“Відчуваю свою необхідність там, а перебуваю тут”: як ветеран російсько-української війни продовжує боротися у тилу

“Із дня в день триває ця боротьба”

При вході у його кімнату стоять протези. На них військові берці.

– Їх я спеціально купував, щоб ходити, але поки вони приїхали до мене, то вже ходять у протезах, – говорить захисник.

Від моменту поранення до моменту, коли Віталій вперше став на протези, минуло близько шести місяців. Каже, старався не забути, як це – перебувати у вертикальному положенні, і прагнув якнайшвидше повернутися у нього. Аби витратити мінімально ресурсів і часу на реабілітацію, вирішив протезуватися в українському протезному центрі. Там для військового виготовили куксоприймач та вчили ходити наново.

Коли нарешті встаєш – це суміш захоплення від того, що ти перебуваєш у вертикальному положенні і вище площини сидіння або лежання, але щойно знімаєш протези і втрачаєш цю можливість. Тебе приголомшує ця думка.

Уперше ставши на протези, зрозумів, що це зовсім не так, як було раніше. Тоді почав усвідомлювати, скільки потрібно буде працювати над собою і прилаштовуватися до іншого життя.

– Перший етап – борешся із тим, що трапилося, і приймаєш це. Другий етап – кожного разу стикаєшся із якоюсь новою перепоною. Наприклад, бордюри різної висоти бувають. Інколи дивишся на нього і думаєш: “Я не готовий подолати це зараз”. Через певний час, потренувавшись, розумієш, що це для тебе вже можливо, – розповідає черкащанин.

За його словами, якщо перепону вдається подолати, то отримуєш задоволення. А якщо не впорався, то головне розуміти, що ти не можеш повпливати на ситуацію.

– Намагаюся звикнутися з думкою, що деякі труднощі не подолаєш. Тоді знаходиш інші виходи із ситуації. І так потихеньку із дня в день триває ця боротьба, – резюмує боєць.

На його думку, у місті потрібно комплексно переглянути заїзди на бордюри, сходи та переходи із вулиці у приміщення. Для нього самого важливо, аби біля сходів та високих бордюрів були поручні, адже без них підніматися на протезах догори – неможливо.

– Фактично будь-який бордюр – це перепона, як для тих, хто пересувається на візку, так і для тих, хто ходить на протезах. У місті дуже мало спеціальних з’їздів та поручнів. Заїхати чи зайти до якогось магазину чи кафе часто досить проблемно. Крім того, частина наявних пандусів непридатні для того, щоб ними можна було нормально з’їхати, навіть із допомогою, – констатує військовий.

Для Віталія досягненнями стали буденні речі, тому що для них тепер потрібно багато зусиль:

– “Взувся у ноги”, спустився вниз, сів у таксі, доїхав до місця призначення, вийшов з авто, прийшов, сів – це вже досягнення. Потім, коли ти цей маршрут випрацював, стараєшся зробити трошки більше: далі пройтися, на перший поверх піднятися… Отак потроху збільшуєш собі навантаження.

“Я чекав цього моменту і боявся”, – Шерлок Холмс

Перші протези, надані Віталію державою, механічні. Другі, що отримав завдяки знайомому із США – мають іншу будову. За словами військовослужбовця, у них завжди рухоме коліно, вони більш досконалі технічно.

–  Крім того, у перших протезах я можу тримати рівновагу тільки за рахунок спини, а в других і за рахунок колін також. Підніматися і спускатися сходами у них зручніше, тому що вони мають систему пасивної підтримки, – пояснює Віталій Моцний.

Нині він користується обома парами, залежно від поставлених завдань на день.

– Перші мої протези – для активної ходьби, підлаштовуються під той темп, з яким я хочу рухатися, дозволяють йти повільно і швидко. А новіші – налаштовані на середню швидкість, з якою я пересуваюся, – констатує військовий.

Він пригадує, що у перші місяці користування протезами доводилося досить часто падати. За його словами, коли робиш крок – важливо ногою дотиснути протез назад, щоб зігнуте коліно точно заблокувалося. Якщо поспішаєш або хтось відволікає, забуваєш про це, коліно не замикається – підгинається, інше за ним автоматично також, людина зміщується вперед і це спричиняє падіння.

