Коли я бачу, як люди жахаються слова “фемінізм”, навіть жінки-політикині, водійки, бізнесменки (тобто ті, хто без досягнень феміністок ніколи не мав би такого життя), мені стає смішно і водночас сумно. Така їде за кермом ввечері, підписавши угоду на мільйон, поспішає на інтерв’ю, пише чоловіку смс “Купи щось поїсти дітям, бо я буду пізно, цьом”… Приїжджає і на запитання “Ви – феміністка?” відповідає “Боронь Боже! Я просто щаслива реалізована жінка! А феміністки – нещасні, все їм чогось в житті не вистачає…”
Я постійно думаю, що з цим робити. Тексти типу “Топ 10 прав, які вибороли феміністки” вже написано, повторюватись не буду. Переконувати когось в тому, що їхній образ життя ще не так давно вважався радикально феміністичним – теж недоречно. Тож я вирішила написати про те, чому власне я називаю себе феміністкою і що це мені дає.
Нещодавно зранку ми збиралися везти дітей в школу: чоловік готував тісто для хліба (він – пекар), на вулиці фігачив дощ, а наші “двірники” на лобовому склі були вщент розвалені попереднім примерзанням (пам’ятаєте ті жахливі погодні качелі в лютому?). Нові щітки вже були куплені, але лежали собі спокійно на задньому сидінні. І раніше ніхто в нашій сім’ї не мав такого досвіду – міняти двірники на старенькому Опелі. Далі в моїй голові відбувається діалог:
– Їхати з поламаними щітками під таким дощем – небезпечно. Треба міняти.
– Але я же дєвочка, нічого в цьому не тямлю. Хай розбирається Андрій, це його машина, він її водить, це його справа.
– Він теж цього не вміє. Поки закінчить свою справу, поки розбереться – точно спізнимося у школу.
– Але ж я з технікою – на “ви” і взагалі, це не жіноча справа – длубатися під дощем з машиною!
– Але ж я – феміністка, мені – можна :). Давай принаймні спробуємо.
І я вдягаю куртку, йду в машину, вивчаю схему і дивлюсь ролик в Ютюб про заміну цих щіток. Трохи помучилась, і – поставила! В результаті всі задоволені і все встигли: чоловік – поставити тісто, діти – в школу, а я ще й написати пост про нову корисну навчику (ну варто ж себе хвалити, нє?). І для мене ця ситуація стала черговим уроком про те, як ми обмежуємо свої можливості, коли замикаємось в одній ролі. Щітки, до речі, досі тримаються.
Ще я згадую про те, що феміністка, коли:
– треба освоїти щось з набору “чоловічих” компетенцій (вкрутити болтик чи забити цвях),
– мені ліньки фарбуватися чи голити ноги (я не зобов’язана відповідати стандартам);
– або навпаки, є бажання нафарбувати губи червоною помадою і я вагаюсь, чи це не занадто виклично;
– в мене немає внутрішнього ресурсу піклуватися про дітей чи прибирати дім (дозволяю собі “забити”);
– мені говорять “з такими бровами я б щось робила”;
– у взуттєвому магазині (знову обираючи зручне взуття з низькою ходою);
– хочеться сказати сину щось типу “ти ж чоловік, не реви, як баба” (стримую себе);
– потрібно проявити ініціативу у стосунках з чоловіками будь-якого статусу;
– я бачу, що якусь жінку цькують в коментах не по ділу, а через стереотипи (включаю режим солідарності і кидаюсь у бій);
– погано себе почуваю через місячні і в мене питають “Що з тобою?” (кажу, як є, і не вигадую, що болить живіт)… І ще в багатьох інших випадках.
Мій фемінізм – це свобода! Свобода бути собою, не втискуватись у рамки, не намагатись виправдовувати чужі очікування, вирішувати свої проблеми, не чекаючи “принців”, йти у сфери “не для жінок”, відстоювати свої переконання, не боятися не подобатись іншим. Мій фемінізм – зовсім не про те, щоб позбавитися сукень і квітів, ненавидіти чоловіків або відчувати себе вічно пригнобленою патріархатом. Просто я не затуляю очі на дискримінацію – коли вона є, і не мовчу, коли бачу несправедливість.
Цікаво, що є люди (здебільшого не знайомі особисто), які підозрюють мене в нещирості. Буцімто я, як “грантоїдка”, просто прагну відповідати вимогам іноземних донорів. Мовляв, поки дають гроші на гендерну рівність – мушу вдавати з себе феміністку. Це тому, що я не вписуюсь в класичні “страшилки” – не схожа на мужеподібну чоловіконенависницю, не лесбійка, не “синій чулок”, не чайлд фрі, не лівачка, не развєдьонка, не “просто_чоловіка_нормального_не_зустріла” і навіть юнацького максималізму мені не припишеш. Жінка сорока років, з чоловіком і дітьми, друзями і подругами, яка любить життя – чого їй не йметься? Пояснення тут одне – жадібне “соросятко” або жертва чіпізації :).
Але ті, хто мене знає, може підтвердити, що фемінізм – природна частина моєї особистості і цілком відповідає способу життя. І що я взагалі не займаюся тим, у що не вірю. Навіть за гроші. І це теж тому, що я – феміністка, і мені – можна 🙂 Хоча, звісно, це можна усім, незалежно від того, чи називають вони себе феміністками, чи ні. Насправді не так важливо, як ми себе ідентифікуємо, як те, які цінності транслюємо по життю.
Бути рівними і вільними жінками та чоловіками – може, ця ідея не всім симпатична, але мені точно – да. Тож 8 березня я підніму келих за сміливих жінок, які не бояться так думати і жити. І за чоловіків, які мають мужність нас підтримувати.
