Черкащанка Яна Проценко про свій Шлях святого Якова
Яна щойно повернулася з офісу додому. Під теплим одягом – піджак і штани. Не роздягаючись, впала на ліжко. Навколо – шерсть улюбленого ретривера, а вона лежить і не може поворухнутися. Думка: «Що я роблю зі своїм життям?».
Так із Яною Проценко сталося вигорання. Проте у цьому стані в її пам’яті визирнула думка, що довгий час дрімала, – пройти Шлях святого Якова. Дівчина хотіла усамітнення, натомість отримала друзів, пригоди, обійми, сміх і оплески. Щоправда, був плач і не раз – бажання взяти квитки додому. Та чи вдалося Яні знайти себе справжню, залишаю без спойлеру.
Лише натякну, що ця історія не про Шлях святого Якова. Як каже героїня матеріалу: «Не треба розраховувати, що Каміно (Camino de Santiago) змінить життя. Це інструмент».
«Думала, що я гарна акторка»
Яна Проценко довгий час живе у столиці, хоча родом із Черкас. У серпні 2024‐го перейшла на нову роботу. Маленька команда, багато роботи – нерідко до ночі. І без цього був важкий період: багато похоронів друзів‐військових, втрата дідуся.
– Помітила, що усміхаюся тільки тоді, коли співрозмовник дивиться на мене. Тільки‐но він відвертав погляд, так і зникала усмішка. Думала, що я гарна акторка, і ніхто не бачить, що зі мною відбувається, – каже Яна.
Яна Проценко на роботі
Колеги помітили, що життєрадісна дівчина, яка прийшла в компанію кілька місяців тому, зникла. Мотивації вже не було. Лише постійна втома, яка не зникала після вихідних чи відпочинку.
У цей період не вистачало сил і на улюблені письмо та малювання. Кожна спроба – марна, і від цього ставало боляче. Проте зміни зупиняв страх: здавалося, якщо піти, то більше не трапиться хороша робота, або, що подумають роботодавці, пів року – замалий термін для звільнення. Яна пішла до психологів і психотерапевтів. Їхні висновки були різними: хтось діагностував легку депресію, інші – непережиту скорботу, вигорання.
– Якось у лютому пішла гуляти зі своїм ретривером Карі. Йду, а всі навколо дратують. Прийшовши кілька кілометрів, підняла погляд вище асфальту, пам’ятаю, усміхнулася. В той день ми нагуляли з собакою одинадцять кілометрів. Зазвичай я стільки не ходжу, але спіймала себе на думці, що це допомогло. Мабуть, тоді зрозуміла, що гарно буде пройти Каміно (так називають Шлях святого Якова), – пригадує Яна Проценко.
Ретривер Карі
Про своє звільнення Яна повідомила того ж дня. Востаннє вийшла на роботу 25 квітня, а вже наступного дня мала квитки до Іспанії. Лише в один бік. Тепер головне – »повернути собі себе».
Як підготуватися до Каміно або «Захворіла за п’ять днів до походу»
У наступні місяці рятувала мрія про Каміно. Яна пішла в спортзал, щоб покращити витривалість. Читала статті про різні маршрути і дивилась фото в соцмережах, щоб зрозуміти, настільки складним буде маршрут. Прочитала книгу Максима Беспалова – «Найкраща книга про Каміно», подивилась фільм «The Way».
– Ходила по спортивних магазинах у пошуку ідеальних кросівок, потім розношувала їх щодня. Вже розбираюся у вітрівках і їхніх захистах. Це так складно, інший світ. За день до від’їзду ми з моїм хлопцем Владом шукали дощовик для мене. Він потім так мене врятував у дощовій Галіції! – пригадує Яна. – Але все це не обов’язково. Знаю людей, які почали шлях і необхідне купували в дорозі.