Наприклад, йдеш, починає дзвонити телефон. Ти звик, що можеш взяти слухавку в процесі руху, а тепер не можеш цього зробити. Тебе це нервує, ти намагаєшся швидше кудись дійти, щоб обпертися – це призводить до помилок і падінь.

Військовий говорить, люди часто пропонують допомогу, але все залежить від нав'язливості:

– Буває кажеш, що не потребуєш допомоги, а людина із найкращих своїх міркувань і поривів починає втручатися. Люди зазвичай не розуміють фізику рухів на протезах і замість того, щоб допомагати, заважають і це збільшує шанс того, що ти упадеш.

Для “Техаса”, як для військового, комфортніше, коли на нього менше звертають увагу. Але він говорить, що зараз це вже стало неможливим:

– Інколи дивно спостерігати за реакцією людей. Починаючи з того, що маленькі діти запитують: “Що з ногами?”. Закінчуючи тим, що дорослі люди повертаються і дивляться, поки я ніби не бачу. Це часто видно в об'єктах, які відображають зображення. А коли я повертаю голову, вони різко відвертаються. Через деякий час я повертаюся ще раз, заради принципу, вони знову на мене дивляться. Так разів із десять поспіль бувало. Кумедно, – усміхається захисник.

Він зазначає, що для нього оптимально ходити на протезах до шести годин:

– Якщо більше, то наступного дня я відчуваю, що мені бажано поменше ходити або ще краще взагалі нікуди не виходити.

На запитання, чи планує виходити на вулицю взимку, Віталій відповідає: “Так”.

– Планую, але страшно, як по Шерлоку Холмсу: “Я чекав цього моменту і боявся”. Так от і я, чекаю і боюсь, що там буде взимку.

Квартира Віталія розташована на сьомому поверсі. Вирішив нічого не перелаштовувати під візок, оскільки планує переїзд:

– Будь-яке відключення електроенергії або поломка ліфта заблокують мене вдома. Тому потрібно переїжджати кудись на нижні поверхи, якраз займаюся цим питанням.

У швидкій “Калину” співали

До служби Віталій був банківським працівником. Останні роки три перед повномасштабною війною зацікавився високоточною стрільбою.

– Вторгнення, що розпочалося у 2014-му, дало розуміння, що потрібно озброюватися, набувати військових навичок. Не складно було отримати всі довідки для того, щоб стати власником зброї і ходити тренуватися. Тоді відчуваєш себе більш впевненим, – розповідає Віталій Моцний.

Говорить, коли придбав першу одиницю зброї, то і морально вже почав готуватися до того, що рано чи пізно буде змушений її використовувати, бо у країні війна.

Він мобілізувався у червні 2022-го року, отримавши повістку.

– Тоді я вже очікував запрошення у той підрозділ, до якого хотів потрапити. Тобто попередньо була домовленість, але місця не було. Отримав повістку і пішов до військкомату, пройшов комісію і приєднався до ЗСУ, – пригадує “Техас”.

Черкащанин розповідає, що думок “відкосити” не виникало, бо і в мирний час ніколи не мав бажання переїхати до іншої країни.

– Сподіваюся, що у нас стане краще і хотітимуть переїхати до нас. Вважаю, що переїзд у місце, де вже навели порядок, не такий цінний, як навести порядок у місці, де перебуваєш ти. Також не задумувався про те, правомірно чи неправомірно мені вручили повістку, тому що для мене пріоритет був вище – іти захищати країну, – ділиться Віталій.

Поки ти будеш судитися щодо правомірності вручення повістки, прийдуть росіяни і не будуть запитувати: правомірно чи неправомірно. Вони всіх підгребуть і всі чудово побіжать кудись далі воювати.

Спочатку чоловік проходив відбір до десантно-штурмових військ.

– Відбір я пройшов, але там була обмежена кількість місць і призвали тих, хто були першими у списку, а решту повернули до військкомату. Тоді з територіальної оборони надійшов запит на мене і я долучився до нашої ТрО, – розповідає боєць.

