Яка насправді Оксана Коцуконь
«Зниклий безвісти – не значить забутий!», «Свободу захисникам «Азовсталі», «Поверніть героя додому» – такі гасла на саморобних плакатах і прапорах з надрукованими фото військових. На площі Богдана Хмельницького у Черкасах збираються родичі захисників у полоні або зниклих безвісти. Вони прийшли, аби нагадати, що чекають своїх рідних додому. Акція «Не мовчи – полон вбиває» відбувається щонеділі у Черкасах. На День батька, який цього року відзначають 15 червня, організатори вирішили влаштувати ходу вздовж бульвару Шевченка до звичної для заходу локації – площі Соборної.
Серед організаторок акції – Оксана Коцуконь, мати полеглого «азовця». Черкащанка каже, що такі заходи важливі, аби нагадати, що війна триває і не всі захисники повернулися. Нині Оксана не тільки збирає людей на мирну акцію, а й допомагає у просторі «Ветеран ПРО» захисникам та їхнім родинам.
Як знаходить у собі сили підтримувати інших, розповіла черкащанка журналістці «18000».
Нагадати, що не всі повернулися додому
«Поверніть сина» – ці слова виведені чорним маркером на коричневому аркуші картону, який тримає чоловік, який дивиться перед собою. Саморобний плакат привертає мою увагу, адже здебільшого люди тримають друковані банери та прапори з портретами родичів. Підходжу до чоловіка і питаю, чи можу з ним поспілкуватися. Він киває. До розмови також долучається сивоволоса жінка. Дізнаюся, що чоловіка звуть Анатолій, а поряд – його дружина Розалія, яка тримає прапор із фото військового. Їхній син Віталій зник безвісти у травні 2024 року на Покровському напрямку. Відтоді подружжя Матат не пропускає жодної акції у Черкасах.
– Ніхто нічого не каже. Ми чекаємо і надіємося, що він живий. Будемо чекати його до кінця, тому що знаємо, що він живий. Материнське серце чує, що він живий, – розповідає Розалія.
Віталій та Розалія Матат тримають портрет зниклого безвісти сина
Поки розмовляю з подружжям Матат, одна з організаторок акції «Не мовчи – полон вбиває» Оксана Коцуконь підходить до учасників. Про інтерв’ю з нею ми домовлялися раніше, до заходу. Оксана керує процесом: розповідає присутнім, як рухатиметься піша колона, а як автомобільна, бо серед тих, хто доєднався, – чимало водіїв.
Акції на підтримку захисників «Азовсталі» у Черкасах влаштовували у 2022 році, але тоді вони не були регулярними. Щонеділі заходи на підтримку полонених та зниклих безвісти стали відбуватися торік. Акції організовують Оксана разом із Анною Дерев’янко, чий син був «азовцем», а також переселенка з Маріуполя Валерія.
– Ці акції ми проводимо насамперед для того, щоб нагадувати, що ще не вдома наші хлопці: хтось у полоні, когось розшукують, а є, наприклад, ті, хто знає про загибель рідної людини і чекає повернення тіла. І от саме в цьому місці люди знаходять підтримку. Ми просимо черкащан, яких не зачепила ця клята війна, приходити і долучатися. Побути поруч саме з родинами захисників – це дуже важливо, – розповідає Оксана.
На акцію до Черкас приїжджають жителі з різних селищ та міст області, де такі заходи не влаштовують. Попри те, що вночі була злива, а вранці небо затягнули важкі дощові хмари, на площі Богдана Хмельницького до Дня батька зібралися близько сотні людей. Хтось загорнутий у національний прапор, інші тримають у руках стяги бригад, де служили їхній рідні, на яких вони чекають: «Азов», 95 ДШВ, 110 ОМБр, 36 ОБрМП, 3 прикордонний загін тощо. Колона вирушає з площі Богдана Хмельницького до бульвару Шевченка.
Як відбувається акція в підтримку полонених у Черкасах
Бути товаришем та підтримувати
Оксана Коцуконь та Анна Дерев’янко – дві мами полеглих «азовців» на чолі ходи. Вони йдуть з чорними прапорами із жовтим написом «Free Azovstal Defenders». Оксана вигукує: «Не мовчи!», а інші учасники акції одноголосно підхоплюють: «Полон вбиває!» Підтримує пішу ходу протяжними сигналами колона із десятка автівок, на капоти яких прикріпили прапори з портретами зниклих близьких. Містяни, які проїздять повз на машинах, теж долучаються гудками. Усе зливається в єдиний голос, який закликає повернути додому усіх захисників як живих, так і полеглих.
