?”, бо вже нічим ніхто не допоможе. Краще запитати так: “Чи є те, що я можу зробити для вас?” Я намагаюся не плакати, треба жити.
Також читайте: “Найважче – коли не вистачає переноски”: черкащанка про евакуацію хвостатих з-під обстрілів на Харківщині.
Світлини з соціальних мереж Аліни Отземко
Втомився читати лише сумні новини? Підписуйся на інстаграм “18000” – місце, де ділимося надихаючими історіями черкащан та рекомендаціями від нашої команди