“Папа, а ти вже робот?” Історія навідника трофейного танка із Черкас

“Нєт, мама, ето нє ми”

У 2014 році Євген працював банківським працівником. Каже: ще після вторгнення росії прагнув піти добровольцем, проте не хотів втрачати своє робоче місце. Коли на роботу принесли повістку, пройшов медичну комісію. У 2015-му його призвали.

У танковому підрозділі Женя опинився випадково. Так вирішили в навчальному центрі, куди він потрапив.

– Нас усіх вишикували, запитали: в кого є вища освіта? Крок уперед. Будете командирами танків. Так я потрапив у танкові війська, – згадує Женя. – На наше обурення про те, що танк ми бачили лише на картинці, почули: захочете жити – навчитесь. То ми інструкторів добряче задовбали. З навчального центру я вийшов командиром танка, але оскільки хотів служити з черкащанами, ми створили черкаський взвод і я став навідником.

Коли Женя потрапив на фронт, там уже діяли “мінські домовленості”. Їх він називає не домовленостями, а “заборонами”: українське військо регулярно обстрілювали майже без можливості відповісти вогнем.

– Зоною відповідальності нашого батальйону була точка Зайцеве – хлопців там постійно дуже сильно обстрілювали. Наші ж або не добивали, або зброя була не така прицільна. Постріляли – та й постріляли, – згадує Євген.

Та навіть попри обмеження, наші військові теж намагалися відповідати.

Ціль ми не бачили, але відпрацьовували дуже ефективно. До нас тоді тільки прийшов лейтенант молодий, у якого мама живе в Горлівці. Вона в лікарні працювала. Телефонувала йому: “Тімофєй, ета ви?”. “Нєт, мама, ето нє ми”. Бо госпіталь був забитий їхніми “трьохсотими”.

Тоді ж Женя вперше побував у нині вже легендарному та відомому на весь світ Бахмуті.

– Хороший тоді був Бахмут. Ми туди на базар їздили. В нас у підрозділі був хлопчина з села на Вінниччині. І він не знав, що існують суші. Ми його туди возили, йому так спробалося! Він був у захваті, що, крім каші, люди можуть їсти такі речі, як суші.

“З дріфтом – інакше ми там не ганяли”

Відслужши рік, Женя демобілізувався у 2016-му. Повернувся на роботу в банк. Однак що активні бойові дії продовжаться, усвідомлював. І був готовий повернутися на фронт.

Як жартує сам Євген: “тривожну валізку” з формою та теплими речами зібрав ще влітку 2021-го.

– Все йшло до того. Плюс до нас раз на квартал телефонував командир: “Пацани, якщо буде якийсь двіж, допоможете?” “Звісно”.

24 лютого він відвіз дітей на Чорнобаївщину, а за кілька днів вирушив на передову. Точкою призначення було місто Волноваха. Саме там ще з 2020 року стояв батальйон Жені.

– Тільки-но почалось повномасштабне вторгнення, я пішов до командира. Потім телефоном обдзвонив тих, з ким ми були у 2015-му. Зібрали всіх, хто мав бажання і можливість. Зокрема, дочекалися двох хлопців з Києва. Минулий роботодавець командира дав нам “крокодила” – камуфльований бус, з написом “Черкаси” на морді. Волонтери дали 200 літрів солярки, ми загрузилися і поїхали, – згадує Женя.

Далі були Волноваха, Вугледар, Бахмут та Авдіївка. Особливо складними були перші дні. На фронті опинилися багато людей без бойового досвіду.

– Всі розуміли, що кацапи зайшли, треба їх вибивати. Стріляти вони будуть при будь-яких розкладах. Це війна, нікуди від неї не дінешся. Важко, боляче, але нічого не поробиш. А які варіанти? Сісти, скласти руки й чекати незрозуміло чого? Не допоможе нам НАТО, це наша земля, чому їхні люди тут мають гинути? – згадує тодішні думки Женя.

Щоранку і щовечора він спілкувався з рідними.

– Що я живий-здоровий, у мене все гаразд. Зі зв’язком були проблеми лише в Бахмуті. Але коли їздили за межі міста по боєкомплект, там ловила мережа. То я слав принаймні смски, – каже військовий.

Фронтові будні Євген згадує із запалом. Не без гордості пригадує, як розганяли танк до 70 км на годину.