Яна почала відвідувати спортзал
А лише місяць тому Яна боялася вирушати сама у похід. Не уявляла, якими можуть бути умови на шляху до Сантьяго: чи брати з собою сублімовану їжу, де ночувати, чи безпечно йти в лісах і горах самій. Уперше про Шлях святого Якова вона почула від черкаських друзів – Ігоря Єфімова та Олени Окунєвої. Тоді пов’язала паломницький шлях з релігією, що не поєднувалася з її стилем життя. Пізніше Каміно пройшла подруга Яни, про подорож вона розповідала в інстаграмі. Тоді думалося: «Як їй не страшно?».
Підготовка устілок в кросівки, щоб ходити довгі маршрути
Тепер Яна обирає маршрут до Сантьяго‐де‐Компостели разом із чатом GPT. Їх кілька, зокрема, португальський, північний, приморський, англійський. Вони різняться довжиною, місцем початку шляху, рельєфом, складністю. Французький шлях підкупив історичними місцями, горами і вином.
– Я захворіла за п’ять днів до походу. Підвищилась температура, кашель, нежить, болів живіт, ще й така кріпатура по всьому тілу через спортзал, що не могла ходити. Думала все скасувати, але накупила ліків від грипу і вирішила йти до кінця, – розповідає Яна. – Тоді мені друг написав, що так, певно, доля випробовує мої сили, чи дійсно готова до Каміно.
«Здавалося, що можу померти під час шляху»
Поїздом Яна прибула в Будапешт. Місто майоріло плакатами зі злим Володимиром Зеленським та закликом не пустити Україну в ЄС. Звідти літаком – до іспанського Мадрида. Саме тоді стався блекаут: немає світла, інтернету й стабільного зв’язку. Батарея в телефоні – розряджена, але ще має трішки заряду.
У Києві, перед поїздом у Будапешт
На щастя, з аеропорту, вистоявши двогодинну чергу, до міста Яна виїхала автобусом. Готівки розрахуватися не було, але через колапс ніхто не платив за проїзд. Далі до хостела Яна добиралася пішки ще кілька годин. Її орієнтирами були дві позначки на карті в смартфоні: місце призначення та її місце розташування.
– Я йшла до вечора, у темряві вгледіла двох чоловіків. Стало ще страшніше. Чую цокотіння. Це виявилася кінна поліція, а позаду неї – автобус, який освітлює фарами дорогу. Це було єдине світло на всій вулиці. Все, як в апокаліптичному кіно, – переказує Яна.
У хостелі при свічці адміністратори знайшли ім’я українки на листку. Води в них теж не було, навіть не можна було помити руки. Лишалося лягати спати.
Наступного дня нестерпно боліла спина. Рюкзак здавався непідйомним. Про це Яна розповіла у своєму блозі в інстаграмі. Тоді підписники порадили їй, як правильно відрегулювати застібки. Пізніше рюкзак допомогла налаштувати американка, яка саме завершила своє Каміно. І його справді стало легше нести.
– Я чекала дня поїздки, а коли він настав, була щаслива. Проте настрій був доволі фаталістичний. Ми з Владом жартували навіть, коли робила страхування: «Якщо що, забереш моє тіло з Іспанії». Через те що я й уявити не могла, що на мене чекає, здавалося, що можу померти під час шляху. Я вагалася, чи не переоцінила сили, чи зможу піднятися на 1300 метрів з рюкзаком на о‐Себрейро? – розповідає Яна.
Ще з пів години у Мадриді Яна провела біля обмінника валют. Треба було поміняти долари на євро. Поки жінка, яка там працювала, заповнювала документи вручну (ще тривав блекаут), розпитала Яну, звідки вона і куди прямує.
– Ця жінка все життя мріяла пройти Каміно і так раділа, що зустріла мене. Навіть дала на десять євро більше, ніж треба було по курсу, щоб зробити мені щось приємне перед походом. А я її навзаєм пригостила українською кавою. Цей маленький діалог покращив мені настрій, – каже Яна.