Як сам говорить, бойовий шлях був недовгий. Повоювати вдалося у Бахмуті. Потрапив туди наприкінці літа – на початку осені. Його обов’язки були пов'язані з розвідувальною роботою, безпосередньо і з аеророзвідкою.

Інші бійці, які перебували усередині автомобіля, отримали контузії.

Після влучання “Техас” пам’ятає лише світло на стелі у “швидкій” і як співали дорогою до лікарні.

– “Калину”, здається, співали. Це стимулювало до певної боротьби, – пригадує черкащанин.

“Це не гра у пісочниці”

Віталій розумів, що ймовірність травмування легкого чи серйозного, як і загибелі, на цій війні дуже висока. Тому усвідомлював, що це може трапитися і з ним.

– Коли прокинувся у лікарні і зрозумів, що більше не буду ходити, звісно, я не був у захваті від цього. Але і не скажу, що це мене дуже сильно пригнітило. Я розглядав такий варіант, тому що це не гра у пісочниці, – пригадує військовий.

Тоді він визначився, що поранення мінімально вплине на його подальше життя:

– Я докладу зусиль для того, щоб за мною не потрібно було доглядати, щоб я якимось чином міг сам пересуватися.

Крім того, захисник почав думати, як він зможе у подальшому допомагати країні під час війни.

Розумів, навіть якщо мені потрібно буде лікуватися рік, то за цей час все не закінчиться.

Тоді він почав приділяти весь вільний час перекваліфікуванню: читав максимум відомостей про керування безпілотними літальними пристроями та проходив курси. Віталій каже, велика кількість нової інформації суттєво допомогла у збереженні психологічного стану:

– Ти чимось зайнятий, приділяєш цьому багато уваги, відповідно, менше думаєш про свій фізичний дискомфорт, пов'язаний з пораненням. У подібних випадках я раджу знайти справу, яка захопить ваші думки.

Якщо просто лежати, починаєш себе жаліти, думати, як все сумно – час просто неймовірно довго тягнеться, здається, роки минають.

“Техас” пригадує, що у палаті з іншими пораненими ділилися підбадьорювальними історіями, які доводилося пережити. І здебільшого обговорювали повернення у свої підрозділи найближчим часом після одужання.

Під час реабілітації Віталій з іншими бійцями тренувався ходити на протезах у спортзалі. Після тренувань він повертався туди, щоб робити нальоти з БпЛА.

– Це відволікало, – констатує черкащанин.

Та все ж інколи сумні думки наздоганяли його. Найбільше засмучувало те, що не може допомогти побратимам на передовій.

Маю сили допомогти, щось зробити, але розумію, що вже не маю такої можливості. Відчуваю свою необхідність там, а перебуваю тут.

– Крім того, довелося позбутися деяких захоплень: того, чим любив займатися. Зараз, коли стикаюся із тим, що звик робити у минулому – це псує настрій, тому що ти вже не можеш цього зробити. Але стараюсь максимально швидко позбуватися цих думок, – ділиться військовий.

НЕ підлягає “повному списанню”

До повномасштабної війни його хобі був мотоспорт – мотоджимхана (мотоспорт, в якому мотоциклісти змагаються на час у маневруванні на закритому асфальтованому майданчику зі штучними перешкодами, – ред.), фігурна їзда. Віталій організовував та брав участь у мотородео.

– До цього я повернуся, вже коли закінчиться війна, і буду думати, як мені підлаштовуватися, щоб повернутися до своїх хобі. Можливо, доведеться пересісти на щось триколісне, – розмірковує черкащанин.

І як ми вже згадували, йому подобалася високоточна стрільба, нею Віталій займається досі.

– Це моє хобі тепер. Час від часу беру зброю: протираю, розбираю, змазую, – розповідає “Техас”.

Нині ветеран не має змоги офіційно працевлаштуватися, адже у його медичній картці зазначено: “підлягає повному списанню”.