Автомобілі, які долучилися до акції в підтримку полонених у Черкасах
Під славень люди крокують бульваром, а до них долучають інші учасники, які чекали на колону. Співають і «Ой у лузі червона калина», яка з перших днів повномасштабного вторгнення стала символом спротиву російській навалі та незламності українського народу. Зрештою учасники підходять до кінцевого пункту – Соборної площі. Тут колона зупиняється, і ми з Оксаною можемо поговорити більше.
Старший син черкащанки, Олександр, загинув у березні 2022 року в Маріуполі. Він служив у «Азові», тож щонеділі на акції Оксана бере з собою прапор на підтримку штурмової бригади.
– Хлопці, які повертаються з полону, протягом десь пів року виходять на зв’язок: шукають мої контакти та пишуть. Буквально вчора колишній побратим сина написав мені слова подяки та висловив свої співчуття. Всі знали Сашу, як душу компанії, жартівника. З цим побратимом, який написав, вони разом проводили вільний час. Саша дуже любив робити знімки. Там були надскладні і страшні умови, але я знаю, що він був неймовірно безстрашним. Його побратими мені писали, що він вибігав на виконання бойового завдання з усмішкою. Він намагався підтримувати інших, – зазначає Оксана.
Організаторки акції Анна Дерев’янко (ліворуч) та Оксана Коцуконь (праворуч)
Олександр мріяв стати журналістом, однак перевівся на заочне навчання та пішов на військову службу. Зрештою долучився до «Азову». Від початку повномасштабного вторгнення Олександр виконував бойові завдання із групою розвідки. Оксана згадує, що у них із сином завжди були дружні стосунки.
– Я могла з ним говорити взагалі фактично на всі теми. Так само і він. Щоб з ним там не сталося, що б йому не було потрібно, то у будь-який час доби міг до мене звернутися за підтримкою. Він не отримував критики чи осуду. Якщо у нього було бажання щось зробити, мав своє бачення, то я його підтримувала і говорила: «Якщо ти так хочеш, то це, напевно, правильно». Для мене важливіше бути товаришем, мати довірливі стосунки, – згадує Оксана Коцуконь.
Оксана Коцуконь з прапором «Свободу захисникам «Азовсталі»
З молодшим сином Віктором жінка також підтримує дружній зв’язок. Йому залишився рік до закінчення університету та отримання фаху історика-археолога. Проте кілька місяців тому він перевівся на заочну форму навчання та підписав контракт зі Збройними силами.
– Я пропонувала йому спочатку закінчити своє навчання, а потім вирішити, як бути далі. Але побачила, що це все-таки більше, ніж бажання. Як він каже: це борг перед його братом. Він говорить, що ніде себе не бачить, тільки військовим. Для нього почесно одягнути форму, бути одним із тих, хто сьогодні допомагає наблизити перемогу. І тому я для себе вирішила, що краще буду з сином у гарних стосунках, товаришувати, не критикувати, не забороняти, а тільки підтримувати. Так, як і було з Сашою. Зараз я так само роблю, – розповідає Оксана.
Читайте також: Подорож у часі з Владиславом Чабанюком: про нову книгу і музей Трипільської культури.
«Спасаюся допомогою іншим»
Пів року після загибелі Олександра Оксана не була така активна, як нині. До того, як жінка дізналася про втрату сина, то намагалася його відшукати серед зниклих безвісти та полонених. До останнього сподівалася, що він живий. У липні 2022 року відбувся обмін тілами, а вже на початку серпня Олександра поховали на Алеї Героїв у Черкасах. Оксана познайомилася з іншими матерями, які втратили своїх дітей, а також із ветеранами.
– Доля нас зводила у роботі й поза нею. І я зрозуміла, що саме ветерани: хлопці травмовані, які мають ампутації, потребують не меншої підтримки. Напевно, я сама себе стимулювала та вирішила, що хочу і вмію допомагати іншим. Тож можу бути корисною, і в цьому, напевно, моє спасіння, – зазначає Оксана.
Акція в підтримку полонених на День батька
До повномасштабного вторгнення Оксана працювала діловодом в одній із громад Черкащини. Згадує, як після початку великої війни разом із колегами майже до півночі робили коктейлі Молотова, збирали допомогу та передавали її військовим. Після поховання сина все змінилося: Оксана звільнилася з роботи, каже, що не могла, як раніше, спілкуватися з людьми через важкий психоемоційний стан. Та зрештою зібралася і працевлаштувалася до департаменту соціальної політики Черкаської міської ради. Там отримала досвід і знання про закони та програми.
