Із Денисом Шеренговським ми спілкувалися на центральному стадіоні Черкас. Атмосфера, що панує тут, близька чоловіку, адже спорт супроводжує його упродовж життя. Денис захищав Україну ще в 2014-му, вдруге повернувся на передову після повномасштабного вторгнення. Півтора року тому солдат прикордонної служби втратив ліву ногу. Але одягнув протез, піднявся на Говерлу, стрибнув із парашутом і зібрав два мільйони гривень для свого підрозділу.
Це третій матеріал нового проєкту “18000” – “Незламні”.
– Мені все одно, як реагують на мій протез. Дружину це зачіпає. Було таке, що йшла дитина з мамою і чую кричить: “Мамо, дивись одноніг”, – сміючись розповідає Денис. – Я тоді на милицях ходив. Але вважаю, що дітям мають пояснювати такі речі батьки, вони мають виховувати, не я.
Денису 29 років, він із Черкас. На війну потрапив у 2014-му, служив за контрактом, був у Маріуполі. Повернувшись, перевівся в черкаську частину. Потім поринув у цивільне життя, пробував себе у різній праці, зокрема, що пов’язана з електрикою, їздив за кордон. Каже, що місяці за три до повномасштабного вторгнення відчув, що війна неминуча.
– Якою вона буде, я не уявляв, але на кордони звозили техніку не просто так. У родині мене ніхто не слухав і сам я ніяк не готувався. Знав, що в оперативному резерві, що буду мобілізований, – пригадує Денис. – 24 лютого вранці зателефонувала дружина, сказала, що почалася війна.
Заправивши автомобіль пальним і купивши продуктів, чоловік зібрав усю родину разом. Згодом був дзвінок із військкомату й за кілька тижнів черкасець виїхав на навчання.
– Через місяць підготовки нас відправили в Донецьку область. На місці ще був тиждень навчань, а потім ми дісталися позицій. Пробули там ще з сім днів. Було багато пострілів: артилерії, авіації, танків, заходили в посадки розвідгрупи, – розповідає боєць. – Під час обстрілу отримав поранення. Це сталося в Новомихайлівці.
Деталі того, що відбувалося “на нулі”, допомагає переказати Денису його дружина Тетяна. Пригадує, що завершувався травень. Хлопці сиділи в будинку за місцем своєї дислокації, коли почався обстріл.
– Прилетіло, напевно, були осколки. Денис казав, що це була секунда, як дивиться, що вже без ноги. У його товариша, який сидів за стіною, в момент не стало двох ніг, – переповідає жінка. – Ми дуже вдячні хлопцям за порятунок. Деякі були в шоці, бо вперше потрапили на фронт і опинилися в такій ситуації. А командир і хлопці з досвідом швидко наклали турнікети, розчистили автомобіль, що засипало після обстрілу, повантажили поранених і повезли до першого мобільного пункту.
Денис каже, що в момент обстрілу хотілося просто жити. Молився Богу й просив допомоги в побратимів.
Пам'ятаю, як хотілося жити, як кричав, щоб надали допомогу. Спочатку ж була купа пилу, всі кашляли, нічого не розуміли. Турнікет злетів, він був на розгрузці. Її порвало, також прилетіло в бронежилет. Я не один отримав поранення. Зі мною поряд були товариші, серед них і медик, який надав допомогу, він мав джгут. Але перші думки це - хоч би витягли мене без ноги звідси. Я ж не можу сам побігти. Ноги відразу не було. Тільки коліно, а за ним - нічого.
Тетяна каже, що дізналася про поранення чоловіка не відразу. Коли Денис був на передовій, то не телефонував рідним: дзвониш – одразу прилітає. Тож їхня телефонна розмова відбулася вже з госпіталю, куди привезли захисника.
– Він був радий, що живий. Зателефонував і сказав: “Зі мною все нормально”. Попросив, щоб я приїхала в Дніпро, і цигарок. Постійно мені про них нагадував. Про те, що втратив ногу, прямо не сказав, але натякнув на сон, що приснився мені раніше, – розповідає Тетяна. – Перед його від’їздом мені приснився наш собака. Він відбіг від мене, а повернувся вже без лапки. Відразу ми не звертали увагу на сон. А під час дзвінка з лікарні я здогадалася, що в Дениса немає якоїсь частини тіла. Що це нога, дізналася пізніше від його батька. Тоді ж почала дивитися в інтернеті, як люди живуть з протезами, які вони є, які їхні можливості. Зрозуміла, що це не так страшно.
Одразу солдата евакуювали в прифронтовий госпіталь, там надали першу медичну допомогу, а далі перевезли в госпіталь у Дніпро.
– Після наркозу я зателефонував дружині й батькові. Мамі не дзвонив, – розповідає Денис.
На другий день після поранення до чоловіка приїхали його дружина, мати, а потім і батько. На запитання, про що говорив із рідними в лікарні й чи вистачало підтримки, Денис зі щирим сміхом відповів, що рідні були поряд 24/7, тож не сумував. А спілкувалися про все, що й раніше, аби відчувати стабільність.
