Коли росія розпочала війну в Україні, йому було 14 років. Відвойовувати незалежність рідної країни черкащанин Павло Жілін взявся у 20, підписавши контракт. Після закінчення служби він повернувся до цивільного життя. Проте у перший день повномасштабного вторгнення добровільно мобілізувався до 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Спершу стрілець воював у Мощуні, обороняючи підступи до столиці, а згодом на Донбасі – у Соледарі та Бахмуті. Більше року тому, виконуючи бойове завдання, військовий втратив руку. Нині він пройшов реабілітацію, служить у Черкаському ТЦК та роздає повістки.
Це перший матеріал нового проєкту “18000” – “Незламні”. У циклі публікацій ми розповідаємо історії черкаських бійців, які втратили кінцівки на війні.
Про службу, ампутацію та протезування. Про те, що вижити допомогла підтримка дружини, яку зустрів за день до початку повномасштабного вторгнення. Про погляди перехожих та забобон, який порушив, учасник російсько-української війни Павло Жілін відверто розповів у розмові з командою “18000”.
– Телефон задзвонив, я дивлюся, підпис “Кохана". По ту сторону пролунало: “Ти живий?”. Я так розвеселився, ледь не пожартував: “Якщо підняв слухавку, то живий”. Але відповів: “Так, сонце, живий. Трошки мене “покоцало”. Все на місці, крім руки. І нога чомусь у гіпсі”, – Павло Жілін пригадує свій перший телефонний дзвінок у госпіталі.
Після поранення та евакуації він забув пароль до телефону та ім'я матері. Пам'ятав лише себе і події кількаденної давнини. Першою до нього вдалося додзвонитися Ілоні – його дівчині. Вона не чула його довгих чотири дні. Почувши кохану, Павло одразу її згадав.
Вони познайомилися напередодні початку повномасштабного вторгнення, 23-го лютого. Павло після робочої зміни подався у військкомат проходити медкомісію. Чоловік планував влаштуватись на контракт у 72-гу бригаду.
– Дорогою додому прийшов на автостанцію, взяв квиток. Бачу, дівчина теж бере білет до наступного села, що розташоване після мого за маршрутом. Дивлюся, а вона така гарна… Дуже сподобалась: фігура, довге руде волосся. І я подумав: “Вау! Ще й бере квиток майже туди, куди і я”. Зайшов у автобус, вона сиділа позаду і дивилася на мене. Я засоромився і не сів біля неї. Потім зайшла бабуся, я поступився їй місцем і сів біля майбутньої дружини. Їхали і вона заснула на моєму плечі, – із трепетом пригадує військовий.
Коли автобус почав їхати поганою дорогою, дівчина прокинулася. Вони познайомилися, зав'язалася розмова. Коли під’їжджали до зупинки у селі Павла, він їй запропонував обмінятися номерами телефонів і сходити на каву.
– Вона залюбки дала телефон. Втім наступного дня почалася повномасштабна війна і я мобілізувався. Весь час до поранення ми дуже добре спілкувалися. Проте побачилися вже у госпіталі. Вона приїхала до мене. У неї такі темні кола під очима були, коли ми зустрілися, – із жалем пригадує Павло.
Повертаючись із лікарні додому, Павло придбав каблучку.
– Трошки пожили разом і вирішили одружитися. Для мене подальша служба не стала перешкодою, я любив її і поважав. Вона також не втратила надію, дочекалась мене, не покинула. Ми одружилися, 23-го листопада будемо відзначати першу річницю, – розповідає захисник.
Весілля гучно не святкували.
– У країні війна, не на часі. Але дуже хочеться його відгуляти на Червоній площі, – жартує військовий.
Захисник говорить, що після поранення втримався завдяки підтримці дружини:
– У тяжкі моменти вона показувала свою жіночність, слабкість проявляла і я відчував себе чоловіком поряд із нею. Знав, що мене розуміють і не звертають уваги, що я “не такий”.
Павло переконався на власному досвіді, що для бійців з ампутаціями під час реабілітації дуже важлива підтримка:
Якби мене вдома ніхто не чекав, то я б, скоріше за все, не повернувся. Мене б добили на полі бою. Я б пішов вже “покоцаний” добивати їх, а відповідно добили б і мене. Або гранату просто витягнув би, багато хлопців так роблять. А є ті, які не наважуються на це, тому що їх удома хтось чекає.
Бажання служити та захищати Батьківщину Павло уперше відчув у 2014-му, коли росія незаконно анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі. Тоді черкащанину було 14 років.
– Я проникся патріотичним духом і дуже хотів служити. У школу приїжджали випускники, які вже воювали, фельдшери, поранені, а ще похорони – це все вплинуло на мене. Бісило, що ті нелюди почали господарювати на нашій землі. Я довчився у школі, закінчив професійно-технічний ліцей. Будівельна справа мені подобалася. Коли виповнилось 18 років, пішов у військкомат, але мені відмовили. У 19 я спробував ще раз, оформив документи і у 20 років підписав контракт, – пригадує Павло.
