“Баба з яйцями” або чи потрібні гендерні квоти. Частина І

Скажу чесно, при всьому моєму фемінізмі, мені далеко не одразу сподобалася ідея гендерних квот. Довго мене не покидала думка, що кількість не забезпечує якість, а тому українські політикині часто не є взірцевими (а ще частіше – навпаки, є антирекламою жінок в політиці). Але з часом я таки дійшла думки про правильність цих мір. Чому? Ділюся з вами своїми думками. Але їх виявилося так багато, що розділила цей блог на дві частини і це – лише перша.

Більшість людей в Україні на питання про політичну участь жінок відповідають: нам усе одно, аби людина була хороша! Однак численні дослідження говорять про те, що саме в політиці існує найбільший “гендерний розрив”: жінки, які складають 55% громадян нашої країни, найменше (10 – 20%) представлені саме в цій сфері, яка є представницькою по своїй суті. Натомість у сфері освіти та медицини навпаки, кількість жінок суттєво переважає (до 90%).

Одні назвуть це природним розподілом: мовляв жінка створена для того, щоб доглядати за дітьми і немічними, тоді як чоловік більше придатний для ухвалення складних рішень і дискусій щодо світоустрою.

Феміністки ж вважають такий стан справ наслідком несправедливого розподілу прав і можливостей, який існував історично. Адже з наукової (біологічної, фізіологічної, психологічної) точки зору немає жодних доказів того, що жінки мало здатні до політичних практик, а чоловіки – гірші вчителі. Вся справа виключно в соціальних уявленнях про доречні та недоречні сфери діяльності. Право йти на політологію чи в академію управління, право обирати і бути обраною є у всіх, тоді чому жінки не йдуть в політику так масово, як у педагогічні виші?

ІСТОРІЯ

Почнемо з того, що виборче право з’явилося у жінок не так давно, на початку 20-го століття. До речі, попри існуючу думку про те, що саме більшовики “звільнили українську жінку”, насправді це сталося таки у 1917 році, але раніше “вєлікой октябрьской”, ще 19 березня. А в Західній Україні – лише після Першої світової війни. Тобто 100 років як жінка отримала право на рівні з чоловіком брати участь у політичних процесах.

І якщо до права обирати жінки звикли швидко, більше того, стали найбільшою робочою силою виборчого процесу (переважну кількість жінок у виборчих комісіях, особливо дільничних, певно спостерігав кожен), то опробувати посади у виконавчій чи законодавчій владі вдалося за це століття небагатьом. Немає у нас великої галереї політикинь, які б з дитинства могли б бути прикладом для дівчат.

Княгиня Ольга, Анна Ярославна, Роксолана та Юлія Тимошенко – ось і всі, мабуть, кого згадають пересічні українці на запит “впливова жінка-політик”. Насправді їх, звісно, більше. Але здебільшого ніхто і ніколи не акцентував нашу увагу на політичному впливі жінок. Ми знаємо Лесю Українку як поетесу, а тим часом вона активно цікавилась політикою, перекладала політичну літературу і пропагувала гендерну рівність. Та ми пам’ятаємо її зі школи як хвору дівчину, що писала красиві сумні вірші. 

Радянська влада пишалася представництвом жінок у радах, але це була лише ілюзія рівності. Адже самі ради насправді не були органом ухвалення рішень, все вирішувала Комуністична партія, а серед її керівників жінок було обмаль.

Поодинокі впливові жінки в історії України скоріше підтверджували правило: лише дуже обмеженій кількості осіб жіночої статі вдається досягти справжнього політичного впливу. Унікальні особисті дані (непересічний “чоловічий” характер) + збіг обставин (наприклад, впливовий чоловік)  – і лише так. Більше про українок, яким вдалося подолати політичний шлях, можна почитати за посиланням. А ми поки що зафіксуємо собі, що історичні процеси не сприяли справжній участі жінок у політиці.

ВИХОВАННЯ

Попри те, що рух за рівноправ’я безумовно дає свої плоди, і життя жінок за 100 років сильно змінилося, традиційні уявлення про “справжню жінку” і, відповідно, виховання дівчаток згідно з цим світлим ідеалом берегині сімейного вогнища змінилися недостатньо.

