Відчуваю стан вигорання серед активістів і волонтерів. Здається, що усі зусилля, спрямовані на тиск і боротьбу за гроші для військових, марні. Звідусіль лунає: “та вони вже все там поділили”, “все одно нічого не зміниться”, “знов розвели нас, як котят” тощо.
Саме для тих, хто починає зневірюватись і опускає руки, я пишу ці слова. Як людина, яка “стала на цю слизьку стежку” ще в 1999 році, пережила не одне вигорання і не раз бачила сплески й відпливи в процесі формування українського громадянського суспільства, я маю лише один привілей. І він полягає в тому, що я бачу цей процес на значно більшому проміжку, ніж більшість. Хто знає, який вигляд мав громадський сектор початку 2000-х, той розуміє, який офігенний насправді розвиток в стосунках держави і громадянина відбувся в Україні за 30 років. З рівня “я – маленький гвинтик” (це ж не тільки Кива, це всі так себе відчували) до рівня “ви – лише розпорядники коштів, а не власники” (цитата незнайомої мені жінки з останніх громадських обговорень бюджету). І знаєте що? Я відчуваю в цьому поступі і свою заслугу, і вашу!
Річ у тім, що демократія – це еволюційна форма правління, до якої суспільству треба дорости. Ви ж не станете сварити першокласників, які не справилися з керуванням центром управління польотів? Бо це не дивно, що вони не справилися. Ви, скоріш за все, навіть випускникам школи це діло не довірили б. Бо це – складно. А демократія – це ще складніше. Бо не наука, де є формули й точне дотримання інструкцій, забезпечить вам результат. Це – форма суспільних відносин, де немає беззаперечних законів, як у фізиці, де постійно все змінюється і постають нові виклики. А ми, як політична нація, все ще підлітки. Бо 30 років – це дуууууже маленький строк по мірках розвитку суспільства (не плутати з технічним прогресом). І те, чого ми ВЖЕ досягли – вражаючі результати! Бо багато країн йшли до сучасної демократії століттями.
Нещодавно слухала лекцію Джеймса Комі – колишнього директора ФБР, звільненого Трампом. Він казав: ще 100 років тому в США був страшенно високий рівень корупції! Ми пройшли величезний шлях, щоб змінитися до того стану, якими ми є зараз, хоча і сьогодні корупція все ще існує. Але це треба пам’ятати американцям, які критикують Україну за корупцію.
Зміни в Україні насправді величезні. Уявлення, що зараз корупція досягла неймовірних масштабів – хибне. Нинішні казнокради можуть тільки заздрити своїм попередникам, які з легкістю могли грабувати бюджети, віджимати бізнес, встановлювати ледь не офіційні тарифи на відкати і при цьому ніхто про них не писав, не говорив, і навіть імен їхніх не знав. По чому закуповували яйця в Міноборони у 2000-х? Чи асфальт в Черкасах часів мера Олійника? Скільки фіктивних актів було підписано, а коштів виведено в офшори? Ніхто не знає. Бюджетні закупівлі були таємницею і навіть термін “публічні кошти” з’явився порівняно недавно. Той рівень відкритості держави, який є зараз – справді безпрецедентний, і не варто це недооцінювати. Прозорість ускладнює корупцію (а значить зменшує, бо робить її менш привабливою), але не знищує. Що треба робити далі?
- Розвивати компетенції, аби цим рівнем відкритості правильно скористатися. Тобто не просто кричати “усі крадуть”! А спокійно пояснювати, де саме, скільки саме могли “вкрасти”. Із цим доволі непогано справляються громадські монітори й журналісти (і це ще одне велике наше досягнення – існування незалежних інформаційних ресурсів). АЛЕ ми, громадяни, маємо бути готові цією інформацією скористатися для оцінки дій влади. І вміти відрізняти “вкиди” від фактів.