– У медзакладі, де я був, до мене приходили психологи, невропатологи. Вони надавали консультацію. Але я вважаю, що не потребую допомоги. Звичайно, зі мною були рідні. Коли поруч є близькі, все набагато легше пережити. На жаль, не у всіх є можливість бути разом із рідними, – пояснює черкасець.
Денис зізнається, що не любить читати, бо важко всидіти на одному місці, але в госпіталі знайшовся на це час. А ще пригадує, що в кожній із палат і лікарень була дружня атмосфера серед бійців. Каже: всі намагалися підтримати один одного, розповідали історії і життєві, і з фронту, жартували.
Денис пробув у Дніпрі зо два тижні. Йому зробили операцію, стабілізували стан. Лікарі попереджали, що зберегти коліно не вдасться. Але, як каже Денис, зробили гарну куксу. Потім сім’я переїхала в Київ, де тривала реабілітація захисника.
– Тут було лікування й психологічне, й медикаментозне. Перевіряли його загальний стан. Паралельно ми шукали протезний центр, відвідували різні, дивилися протези, – пригадує Тетяна. – Зараз цей процес вже більш організований: із лікарень возять до протезистів, а тоді ми самі все дізнавалися, запитували в людей, лікарів. Зрештою вирішили протезуватися в Україні.
Витрати на протезування, як розповідає дружина бійця, компенсувала держава. Але цей привілей стосується не всіх видів протезів. Перший свій пристрій Денис приміряв у Києві. Він був навчальний і розрахований на два-три місяці, поки людина звикне.
- На навчальному я майже не ходив: тоді Київ обстрілювали, треба було робити підкладки, а світла не було, все затягнулося. Кукса швидко худла й протез злітав. Коли ж кукса прийняла більш-менш форму: робили бинтування, вона устаткувалася, я почав ставати на постійний протез.
Денис пригадує з усмішкою:
Коли ти вперше стаєш на протез, взагалі не знаєш, що з ним робити.
Черкасець згадує, що був період, коли користувався колісним кріслом – у гіпсу була права нога. Та відчуття, коли можеш стояти, дає сили й віру в себе.
– Стати – не просто. Перший раз важко. Постояв секунд п’ять-десять і сідаєш. Стаєш на таких брусах, – каже Денис і водночас демонструє жестом паралельні бруси, – на ногу повністю не станеш. Я рівноваги не відчував. Та коли розумієш, що можеш стояти на двох, виходить ходити, звичайно, це піднімає настрій.
За пів року після поранення Денис уже зручно почувався на протезі. А цього літа зважився на спортивний екстрим, який не кожному під силу.
– Буде другий стрибок із парашутом?
– Хочеться відчути ці емоції. Пам'ятаю, як було стрьомно, – усміхаючись відповідає Денис.
Черкасець займається спортом упродовж життя. Жартує, що спробував ледь не все: греблю, великий теніс, ходив у спортивний зал, у дитинстві були бальні танці, а з неспортивного – художня та музична школи. Денис захоплюється швидкісною їздою, проте адреналін отримує з віртуальних ігор або картингу, відвідує заняття з йоги.
– Я раніше не стрибав із парашутом. Горів бажанням це зробити до 25 років. Звичайно, боявся, жити хочеться. Розумієш, що раз вижив, то думаєш, які ситуації можуть статися: чи парашут не відкриється, чи інструктор може відчепити, – знову жартує Денис. – Ті емоції, які ти відчуваєш під час стрибка, компенсують страх перед цим.
Здійснити свою давню мрію чоловік зміг у Польщі. Туди він поїхав, аби мотивувати своїх побратимів, які втратили кінцівки. Там же був банджі-джампінг і сходження в гори.
У межах ще однієї мотиваційної акції ветеран разом із чотирма бійцями, які також мають протези, піднялися на Говерлу. Їхнє сходження тривало шість днів.
Чоловік розповідає, що вже ходив у гори на протезі. Попередньої підготовки не було, але розслаблятися Денису не дозволяв його пес.
– Ми гуляємо в парку: там десь гірка, десь корінчик. Це все теж треба пройти. Спочатку я собі зробив протез на два сантиметри коротший, щоб було зручніше ходити, згодом його підняв, щоб не перекошувалися кістки, – пояснює чоловік. – Поки не підеш, не дізнаєшся, чи зможеш. Ми їздили в цьому році в Карпати на територію Польщі, там більш скелясті гори, але вони пологі, асфальтовані. У нас ці маршрути екстримальніші. Один день ідеш – каміння, другий – коріння, третій – вузькі стежки. Коли друга нога жива, ти можеш її контролювати, цю ж не проконтролюєш. Всяке було: й падали, й руки збивали. Часто жартували.
Денис розповідає, що є різні системи на протезах – на замку або вакуумна. Також комфорт залежить від шкіри, подразників. У деяких випадках, як каже чоловік, потрібний догляд – мазі, присипки, крем. У нашого героя протез на замку. За словами черкасця, він зручний тим, що якщо зміниться розмір ноги, то протез не спаде.
