Командир 2-го штурмового батальйону 3-ої ОШБ Дмитро Кухарчук сьогодні не у військовій формі і не на передовій. Цього разу в об’єктиві камери – чоловік у футболці з покемонами, який став гостем студії “18000”.
В інтерв’ю йтиметься про нове життя Дмитра після повномасштабного вторгнення, бої з “вагнерівцями”, завдання тилу, про московську церкву й місцевий політикум. А ще про рідні Черкаси, перспективу в армії та мрію.
Життя до і після
Момент розподілу життя на попереднє і нинішнє відчутний щосекунди. От є тепер, є те, що було вчора, позавчора, і є те, що буде завтра. Але час від часу настають все-таки події, які ділять життя на до і після. Моїм новим етапом стало те, що довелося знову, вкотре, йти на війну. Тоді всі попередні моменти абсолютно втратили важливість.
Якщо раніше моя логіка, міркування і філософія перебували в соціальній площині, то нині – в екзистенційні, тобто в площині існування. І, напевно, це правильно. В мене завдання як у командира батальйону – виконати завдання й зберегти якомога більше людських життів. І саме в цей момент життя ділиться на до і після, оскільки рівень відповідальності стає набагато вищим. І тут уже доводиться бути зовсім іншою людиною.
Не хочеться, щоб мене асоціювали з чимось із попереднього життя. І взагалі не хочеться створювати будь-які асоціації. Наприклад, “AMBROS HUB” — це локація, яка була створена мною в попередньому житті. І ті самі сесійні зали, і все інше — це речі, які були раніше. Я не відхрещуюсь у жодному випадку, все що я робив – залишається моїм. Але не хочеться, щоб минуле викликало певні асоціативні рядки в головах людей.
У тилу – без військової форми
Мене накаляють військові, які приїжджають у відпустку або взагалі демобілізовані, й ходять у формі. Мета військової форми полягає в тому, щоб сховатися з-поміж рельєфів місцевості: в лісі, болоті чи снігу, або форма слугує одягом, який вирізняє те чи те формування. Навіщо тобі одягати форму, коли ти приїжджаєш на відпочинок? Що ти хочеш цим показати? Розслабся, відпочинь, розвантаж мозок, а все інше буде на війні. Тому футболка, в якій я зараз – із покемоном, повністю відтворює мій душевний стан безпосередньо на відпочинку.
Ніколи не планував військову кар’єру, але став командиром
Якщо мене запитають, чи я люблю свою роботу, то відповідь – ні. Я ніколи не вважав себе військовою людиною і ніколи не планував військову кар’єру. Просто деякі події, що стаються, змушують займатися військовою справою, робити те, що раніше не хотів би. Так сталося в моєму житті в 2014 році, так сталося і в 2022 році. Я мав можливість будувати кар’єру у війську, але звільнився наприкінці 2015 року. У мене інші пріоритети і головний – це національний інтерес України.
Наразі я військова людина. Хоча у військовій академії не навчався, та перечитав більшість літератури, що пов’язана з тим спектром виконання завдань, які стоять переді мною. Я знаю, як правильно командувати батальйоном, як віддавати накази, займатися плануванням, вести оборонний і наступальний бої. Тобто всі ці моменти мені відомі як на теорії, так і на практиці. Якщо я за щось берусь, то виконую це не на половину й не на чверть, а у повній мірі. Інакше взагалі робити не можна. До того ж ти від цього отримуватимеш задоволення – якщо не самореалізуєшся, то будеш нещасний.
Напевно, ми не такі військові, як ті, які навчалися в академіях. Якщо відверто, то інколи розумію, що військові академії можуть піти не на благо. Йдеться про певні шаблонні рішення. Так, під час війни є військова служба, де є місце шаблонам, їх не обговорюють. А є інший бік війни, коли треба бути гнучким. І таких шаблонів, на які орієнтуватиметься людина, має бути не один, і навіть не п’ять, їх має бути безліч. Також потрібна гнучкість розуму, щоб розуміти, як правильно вчинити в тій чи тій ситуації.
Нині ми працюємо за натівськими стандартами, проте більшість Збройних сил України – за старими радянськими. Тобто український статут переписували, але без кардинальних змін. Так от, суть в тому, що тими самими стандартами користується й армія ворога. Тож воювати аналогічними методами проти армії, що перевищує нас кількісно, в зброї, і що має ракетний, ядерний потенціал, більше авіації, ми не можемо.