Одного разу разом із екіпажем їм довелося розбирати школу в селі біля Бахмута. Там сідили окупанти, а в сусідній будівлі – українські піхотинці.

– До цієї школи ще треба було доїхати, а це кілометрів сім. Ворожі квадрокоптери висять, бачать тебе, траса вся прострілюється. Треба підлетіти, відпрацювати і назад. Під час таких завдань нас веде наш квадрокоптер. То ми так швидко їхали, що дрон ще туди не долетів, а ми вже поверталися назад. З дріфтом – інакше ми там не ганяли, – сміється Женя.

На бойові завдання їхали з музикою. За діджея був механік.

– Слухали те, що хотів Ігор, бо він включав музику зі свого телефону. Різний асортимент, здебільшого – українські патріотичні пісні. Одна була з такими матюками, що я просив “Кузнєчика”: виключай цю пісеньку з репертуару, бо вже не можу прислухатися, що вони співають.

Саме злагодженість екіпажу, продовжує, вселяла спокій і впевненість.

– Часом люди питають, чи страшно було. Ні, страшно не буває, бо ти включаєшся в роботу. Треба відпрацювати, а страшно буде колись потім, коли будемо розбирати події. Може, ми щось не так зробили. Приїжджаєш на завдання – уже немає коли боятись. Адреналін шурує.

Каже: коли бачиш ворожі цілі – одразу хочеш їх знищити.

– Під Авдіївкою їхала бронеколона. То ми там три “бехи” спалили. Командир казав: почекай, ще пушка не зарядилася, а ти вже кричиш “Вогонь!”. Мені так хотілося спалити ворожу машину. Ну, вона повз проїхала. На мінне поле. Причому на своє, – сміється Женя.

Після добре відпрацьованих завдань завжди поверталися радісні. А ввечері – знову спілкування з рідними і довгоочікуваний відпочинок. За словами Жені, кожен відпочивав по-своєму: хтось читав новини, хтось дивився тік-ток, а дехто просто дрімав.

– Коли потрапив у Бахмут у 2022-му, це вже було повністю зруйноване місто. Але в одному місці, на самому в’їзді, на той час ще працював базар. Ми ніде не могли знайти до буржуйки коліна, а в Бахмуті знайшли. Заїхали туди на танку, скупилися, – каже Женя. І додає, що місцевих жителів такий транспорт не дивував – окрім військової техніки, там уже нічого не їздить.

“Це не Друга світова, що тобі дерев’яшку замість ноги присандалять”

Під час нашої розмови Женя багато сміється. І лише на кілька хвилин його очі мокріють. Коли пригадує перший дзвінок додому після поранення.

– Хлопці відмовлялися це зробити, казали: ти маєш сам. Я вже не дуже добре пам’ятаю цю розмову, тому що був під наркозом. Але дзвонив і справді сам, – каже Євген.

В Авдіївці по його танку відпрацював ворожий дрон. Женя згадує момент удару спокійно:

– Дрон ми не бачили, бо стояли на позиції, працювали по кацапах. Коли люк закритий, ти не контролюєш, що над тобою. Лише те, що спереду. Він залетів убік, в башню. Пішли іскри. Наче всі живі, але була повня башня диму. Я зрозумів, що зі мною щось не так, одразу. Посмикав ліву ногу – все гаразд, а права вже не працювала.

Залізши під приціл, військовий переконався: нога перебита.

– Головне – не панікувати. Сказав командиру, що я “трьохсотий” і треба йти на відкат. Механік наш тільки це почув, одразу почав потихеньку їхати. Зліва було мінне поле, тож треба було дуже обережно їхати, щоб, не дай Боже, не заїхати. Всі спрацювали чудово, – ділиться Євген.

Доки поверталися із завдання, боєць дістав аптечку та сам наклав собі турнікет.

– У нас трохи двигун у машині підвів, тож наші хлопці перекинули мене до 110 механізованої бригади. Вони “Хамером” летіли. Поки ми ловили попутку, побратими мені ще два турнікети накинули. То стало ще краще. Далі військові зістикувалися із нашими медиками, і я опинився в їхніх руках, – згадує Женя.