Зі спортом захисник планує пов’язати майбутнє. Поки шукає для себе цікавий варіант.
– Треба пробувати, в чому буде виходити. Я бігав непогано на короткі дистанції в школі й коледжі. Хочеться іноді побігти, можливо, тому що я не можу це зробити зараз. Думаю про біговий протез.
– Мій автомобіль без наліпки. Я не хочу її клеїти. Я ж не у кріслі. Зробіть значок, що хлопець без ноги чи руки, – жартує ветеран і додає, що розуміє, що знак “особа з інвалідністю” – це загальне поняття. – До поранення я не ставав на місця водіїв із інвалідністю і зараз борюся з тими, хто на них стає без підстав.
Денис керує автомобілем. У нього автоматична коробка передач. Каже, що до поранення завжди їздив на “автоматі”. Додає, що на “механіці” теж реально їздити, але важче.
Чоловік упевнено йде разом із нашою журналісткою по біговій доріжці, потім повільніше піднімається по сходах на трибуни, проходить по ряду й сідає. Про свій протез він згадує нечасто, руку кладе дещо нижче кукси, на місце згину портезу.
– Інколи мені потрібні перила, якщо є ескалатор – це зручніше, ніж сходи. Треба підняти свою ногу, підтягнути протез. На невисоких східцях пробую ходити одна за одною, але тоді треба поручень, – пояснює черкасець.
У побуті Денис робить майже все, що й раніше: якщо незручно – пристосовується.
– Не можу брати велику вагу, проте інколи забуваю про це. Наприклад, можу взяти в обидві руки повні відра картоплі, але наслідки відчую ввечері – болітиме спина. Або ж замінював лічильники під раковиною, то довелося знімати протез, бо незручно, – розповідає черкасець.
Запитуємо захисника, чи буває в нього фантомний біль. Його може відчувати людина щодо кінцівки чи органу, що фізично не належить тілу. Денис моментально відповідає:
Ви запитали - я відчув пальці ніг. Я відчуваю ногу, воно мурашить. Буває, що коли знімаєш протез, то рана на погоду реагує. Увечері може нерв скорочуватися. Найсильніші болі були перші два місяці. Таке відчуття, що твою стопу згинають навпіл і ріжуть її ножем. Було дуже боляче, робили блокаду нерва.
Свого протезу Денис не цурається. Він втратив ногу на війні, а не “пропив і не по дурості”. Однак суспільство ще не звикло бачити людей із протезами. На тих, хто розглядає чоловіка на вулиці, він реагує однаково – ніяк. На тих, хто підходить із пропозицієї допомоги чи подякувати, – з розумінням.
– Я не знаю, на що б я образився. Діти, буває, дивляться і пальцями тикають, шепочуться між собою. Деякі спершу привітаються, тоді подивляться й розуміють, що я втратив ногу не просто так. Підійти й подякувати – це нормально, чому ні. Це приємно. Але не обов’язково, на мою думку, – розмірковує ветеран.
Чоловік вважає, що насамперед батьки мають розповідати дітям про те, чому в людини немає кінцівки. Не замовчувати й не ствердно відповідати на запитання, а саме пояснювати.
– Діти мають розуміти, що це війна, вони живуть у цій країні. Вихователі, вчителі теж мають бути причетні, – додає Денис. – Чи пішов би я розповісти про війну, мабуть, би пішов. Запрошують, щоб діти бачили, що люди без ніг і без рук залишаються людьми. Я спробував би пояснити, що таке війна, не знаю, чи вийшло б.
Черкасець відчуває потребу бути важливим і для захисників, тому час від часу навідується у лікарні. Денис має досвід протезування, яким готовий ділитися з тими, хто цього потребує. А ще він розуміє цінність підтримки.
– Щось же треба робити. Їжджу іноді до хлопців, допомагаю їм, консультую після поранення, де можна отримати протезування, які документи потрібні, координую їх, – розповідає чоловік. – Я хочу, щоб вони розуміли, що втрата нижньої кінцівки не є проблемою. Так, нога буде не своя, але зараз з цим можна жити. Є протези, протезні центри, розвиваються технології, може, за кілька років буде ще краще. Я пройшов вже цей шлях, а хто його тільки починає – потребує підтримки й інформації.
Більшість із того, що сталося з Денисом Шеренговським у російсько-українській війні, залишається в його пам’яті. Форму зрізали при пораненні, її викинули, що залишалося з амуніції – віддав побратимам. Удома зберігає лише одне – український стяг із Маріуполя.
– Його подарували нам волонтери. Прапор зберігаю. За звільнення Маріуполя. Сподіваюся, що його скоро піднімемо. Але Маріуполь не для свята. Там полягло багато людей, – каже майже пошепки Денис. – На перемогу будемо в Черкасах, поїдемо на шашлики.
%20(4).webp)
%20(1).webp)
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
