Якщо коротко, моя думка: менше срачу в умовах кризи – це нормальна ідея, а мораторій – погана ідея.
Срач – це прояв свободи думки і свободи слова.
А заборона, озвучена моральними авторитетами, діє як м’яка цензура і може спонукати до самоцензури.
Колись в Одесі на галявині біля Зеленого театру я слухав як хтось розказує про ізраїльську армію і про те, що культура спілкування дозволяє і передбачає критику командира і навіть його заміну з ініціативи підлеглих. Може то байка, я не перевіряв.
Але навіть якщо так, то ця теза була озвучена і позитивно сприйнята саме тому, що вона нам по нутру. Ну, любимо ми свободу.
Срач – це свобода. І це запобіжник від обману і самообману. Срач – це стояння на тому, що чорне – це чорне, навіть коли всі навколо кажуть, що то біле. Але може бути і навпаки.
Із мінусів:
- срач забирає сили і час;
- срач може заблокувати чи уповільнити прийняття рішень;
- срач здатен роз’єднати зусилля і людей там, де варто об’єднуватися.
А це, в умовах швидкої зміни обстановки і спільної великої загрози, – розкіш.
Управлінське мистецтво в цих умовах полягає в постійному намацуванні балансу між збереженням відносин і досягненням результу.
Дискусії можна прискорювати, обмежувати в часі і припиняти, як тільки час вийшов.
Це не дає учасникам потрапити у відчуття: ми марнуємо час.
Хто задає таймінг зустрічі, той входить в управлінську роль. Не обов’язково лідерську, скоріше в адміністративну.
Це можна замаскувати під свою зайнятість: у нас є 15 хв, потім я маю йти. І обов’язково починати йти, як тільки час вийшов.
Доводиться збивати градус дискусії. Бо всі ж на нервах і ескалація від розмови на крик і від крику до розвертання і гупання дверима відбувається за 5-10 хвилин.
Як збивати градус?
Нагадувати спільну мету. Як дятел вдовбувати головну задачу, яка привела нас за цей круглий стіл і яка постраждає, якщо ми посремось.
В якихось прям дуже гарячих ситуаціях, коли всі вже просто кричать один на одного і не чують нічого і нікого, крім свого гніву, – задача десь така ж, як з дитиною, котра істерить. Спочатку заспокоїти і тільки потім – говорити.
Особисто я тим чи іншим чином смикаю стопкран: стоп, стоп, стоп, стоп, стоп… Поки всі не замовкнуть. І тільки коли всі замовкли – спільна мета, цінність нас один для одного на шляху до мети.
Якщо стопкран не спрацьовує – можна виводити з гри того, хто не здатен контролювати емоції. Відокремлювати від решти: ти нам заважаєш. Хоп і тепер є ти, і є ми. Ти сам чи з нами?
Якщо авторитету і дєрзості не вистачає, щоб взяти ситуацію під контроль, якщо накрило багатьох одночасно і сил немає чекати, поки шторм мине (а він точно мине) – вибачте, мені вже треба йти. Розкажете потім, чим все закінчилося.
Бережіть срач, плекайте срач.
Бо то свобода і пошук кращого рішення.
Подивіться за парєбрік і ви побачите, до чого призводить цензура і самоцензура.
Але обмежуйте срач. Не давайте йому панувати над вами. Бережіть себе.
Вогонь може бути контрольованим інструментом і неконтрольованою стихією.
Ну, і в масштабах життя відносини важливіші за негайний і такий бажаний результат.