Паспорт пілігрима на фоні собору в Леоні
Орієнтовно за чотири години їзди на поїзді дівчину зустрів Леон. Це місто – старт її шляху. Тут Яна побачила перших пілігримів – дідусів і бабусь. На них – спортивні костюми, за спинами – великі рюкзаки, в руках – палиці для ходьби.
«Я думала, що вигадала її»: хто траплявся на шляху святого Якова?
За п’ять днів дороги з України Яна Проценко почала свій шлях до Сантьяго‐де‐Компостели. Похід вона присвятила своєму дідусю. В останні роки свого життя він лише мріяв про подорожі — хотіла, щоб памʼять про нього мотивувала довести почате до кінця. Його день народження – 1 травня, припадав на перший день на Каміно.
В Леоні Яна купила паспорт пілігрима і мушлю. Символ Каміно у вигляді брелока причепила на свій рюкзак. Оселилася в альберге – так називають житла для пілігримів, що є на всьому шляху святого Якова. Там познайомилася з 66‐річною данкою Вів’єн. Вона подорожує з ведмедиком, який разом з її родиною побував на всіх континентах, йому вже 35 років. А ще зі своїм однолітком 29‐річним німцем Хано.
– Зранку мені було лячно виходити у дорогу, накачала собі купу додатків з картами, якими так і не навчилась користуватися і не розуміла, куди йти сьогодні. Хано порадив мені додаток «Gronze Maps», з яким зручно планувати маршрут на день. Порадив, як перевіряти, чи є місця, і бронювати альберге через WhatsApp, якщо цього не можна зробити через Booking. Ми перепланували мій маршрут на сьогодні і він поділився лайфхаками, які зрозумів за час свого походу. Наприклад, їсти фрукти і овочі, поки є можливість, бо в закладах на шляху вся їжа – це хліб і картопля фрі. Хано пройшов понад 1200 кілометрів.
У перший день дороги Яна зустріла стадо овець
Для Яни Каміно насправді почалося тоді, коли вона вийшла з Леона, минула промзону і вперше побачила поле, по якому бігали зайчики. Земля під ногами червона від глини, безкрає небо, всюди зелено. В далині пасуться корови, і стало видно баранів, а коли траплялися коні, Яна сходила з дороги, аби привітатися з ними. Розглядала кожну травинку і вдихала аромати квітів. У перший день їй вдалося подолати 27 кілометрів.
Коні в горах
Дорога не була безлюдною. На шляху зустрічалися «свої» люди, які говорили те, що Яні, здавалося, треба було чути в той момент. Тоді доля познайомила її зі старшою на 13 років словачкою.
– Я думала, що вигадала її. Чистила зуби, коли до мене підійшла руда, худенька дівчина. Вона запитала, де можна з’їсти меню пілігрима. Я ж не так зрозуміла запитання й стала пояснювати інше. Подумала, що вона розгублена і запропонувала йти разом, хоча потім з’ясувала, що це не перше її Каміно – розповідає черкащанка. – Її теж звати Яна. Я ніколи не зустрічала іноземок із таким іменем, як у мене.
Яна Проценко та її нова подруга Яна, яку вона зустріла на Шляху святого Якова
Яна стала тією, хто дбав про черкащанку. Вона підтримувала, коли Яна захворіла під час походу, мотивувала, коли не було сил йти через обстріли в Україні і хотілося додому. Пілігрими складали легенди про двох Ян. Хто зустрічав їх, хотів іти в одній компанії, адже дівчата завжди мали теми для розмови. Певно, їх було настільки багато, що вистачило до самого собору святого Якова у Сантьяго.
Читайте також. Від мікроскопа до фантастичних романів: як черкащанка Катерина Пекур стала письменницею.
Галіційський лікер, росіянин‐пілігрим і зустріч із собором святого Якова
Яна хотіла побути наодинці, та навпаки стала близькою з тими, з ким ділила шлях. Як інакше? Разом долали складні вершини, ділилися переживаннями й складними життєвими історіями, ділили вечері, смакували місцеве вино, разом слухали хропіння інших пілігримів в альберге.