- Вибудовувати нові стосунки із владою. Вони також прогресують. Мати право вимагати будь-яку інформацію, брати участь в обговореннях проєкту бюджету чи формуванні нових законів – це все треба було вибороти, хоч зараз вже сприймається як належне. Повірте, порівняно із бронзовими статусними дядями або мурчащими бандитами, які займали депутатські крісла раніше, наші останні скликання – просто взірцеві демократи! А чому? Бо змінилися виборці. Кожна каденція – відображення загального стану суспільства, бо голови/депутати – це ті люди, яких ми з вами наділили правом керувати. І вони роблять лише те, що виборці дозволяють і терплять. А якщо не дозволяють і не терплять – то повинні це яскраво і масово доводити (на виборах і між ними).
- Добиватися ефективної роботи правоохоронної системи та судочинства. І це ІМХО найслабша ланка. Адже “силовики” – не політики, від нас вони мало залежать. Провести цю реформу можна тільки згори. І тут я особисто розраховую більше на наших “західних партнерів”, які будуть тиснути на державу в контексті євроінтеграції.
І щодо зневіри. Я бачила активних і мотивованих чоловіків та жінок, які після кожного потужного струсу: “помаранчевої” у 2004-му, “революції гідності” у 2014-му, повномасштабного вторгнення у 2022-му активно включалися в роботу, тиснули на владу, адвокатували нові правила, вимагали та провадили реформи. Але потім їхні очі згасали, руки опускалися, здоров’я давало збої. Вони переходили в інший сектор, покидали країну, замикалися на сім’ї і бізнесі. Бо їм здавалося, що все дарма і нічого не змінюється. Бо вони не досягли якогось конкретного успіху, програвали якийсь бій, розчаровувалися в колегах. Так відбувається постійно, бо люди щиро вірять, що “ну от ще трошечки і все зміниться!” Але зміни не відбуваються швидко, спочатку йде поступ, а потім – відкат. І ось цей відкат сприймається як особиста трагедія неефективності. І те, що зараз співає останнє покоління “я – громадянин суверенної держави, з відчуттям, шо з мене тільки що поржали”, насправді те саме, що співав Кузьма “по-моєму, чувак, нас кинули” 20 років тому.
Та повірте мені, зміни є! Валерій Пекар любить порівнювати суспільство з равликом, де активна прогресивна меншість – це голова, а пасивна більшість.- масивне тіло із мушлею. І от він каже, що голова задає напрямок руху, але тіло задає темп. То ось кожного разу, як ми робимо якусь дію, спрямовану в напрямку прозорості, підзвітності, ефективності влади – ми просуваємо нашого равлика хоча б на міліметр. Так, хитнувшись вперед, тіло обов’язково відхилиться і назад, але головне – не дати збитися зі шляху, бо саме наші зусилля тягнуть це тіло у правильний бік! І якщо поглянути, який шлях уже подолав український равлик (та ще й врахувати все, що йому об’єктивно заважає рухатись), то він огого який реактивний!
Кожна наша “революція” стояла на здобутках попередньої. Кожна наша “перемога”, стоїть на плечах попередніх зусиль (навіть якщо хтось визначив їх для себе як неуспішні). Тому зусилля кожного мають величезну вагу! Скажіть, чи знецінили б ви зусилля наших військових у 2014-му тільки через те, що ми досі не перемогли? Чи вважаєте тих, хто боровся всі вісім років – даремними, бо у 2022-му війна спалахнула ще сильніше? Впевнена, що ні. І тут так само, тож скажу відверто: не буде “визначального бою”, “остаточної перемоги” чи “блискучого бліцкригу”. Буде виснажлива боротьба, будуть “заморожені конфлікти”, будуть програні битви і швидкі просування вперед, а потім – знову відкати. Буде нескінченний процес, бюджетний і політичний, процес зростання нашої нації. Попри війну і світові кризи. І все, що ми можемо зробити, це обрати, чи бути тими, чиїми зусиллями равлика тягне вперед, чи відсидітись у мушлі.
Вікторія Феофілова, голова ГО “Горизонт змін”, керівниця напрямку “Підтримка і розвиток інститутів громадянського суспільства”