– Вважаю, що це неправильно, враховуючи нинішній брак кваліфікованих кадрів. Думаю, якщо людина мотивована, не маючи певних навиків, вона буде працювати та вдосконалюватися. Чого не можна сказати про того, хто не має бажання. Навіть будучи абсолютно здоровим, він не стане тим спеціалістом, який буде корисний у подальшому, – говорить боєць.

Віталій Моцний вважає, що слід внести зміни до закону, аби й бійці з ампутаціями могли продовжувати службу, щоб це було як у деяких інших країнах: за бажанням самого бійця та його командира.

Не кожному потрібно бігати чи щось носити. Є велика кількість спеціальностей, які не вимагають цього. Моя мобільність дозволяє працювати у таких сферах, але офіційно це неможливо.

Тому зараз Віталій займається волонтерством. Друкує деталі до БпЛА та веде просвітницьку діяльність – навчає інших керувати дронами.

– Через те, що фізично сповільнився, намагаюся прискоритися віртуально, коли керую дроном. Це трохи компенсує те, що ти втратив певну швидкість у житті, – ділиться “Техас”.

Він передає свої навички пілотування FPV-дронами та знання щодо роботи зі скидом іншим бійцям. Практичними польотами займається з однією або двома групами – цьому присвячує переважну частину свого дня.

Повертаючись додому після занять, Віталій друкує деталі до безпілотників на 3D-принтері.

– Один принтер мені віддали на колишній роботі, а на інший зібрали кошти. Друкую деталі для розвідувальних планерів. За тиждень вдається виготовити один корпус, – розповідає черкащанин.

Розмірковуючи над новими хобі, Віталій думає про спорт.

– Можливо, стрільба або якісь силові дисципліни – щось, де потрібна участь ніг. Буду починати спортивний режим, а з видом визначуся пізніше. Імовірно, вдасться взяти участь у змаганнях, але це вже буде пізніше. Поки що всі зусилля на війну, – говорить “Техас”.

“Ризик повторного вторгнення зберігатиметься”

Вся його кімната досі у пікселі. Одяг, бронежилет, шолом – його нагадування, що ця сторінка життя ще не перегорнута і війна триває.

– Це не дає розслабитися. Візуальне нагадування – діє як подразник і стимулює.  Ти постійно бачиш і думаєш, як дістати певні речі для свого чи не свого підрозділу. Потрібно максимально допомагати для перемоги. Якщо позбутись цього всього і вийти в наше місто, то складається враження, ніби життя йде в а-ля мирному темпі, – констатує черкащанин.

Він вважає, що після завершення активних бойових дій країні необхідно буде продовжувати нарощувати оборонні спроможності.

Потрібно буде дбати про підвищення боєздатності армії і підготовки людей, щоб були готові у будь-який момент. На мою думку, перемога буде, найімовірніше, досягнута мирною угодою. Тому ризик повторного вторгнення, повторної війни буде зберігатися досить довго. Єдиний варіант уникнути цього – максимально збільшити свою військову міць, щоб їм з нами зв'язуватись було собі дорожче.

На думку військового, все буде залежати від умов, на яких укладатимуть мирний договір.

– Для нас це має бути перемикання з однієї швидкості на іншу, але рухатися потрібно у напрямку переоцінки та підготовки. Маємо діяти більш обдумано. Випрацювати чіткий план для досягнення найвищого рівня боєздатності армії. Освоювати новітні технології для того, щоб максимально зберегти здоров'я і життя військовослужбовців у подальшому. Щоб у випадку бойових зіткнень ми втрачали матеріальне, а не людей, – говорить Віталій Моцний.

Про це він часто думає, адже його сину нині п’ятнадцять, він носить шеврон батькового підрозділу і також мріє стати військовим. Зараз хлопець активно бере участь у “Джурі”, займається вітрильним спортом у “Козацьких вітрилах”, долучається до різних патріотичних заходів.

– Військова справа дуже-дуже різноманітна і багатогранна: системи шифрування, інженерне будівництво, розробка, польоти як реальні, так і віртуальні. Необов'язково усім бути штурмовиками. Але я підтримаю будь-яке його рішення, адже не настільки важливо, чим ти займаєшся, як підхід, з яким ти це робиш, – говорить батько.