Наступного дня автобусом госпітальєри везли Євгена Дернового у військовий шпиталь. Дорогою він познайомився з американським волонтером. Той розповідав йому про сучасні технології в протезуванні. Паралельно Женя шукав інформацію про це в інтернеті.  

Вже тоді розумів, що це не кінець світу, це не Друга світова війна, коли тобі дерев’яшку якусь присандалять і все. Технології на місці не стоять, усе буде добре. Побачив в інтернеті, що люди не просто ходять, а бігають, грають у футбол.

На той час Женя вже чув і про Вадима Мазніченка. Це черкаський військовий, який на війні втратив руку та ногу, а нині – підкорює спорт (його історію можна прочитати тут, – ред.). Приклад Вадима мотивував Євгена під час реабілітації.

Євген Дерновий переконаний, що дуже важливо те, як ти сам себе налаштуєш після поранення.

– Одного разу в лікарні на Вінниччині познайомився із дядьком з такою ж проблемою, як і в мене. Це суцільний негатив. “Я в одну хвилину став інвалідом, що мені робити”, одні голосіння. То ми його відпихали і казали: йди он із білочками говори з таким настроєм.

Та подібні випадки – рідкість. Здебільшого ж військові навіть після поранень продовжують зберігати оптимізм, переконує черкащанин:

– Зі мною в лікарні були хлопці на двох протезах. І вони кажуть “Хочу вже швидше з лікарні, бо дзвонять хлопці, треба під Бахмут”. Більша половина планує повернутися назад, на фронт.

Чоловік говорить, що до його ампутації перехожі ставляться спокійно.

– З боку дорослих 98 % – реакція нормальна. А в місті, де я лежав у реабілітаційному центрі, таких хлопців дуже багато, до цього всі звикли. Часто люди не стримуються і дякують. Навіть, буває, досі тягнуть гроші. Кажуть “Візьміть – цигарки купите”. Я відмовляюсь, а вони: “Ну, хоч морозива купіть”.

На його переконання, усі пацієнти з ампутаціями умовно діляться на дві категорії.

Один після протезування взяв протези, став на них і пішов. А другий – сів на візок, взяв під пахви протези і його повезли. Головне – бажання. Якщо ти не хочеш ходити – нащо країні витрачати гроші на твої протези? Купи собі візок і їзди на ньому.

“Ми маємо завершити війну, щоб наші діти в ній уже не воювали”

Про те, що Женя може отримати важке поранення на фронті, він намагався не думати.

– Я дуже хотів заїхати в наш український Крим, там трішки погасати. Завжди захоплювали кадри, як наші хлопці повертали території, як їх там зустрічали. А ми так не заходили, хоча дуже хотілося. Ну, вийшло інакше, – констатує Женя.

Нині він чекає на протезування. Більшість часу проводить із дружиною. Саме вона стала для нього головною опорою. Рік тому жінка отримала водійські права, тож тепер саме вона водить їхню автівку.

Разом вони виховують 4-річну доньку та 15-річного сина.

– Я дуже хвилювався, як відреагує донька. Діти все літо були в мами в селі. Вона в мене вчителька початкових класів. І вона доньку підготувала. Спочатку показувала відео, що є ось такі військові. Підготувала так, що вона з якогось часу почала мені телефонувати зі словами “Папа, то ти взе лобот чи не лобот?”, – знову сміється Женя.

Після протезування чоловік знову хоче сісти за кермо.

– Дуже хочу на машині погасати. Але ці кацапи криворукі… В мене після Волновахи одна нога була відморожена. І вони замість того, щоб одним махом вирішити цю проблему… Позбавили мене іншої. А так би й на машині далі їздив, і нога б не турбувала, – усміхається Женя і додає: Я розумію, що це чорний гумор.

Євгену пропонували стати інструктором і навчати молодь. Проте він переконаний, що в цій ролі буде недостатньо ефективним.

– Самому залізти в танк мені вже буде складно. А просто постояти біля машини щось розповісти – який у цьому сенс? Треба сідати в машину, показувати всі нюанси, – вважає Женя.

Тож після протезування він хоче повернутися до цивільного життя. Водночас Євген Дерновий переконаний: цьому поколінню слід завершити війну з росією.

– Наше завдання – закінчити цю війну, щоб наші діти вже там не були. А військо в нас має бути професійним, ми на цей рівень уже почали виходити, – додає Женя.