На початок 2020 83% опитаних українців погоджуються з твердженнями, що найважливіше завдання жінки – дбати про дім та сім’ю, а чоловіка – заробляти гроші (75%). Все-таки для жінки головне – діти. А для дітей потрібен гарний батько. А щоб отримати доброго чоловіка, жінка має бути красивою (доглядати за собою) та вправною господинею (смачний борщ і чисто прибрана хата). Цей нехитрий шлях “для її ж добра” все ще малюють родичі сучасним дівчатам. Жінка повинна бути “мудра”, при чому під мудрістю, як правило, мають на увазі вміння змовчати, не наполягати на своєму прямо, але хитрістю спробувати досягти свого. “Чоловік – голова, а жінка – шия” – знайомий вислів? Допомагати, а не лідирувати, надихати, а не робити свої відкриття, поступатись, а не конкурувати. Підлаштовуватись під настрій і стиль чоловіка, а не цінувати та розвивати свій.

Якщо помітили, то всі ці орієнтири, які обіцяють нам, жінкам, вдале сімейне життя, є протилежними до тих, яких вимагає політика. Вміння жорстко відстоювати свої межі, вести тяжкі перемовини, аргументувати свою позицію, витримувати вербальну агресію і шалений тиск, ухвалювати складні рішення. Це ознаки політика. І це ті якості, яких ніколи не навчають хорошу дівчинку, інакше як вона з таким характером-то заміж вийде? 

От і виходить, що в політику прориваються ті, хто не завдяки, а всупереч світу змогли стати такими. Їх ще часто називають “баба з яйцями”, чули? Натякаючи на те, що все-таки вони не зовсім “нормальні” представниці “прекрасної слабкої статі”. Інший шлях жінки в політику – бути там не самостійною фігурою, а протеже якогось чоловіка. Таких, певно, більше. Але вони швидко зникають, не запам’ятовуються особливо та не мають справжнього впливу, виконуючи волю того, хто платить. Тобто сучасне виховання теж працює не на користь політичної кар’єри для жінки.

ЩО ЩЕ ЗАВАЖАЄ НАМ ІТИ В ПОЛІТИКУ? 

Банально, але це гроші. Адже зрозуміло, щоб бути самостійним гравцем на політичній арені, потрібно мати бодай якусь, але фінансову стабільність та незалежність. Бо щоб забезпечити свою виборчу кампанію навіть на рівні обласного центру, потрібно чимало грошей. Щоб не спокушатися на корупційні оборудки – тим паче.

Я вже писала, що за статистикою в Україні жінки заробляють менше чоловіків, тож їхній фінансовий потенціал на участь у політиці теж менший. Помножте це на історично “непривабливу” діяльність і уявіть, скільки жінок згодні ризикнути важко заробленими заощадженнями, вклавши їх у власну політичну кар’єру?

Інвестувати в своїх кандидатів наші виборці не привчені. Шукати “спонсора” – означає втратити незалежність (адже хто платить, той потім і музику замовляє). Виходить, що в політику може йти або дуже успішна бізнесвумен, або жінка із заможної родини чи кола заможних друзів, готових її підтримати. А це, погодьтеся, дуже і дуже обмежене коло.

Друга причина, яка робить політику непривабливою для жінок, це агресивність середовища. Сварки, розбірки, а частенько і бійки супроводжують українські політичні процеси. Чим вищий рівень політики – тим більший вплив на великі гроші. Чим більші гроші – тим більше там інтересів, спроб кримінального втручання, психологічного і фізичного тиску.

Словесні погрози, підкуп, підкладені гранати, спалені авто і навіть розстріл з автомату (згадайте смерть депутата Михайла Бінусова) – це реалії навіть провінційної черкаської політики, що вже казати про рівні, де ставки більш високі? І, так, варто розуміти, що жінки не почуваються комфортно в такій атмосфері. Не тому, що вони “прекрасна стать”, а тому, що виховання та інстинкти змушують якраз уникати подібних товариств. Гарній дівчинці тут не місце 😉

[Продовження – у наступному блозі]