Протягом кількох днів вона була втомлена від людей і хотіла побути наодинці, та не хотіла покидати друзів. Тож коли зник голос, Яна зрозуміла, наскільки важливо слухати своє тіло. Наступного дня почалася злива і ніхто не міг розмовляти одне з одним через шторм. Пілігримів здувало вітром. Це був час на свої думки.
– Нічого немає: вершина гори, грім і злива. Але попри холод і хлюпання калюж у моїх кросівках, я раділа, як дитина. Цей дощ відчувався певним очищенням. Я думала про незначні речі, за які на себе злилась. І пробачила собі все, за що довго картала. Я йшла і ніби відпускала собі гріхи. Після цього я почувалась новою людиною, – розповідає Яна.
Гори перед дощем
Знак на Шляху святого Якова. До Сантьяго залишилося 81,6 км
За кілька днів знову під дощем дівчата зустріли Вів’єн, данку, з якою Яна познайомилася в перший день подорожі. Щоб зігрітися, вони зайшли в місцевий ресторан в Портомаріні і милий, жартівливий офіціант став пригощати дівчат локальними стравами. Там Яна спробувала «жовтий напій» – галіційський травʼяний лікер, який потім став символом подорожі для пілігримок.
Більшість людей, яких зустрічала Яна, цікавилися, яка ситуація в Україні, і висловлювали свою підтримку. Навіть трапилася американка, які відвідувала Черкаси й була в захваті від міста. Проте якось в альберге вона зустріла росіянина.
– Він гордо виголосив свою національність і почав знімати усіх на відео для своїх друзів. Я вибігла з приміщення і розплакалася. Мене вийшла підтримати китаянка. Вона живе у Берліні, проте вибачилася за те, що її країна робить з Україною, – пригадує дівчина. – Моя компаньйонка Яна проукраїнська, але після цього ми з нею мали першу розбіжність. Вона вагалася, чи можна його ненавидіти лише за національність. Каже, що ми не знаємо, чи він погана людина, чи воює проти українців. Мені вартувало зусиль не відреагувати емоційно. Я пояснила, що зараз мені безпечніше думати, що це ворог і від нього можна очікувати будь‐чого. Та чи був би він такий гордий, що з росії, якби відчував провину за свою державу?
Ліс у Галісії
Йдучи диким шляхом, пілігрими вітаються один з одним: «Буен Каміно!» («Buen Camino!» або, як би сказали в Україні – «Гарного шляху!»). А ближче до фінішу – більше інфраструктури і незнайомих туристів. Проте незнайомці, що зустрічають одне одного на шляху швидко стають друзями, тож до символу паломництва – собору святого Якова, де нібито зберігають мощі апостола, Яна прийшла зі своїми новими й близькими подругами – Яною та Вів’єн.
Яна на фоні собору у Сантьяго‐де‐Компостела
Зайшовши в центр міста, дівчата розгублено роззиралися у пошуках жовтої стрілочки, яка вкаже шлях до собору, і на хвилину зупинилися біля площі. Навколо неї в кафе сиділи пілігрими, які завершили шлях раніше. Дівчат упізнали й почали їм аплодувати, всі почали обійматися. Дівчина згадує, що відчуття були неймовірні. Втому від пройдених 19,4 кілометра, як рукою зняло. Символічно, що в останній день Яна випадково зустріла не лише Вів’єн, а й Хано, з якими познайомилася в перший день походу.
– Знаю, що для багатьох момент підходу до Компостели важливий. Багато людей сидять на асфальті перед собором і плачуть. А я дивлюся на цю неймовірно красиву споруду і нічого не відчуваю. Де ж мій катарсис? Тоді я зрозуміла, що моє Каміно ще не завершене, і вирішила продовжити шлях до океану сама, – каже Яна.
Шлях на край землі. А може до себе?