Черкащанин служив у 81 окремій десантно-штурмовій бригаді в місті Краматорськ. Пізніше звільнився зі служби. Півроку був удома і працював на м'ясокомбінаті в Городищі. Зранку 24-го лютого його розбудив телефонний дзвінок:
– Подзвонила мама. Вона працює у Василькові, що під Києвом. Сказала, що там вже бомблять. Я подумав, що окупанти вже у столиці… Попросив матір виїхати, а сам погнався у військкомат у Городище. О другій годині вирушили з Городища у Смілу. Разом із побратимами о 12 годині ночі ми вже були у Білій Церкві. Там отримали форму, автомати і чергували на контрольно-пропускному пункті. Чекали доповнення амуніції, боєприпасів тощо, – розповідає військовий.
На початку вторгнення Павло Жілін був піхотинцем у підрозділі мотопіхоти. З Білої Церкви бійця направили воювати у Мощун Київської області.
– Там, дивлячись на всі руйнування та трупи цивільних, мені було так дико. Для людей, які цього не бачили, щоб зрозуміти ситуацію, можна згадати фільм «Катастрофа». Все було наяву. Уявити це дуже складно, а дивитися на це все боляче. Особливо на людей, яких убили москалі. При чому тут мирні? Вони зрозуміли, що ми дамо їм відсіч і почали розстрілювати цивільних. Настільки з'їхали з глузду, що приїхали “іскоренять” українське населення. Було лише одне бажання – відпрацювати їх і все, – пригадує Павло.
Далі чоловік відправився на схід для підкріплення першого батальйону в Соледарі.
– В Соледарі там... Нічого не хочу про нього говорити, – герой зупиняє розповідь, та згодом все ж розповість нам, чому ця тема така болюча для нього.
Після Соледара поїхав у Бахмут, як сам каже, “повоювати трохи”. Там 24-го липня, під час виконання бойового завдання, потрапив під мінометний обстріл.
“Бах!” Спалах позаду, все чорне, потім помаранчеве. У тому всьому бачу тільки, що на сухожиллях залишається одна кисть і вибуховою хвилею нею тиліпає, як прапором. У той момент я спочатку не повірив, думаю: “Та ну, ні”. Потім відчуваю, ноги ослабли. Падаю на коліна. Почав замотуватися. Замотався і заповз під кущі, бо наді мною літав ще дрон. Насипали вони по мені, насипали і не попали в мою ямку. Не добили.
Павло каже, поки лежав під кущами, прочитав “Отче наш” і думав про кохану та маму. Так він пролежав у ямі години зо дві. Коли обстріл призупинився, до черкащанина прийшов на допомогу побратим Сергій.
– Я попросив його затягнути турнікети. Він затягує, затягує, затягує… А воно так болить, що не можу. Нас же вчили закручувати, поки поранений не почне не своїм голосом кричати. Я мовчав, мовчав… А тоді вже крайній круток і наскільки боляче стало, що я вже почав кричати. Сергій зафіксував. Я був у свідомості. Ногу теж покоцало, він і там затягнув мені турнікет, м'яз передавило і кінцівка оніміла, – пригадує Павло.
Він намагався встати, вилізти із окопу самостійно. Нічого не вдавалося. Тоді піхотинця почали витягувати побратими.
– Як тільки мене дістали з окопу, я “вирубився”. Прийшов до тями, коли хлопці несли мене і були вже біля машини. Я, коли це побачив, аж почав їм допомагати. Мене погрузили і ми поїхали. Коли вже під'їжджали до госпіталю, Сергій мені каже: “Ще трохи”. І я знову “виключився”. Потім мене розбудили у лікарні, коли запитували мої дані, бо документи я втратив під час обстрілу, – говорить військовий.
Того дня він уперше взяв із собою у бій документи. За словами Павла, серед воїнів є прикмета, що брати документи з собою не можна, тому що це закінчиться смертю. Мовляв, якщо взяв їх, тоді за ними ідентифікують тіло, а якщо не береш, то минеться. Павло поклав документи у кишеню руки, яку згодом втратив.
– Я ніколи не брав їх із собою, завжди залишав у підрозділі. Прилітало дуже-дуже близько, але якось щастило потрошку. Перед крайнім боєм документи я поклав у наплічну кишеню кителя. Тепер по рівень цієї кишені немає руки, покуди і кителя не було. Низ кишені відірвало і документи випали, загубилися. Потім хлопці знайшли і передали їх мені, вони збереглися. Чув прикмету, що документи – це до лиха, але все-таки взяв із собою. Даремно, – констатує Павло Жілін.
Попри важкі травми, він вважає, що того разу йому теж пощастило, адже він залишився живий.
Багатьох вбивали. Я був готовий до цього. Знав, що або повернусь “трьохсотим”, або залишусь там. На фронті або ти, або тебе. В Соледарі у нас кожного дня були “двохсоті” і “трьохсоті”. Багато чого набачився, тому взагалі не хочу згадувати Соледар.
Після поранення Павло Жілін перебував на лікуванні. Через кілька тижнів, як сам каже, уже “бігав на ногах”, а ще за кілька – рубці позагоювалися.