– Так сталося, що швидка забрала мене до лікарні з робочого місця. Напевно, бігала-бігала, всіх рятувала, а про себе забула. Я зупинилася, трішки привела своє здоров’я до ладу. Не зовсім, звісно, тому що втрата дала про себе знати. Маю другу групу інвалідності, у мене проблеми із серцем. Коли мені запропонували прийти на роботу у простір «Ветеран ПРО», я погодилася, – говорить черкащанка.
Нині Оксана працює заступницею начальника обласного ветеранського простору. Каже, що у колективі майже всіх торкнулася війна, наприклад, керівник організації – ветеран. У просторі намагаються максимально вирішувати проблему людини, яка до них звертається: чи то захисник, чи то родичі військових.
– Коли хлопці-ветерани приходять, коли вони розуміють, що навпроти нього сидить рівний чи рівна йому, – це інше спілкування. У нас немає звернення на «ви» чи по батькові. Ми спілкуємося, як свої. Хлопці до нас приходять і вже знають, де чашки, роблять собі каву, чай, спілкуються. Тобто максимально домашня атмосфера, мінімум офіційності, мінімум публічності, – розповідає Оксана Коцуконь.
У просторі черкащанка працює з родинами зниклих безвісти, полонених і загиблих. Разом із ними складає спільний план, аби вирішувати їхні проблеми, зокрема, юридичні, психологічні, побутові тощо. Аби відвідувачі ветеранського простору отримували необхідні та актуальні послуги, Оксана шукає до співпраці нових партнерів.
– Зараз те, що я роблю, особливо те, що приносить результати, мене надихає. Коли звертаються родини зниклих безвісти, полонених і хлопці, яких звільняють з полону, то вони потребують підтримки, координації тощо. І ми це робимо. Ось цим я спасаюсь: допомогою іншим. Я боротимусь за людей, відстоюватиму їхні права, наскільки мене вистачить. Думаю, мій син хотів би, щоб я була саме такою, щоб не доводила себе і не руйнувала, бо тоді його загибель не мала б сенсу, – додає Оксана.
Оксана підтримує родини захисників
Нашу розмову переривають, адже акція «Не мовчи – полон вбиває» завершується. Співорганізаторка заходу Анна Дерев’янко підходить до нас та просить Оксану закінчити зібрання спільним співом національного гімну. Люди, які стояли обабіч дороги, підходять ближче на саму Соборну площу, утворюють велике коло, прикладають руку до серця і співають. Після Оксану ще довго не відпускають: до неї підходять жінки, вони обіймаються, говорять слова підтримки.
– Так завершується кожна акція, – пояснює мені Оксана, коли зрештою ми продовжуємо розмову.
Я запитую, що для неї означає лідерство, адже сьогодні вона – одна з тих, за ким ішли сотні людей.
– Для мене лідер – людина, яка своїм прикладом, якостями веде за собою інших. Але потрібно мотивувати людей, надихати, давати розуміння того, що ти поруч. Лідери беруть на себе якусь левову частину в питаннях організації, беруть на себе відповідальність, – зазначає черкащанка.
Попереду важкий робочий тиждень, але вже наступної неділі Оксана знову збиратиме акцію. Напередодні вона контактуватиме з учасниками, дізнаватиметься, чи потрібна допомога тим, хто їхатиме до Черкас з інших міст. Із собою на захід Оксана неодмінно візьме прапор «Free Azovstal Defenders», як символ невпинної боротьби, допоки всі захисники не повернуться додому.
«Це медіа продукт стало можливим завдяки підтримці Уряду Великої Британії, наданої через Міністерство закордонних справ, у справах Співдружності націй та розвитку Сполученого Королівства в межах проєкту «Жінки. Мир. Безпека: діємо разом», який реалізує Український Жіночий Фонд. Інформація, що представлена у матеріалі, не завжди відображає погляди Уряду Великої Британії, Українського Жіночого Фонду та Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики»
Ірина Мартинова
Читайте також: Після університету до ТрО: як канівчанка стала інструкторкою з домедичної допомоги.
Читаєте “18000”? Тоді скажіть нам, що думаєте! Відкривайте опитування і сміливо позначайте відповіді!