Наступного дня, попрощавшись із дівчатами, Яна вирушила сама на край землі – до Фіністери (Finis Terrae). Позаду були 300 кілометрів від Леона до Сантьяго‐де‐Компостели, а попереду ще 100 кілометрів до океану. Саме цю точку, мис на узбережжі Атлантичного океану в Галісії, вважають неофіційним завершенням шляху святого Якова – нульовим кілометром.
– Уперше за дорогу ввімкнула музику в навушниках. Іду в лісі, співаю Бумбокс і нарешті я заплакала. Мені стало так добре на душі. Я ні разу не пошкодувала про рішення піти пішки до океану, для мене це була найкрасивіша ділянка маршруту. Гори нагадують мені Крим. Підходжу все ближче до океану – бачу аквамариновий колір. Сходжу з траси, роззуваюся на піску і скидаю наплічник. Торкаюся води, а вона – крижана. Тоді я отримала те відчуття, що хотіла, – каже Яна. – У цей день пройшла найбільше – 39 кілометрів.
Океан біля Фіністерре
Ще за кілька кілометрів Яна вперше в житті плавала в океані. Холодному і красивому. Витратила з пів години, аби наважитися зайти у воду. Та, підійшовши до «краю світу», мису Фіністерра, що розташований за три кілометри від самого містечка, їй перехопило подих.
– Ти стоїш на скелі і з висоти дивишся на безкраю воду. Навколо багато людей, а я зупинилась біля знаку «0 км» і мені не віриться, що це зробила, я дійшла. Я видерлася на скелю, знайшла віддалене від людей місце, сіла на камінчик і просиділа там три години. Дивилася на океан. Жодних думок, одна тиша. Це і був мій момент катарсису, заради якого я подолала 400 кілометрів, – розповідає Яна Проценко.
Океан на Шляху святого Якова
Дорогою додому дівчина записала спогади про кожен день походу у новий щоденник, аби не забути жоден з уроків Каміно. І тепер мріяла лише зняти наплічник і відпочити, але коханий влаштував їй сюрприз: із поїзда пілігримку зустрічали друзі. Вони тримали квіти і плакат з написом «Felicidades peregrina!», що означає «вітаємо, пілігримко». Тож вдома дівчина роздарувала всі придбані для друзів сувеніри і звісно ж, пригостила всіх жовтим травʼяним лікером. Пізніше Яна роздрукувала майже 40 світлин, які зробила за місяць в Іспанії, підписала їх і розвісила вдома, як нагадування про свій шлях. Також згадкою назавжди буде камінчик, який вона підібрала на початку шляху, мушля з Фіністери, яку подарувала їй німкеня в автобусі додому, і щоденник , що купила серед лісу, в якому записані всі емоції і роздуми її Каміно.
– Зараз подруги й колишні колеги кажуть, що та життєрадісна дівчина, яку вони знали раніше повернулась. Я відчула настільки фізична втома відрізняється від моральної і пообіцяла собі більше ніколи не доводити себе до стану, в якому була до поїздки. Звісно, я не повернулась іншою людиною з походу, але відчуваю, що досі перебуваю у стані постійної трансформації. Найкраща новина для мене: я знову можу писати! І мабуть, мій головний висновок, як би красиво не було біля океану, вдома все одно найкраще.
Яна заповнює щоденник у Мадриді
Лайфхаки: як пройти Каміно де Сантьяго
- Мова. Яна вчила іспанську за додатком «Duolingo», тож могла замовити в закладі каву чи їжу. Проте і це не обов’язково, якщо маєте хороший рівень англійської. З іншого боку, в селах на шляху не всі місцеві знають англійську. Тож краще запам’ятати базові фрази іспанською.
- Подбайте про зручне взуття. Якщо обираєте кросівки, вони мають бути більші на півтора розміру, трекінгові, без гортексу, щоб швидше сохли. Чим легші – тим краще. Їх треба розношувати перед походом близько місяця, щоб уникнути мозолів в дорозі.