– Медики “красавці”, лікували чудово, – зазначає поранений.
Попри важкі травми, у лікарні Павло відчув полегшення.
– Мене вже звідти вивезли, вже мене не вб'ють. Думка про те, що ти залишишся живим у подальшому, дуже підбадьорювала. В госпіталі, на початку, не накривало, але пізніше почалися панічні атаки: якось раптово бракує кисню. Ще, коли говорю із побратимами про роботу, мене кидати і тіліпати починає, – розповідає герой.
На початку лікування Павла мучили фантомні болі. Каже: “кисть аж горіла”, а тепер рука при куксі мерзне.
– Ліктя, який одразу вибило, я не відчуваю, лише кисть. У руці судини тепер порушені і через це вона мерзне. Іноді щось був замріявся, знаєте… Був у футболці, відчуваю, замерзла рука. Думаю, покладу в кишеню, а тоді усвідомлюю і такий: “Ееех…”.
Він говорить, що спочатку було незвично виконувати стандартні життєві процеси однією рукою:
– Було трошки важко, але звикнути можна.
Натомість найважче для військового – звикнути до уваги та поглядів, які ловить на собі поміж людей.
Він говорить, що спочатку було незвично виконувати стандартні життєві процеси однією рукою:
– Було трошки важко, але звикнути можна.
Натомість найважче для військового – звикнути до уваги та поглядів, які ловить на собі поміж людей.
Я змирився, що руки немає, а інші люди дивляться і для них це дико. Ну чого ви дивитеся? Що ж тут такого? Це вже норма. Скоро всі будуть такі, якщо живими залишаться. Погляди бісили, але потім звик, - розповідає захисник.
Військовий зазначає, що почувається ніяково, коли перехожі, інколи навіть із дітьми, говорять “дякую”.
– Дякувати є за що, але мені незручно, коли кажуть про це. Я ж не один це все роблю, – ділиться Павло.
На певному етапі реабілітації злило, навіть коли пропонували допомогу.
– З самого-самого початку я був “в ауті”, бо не розумів, як можна щось зробити однією рукою. Коли допомагали, мені було ніяково. Потім, коли я вже почав трошки орієнтуватися, що і до чого, то намагався зробити сам, говорив: “Я зможу. Я це зроблю”. Але в мене нічого не виходило спочатку, мені казали: “Давай, допоможу”, тоді мене це дуже бісило.
Тепер же, коли Павло розуміє, що не може самостійно щось зробити, просить про допомогу.
– Бо буває, поки людина додумається, зверне увагу на те, що ти сидиш там крехтиш… – усміхається боєць.
Нині йому найкомфортніше спілкуватися із побратимами.
– Цивільні не бачили того, що ми надивилися, не розуміють. Так, вони можуть співчувати. Так, багато чого знають. Але вони не були там і не відчували. Можна сказати, ми брати по нещастю, маю на увазі поранених, – пояснює Павло.
Про минуле військові не говорять:
– Лише про життя, насолоджуємося.
Нині Павло Жілін пристосовується до навчально-тренувального протезу. Говорить, коли одягає протез, то відчуття, ніби рука на місці:
– Лише користуватися нею на всі сто неможливо. І біонікою також (біонічні протези дозволяють, наскільки це можливо, повернути людині дрібну моторику рук та природність ходи, – ред.). Як справжньою кінцівкою, протезом не зробиш. Ще немає таких інновацій, аби відтворити кожен суглоб, хрящик і сухожилля. Зараз ці технології ще “простяцькі”. Зімітувати руку механічно і щоб мозок керував нею – це дуже тяжко. Може, у 40-их роках таке буде.
Зараз протез Павла перебуває у ремонті, тому що рука схудла і він почав спадати. У сформованій куксі багато м'яких тканин, пояснює військовий:
– Яка робота нашого мозку? Коли займаєшся спортом, м'язи ростуть. Як тільки перестаєш навантажувати м’язи, мозок думає: “Для чого тоді тримати таку масу? Я її атрофую”. Зараз на мій протез встановлюють новий куксоприймач. Щоб поставити біоніку, потрібно чекати, поки рука схудне іще. Одразу це не можна зробити, бо коли рука худне, сенсори перестають сприймати сигнали.
Оскільки Павло Жілін завжди хотів бути військовослужбовцем, ампутація не стала для нього перешкодою. Після реабілітації він повернувся до служби, нині працює у Черкаському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Одне із його основних завдань – роздавати повістки.
За словами Павла, коли він підходить до молодиків, щоб уточнити дані, як працівник центру комплектування, ті виявляють повагу.
– Із мого досвіду, хоча й недовготривалого, ганебних випадків не було. Коли дивляться в очі, ніби аж бояться, – усміхається військовослужбовець.
Оскільки Павлові подобається стрільба, зараз він знову взявся за автомат.
– Стріляю. Одна куля навіть в десятку залетіла із Калашникова. Заряджаю і розряджаю однією лівою тепер, – говорить Павло, якому ще на початку вторгнення дали позивний “Шульга” через те, що він лівша.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю "18000" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Підтримати
.webp)
%20(1).webp)