- Дві пари шкарпеток. Яна щодня мастила ноги вазеліном, носила трекінгові шкарпетки з сумішшю вовни мериноса і синтетики і мала лише два маленькі мозолі. Проте на шляху зустріла Джеральдін з Ірландії, яка не мала мозолів узагалі і поділилась лайфхаком: вдягати шкарпетки на кожен палець, щоб не натерти поверхню між пальцями. І поверх них вдягати ще по одній тонкій шкарпетці, щоб не натерти мізинці.
- Хороший і якісний рюкзак. Він допоможе правильно розподіляти вагу, якщо правильно налаштувати під себе. Радять до походу скласти всі речі в наплічник і спробувати погуляти з ним, аби звикнути до ваги і вийняти все зайве.
- Орієнтування на місцевості. Спершу Яна орієнтувалася, куди йти, за картою в додатку «Gronze Maps», а висоту маршруту перевіряла в Camino Ninja, а потім слідкувала лише за спеціальними мітками на місцевості: мушлями або жовтими стрілками.
- Їжа. Французький Шлях святого Якова, що пролягає через Іспанію, – це туристичний маршрут з розвиненою інфраструктурою. Тут є заклади і магазини, де можна купити чи замовити їжу. Існує меню пілігрима, воно коштує 10–15 євро. А також є спільна вечеря в альберге, що передбачає три страви за схожу суму. Крім цього, у деяких ділянках на шляху місцеві залишають для пілігримів ящики з їжею та напоями за донат.
- Пляшка. Прихопіть багаторазову пляшку для води. В Іспанії воду можна пити з крана і по дорозі іноді є місця, де можна поповнити запаси. Але завжди є можливість придбати воду в закладі чи магазині.
- Місця ночівлі (альберге). Щодня на житло Яна витрачала 10–20 євро. Вона радить мати з собою вушні вкладки («беруші»), адже часто альберге заповнені пілігримами, які хроплять. Є можливість винайняти окремо кімнату, але це коштуватиме дорожче – близько 40 євро. На цей випадок добре мати друга, з яким можна розподілити кімнату і рахунок. Також в альберге можна попрати і висушити речі – загалом 8 євро.
- Сумочка з гачком. Коли Яна готувалася на походу, вона натрапила на блогерку‐американку. Дівчина порадила взяти з собою сумочку з гачком, бо не в усіх душах на шляху є полички, на які можна поставити шампунь, гель чи зубну пасту.
- Дощовик. Подбайте про якісний дощовик, вітрівку і водонепроникний чохол для рюкзака. Деякі пілігрими мають навіть водонепроникні накладки для взуття.
- Паспорт пілігрима. Паспорт можна купити в місцевому магазині, туристичному центрі або церкві. Цей документ – підтвердження того, що пілігрим пройшов шлях, а не проїхав. Саме він дає вам змогу ночувати в альберге на шляху, адже ці хостели призначені лише для пілігримів. Наприкінці шляху за позначками в паспорті у соборі святого Якова видають сертифікат – La Compostela, тим хто подолав відстань понад 100 км пішки, на велосипеді чи віслюку.
Мушля – символ Каміно
– Я думала, в чому секрет? Каміно – це не магічна історія, яка б взяла і вмить перевернула твоє життя, хоча для когось може й так. Для мене ж Каміно – це повернення до того, що важливо у житті. А для цього достатньо нормальної їжі, хороших людей і даху над головою. Є така фраза, що справжнє Каміно починається тоді, коли воно завершується. І ти маєш пам’ятати ті уроки, через які пройшов. Для мене це – бути відкритою до чудес, не планувати кожну хвилину, а дати простір, довіряти життю, людям, чути, що вони кажуть. Все, що стається – на краще, все веде до хорошого. Я досі йду своє Каміно.
Фото з архіву Яни Проценко
Читайте також. «Я боротимусь за людей»: як черкащанка нагадує про полонених і допомагає ветеранам.
Втомився читати лише сумні новини? Підписуйся на інстаграм «18000» – місце, де ділимося надихаючими історіями черкащан та рекомендаціями від нашої команди