Дивіться ефір із Дмитром Кухарчуком:
наша артилерія “захлинається” від того, що йдуть “вагнери”
Щоб розуміти, що відбувається на Бахмутському напрямку, ми завжди враховуємо один із факторів – інформацію про ворога – тобто “вагнерів”. Вони – не військові, а просто шваль, яку понабирали із зон. Якщо раніше з-поміж них були добровольці, то сьогодні просто всіх “вигрібають”. Крім того, там, в “блатному мірі”, змінились поняття: якщо раніше воювати вважалося принизливим, то нині “блатні” в “рашці” вербують всіх інших і відправляють їх на війну. Така домовленість між “блатним світом” і фсб продовжує існувати.
Як вони воюють? Якщо порівнювати з регулярними частинами російської армії або з їхніми елітними частинами, то зрозуміло, що рівень знань у них набагато менший. Вони проходять підготовку в кращому випадку за два тижні, в гіршому – бачили, як це стріляти. Воюють невеликими групами, безпосередньо рішень не ухвалюють, виконують конкретні завдання. Між собою вони не пересікаються, тобто про свої втрати не знають. Умовно кажучи, працює це так: йде група з 12-15 людей на штурм, ми її розбиваємо. Наступні, цього не знаючи, також намагаються штурмувати, але ситуація складається аналогічно, як і з попередньою групою. Буває так, що наша артилерія “захлинається” від того, що “вагнери” йдуть. Інколи у них виходить робити прориви. Тобто вони їх роблять не якістю, а кількістю. Це така суцільна “жуковщина”, що нагадує зомбі-апокаліпсис.
Не рахують своїх людей: теорія зачистки росії від лайна
У них тюрми не такі, як у нас. Там можуть зганьбити і ніхто за це не понесе відповідальність. Кацапи самі по собі такі царі-батюшки, то в їхніх тюрмах цю рабську ідеологію ще більше виточують, і в результаті, виходячи з тюрми і потрапляючи на поле бою, вони сліпо виконують команди. Якщо хтось команду не виконує і повертається назад, то його розстріляють. Таких випадків сотні. Вони абсолютно не рахують своїх людей. Думаю, що в такий спосіб вони чистять “рашку” від лайна.
Втрати серед “Вагнера” великі. Вони ж штурмують загонами, де по п’ять тисяч людей, а роти по 400 чоловік. Коли загон “стирається”, є трішки часу й нам перепочити. Коли ми тільки зайшли на Бахмутський напрямок, штурми могли тривати три доби, поки ми ці групи повністю “перемелювали”, від них нічого не залишалось.
Фото з телеграма Дмитра Кухарчука
Бої тривають на мінімальних відстанях
Є позиції, розташовані за 50 метрів від ворога. Штурми можуть тривати на відстані 20-15 метрів. Тоді починаються гранатні й стрілкові бої. Гранатометами можна працювати на такій відстані, хоча вони для цього не передбачені, й починається таке жорстке-жорстке “м’ясо”.
Сучасна війна – це про дрони
Постачання дронів нашим військовим – це виключно волонтерська допомога. Чому нас не забезпечують цим? Все дуже банально просто – в штатному розписі це не передбачено. Але коли ми отримуємо волонтерську допомогу, то підписуємо акт, що приймаємо допомогу від держави, а не волонтерів. Ну, розумієте ж, так? Це держава собі ставить галочку, що вона вже нам це передала. У цьому є певні бюрократичні проблеми, але я не скажу, що вони критичні. Все-таки на відміну від “рашки”, у нас є можливість комунікації з вищим командуванням і інколи нас чують. Це добре.
У рф, наприклад, є “Орлани” – це взагалі дуже круті комплекси. Їх використовують із перших днів війни. Ці безпілотники важко збивати, вони мають довгий час польоту і, якщо літають в автономному режимі, то їх майже неможливо відслідкувати. Ми бачимо на радарах, що щось літає, але дуже високо. У нас немає таких аналогів.
“Орлани” у них є на оперативному рівні. Маленьких дронів, оцих “весільних мавіків”, набагато менше, оскільки гірше, ніж у нас, розвинений волонтерський рух. Ми ж перебиваємось тим, що маємо.
Чим нині можуть допомагати волонтери?
Я би зупинився на дронах, щоб не розпорошувати взагалі уяву. Дрони – це розхідний матеріал, їх дуже багато втрачаємо, вони ніколи не будуть зайвими. Наприклад, наш батальйон за три місяці витратив близько сотні дронів.
УПЦ мп – це секта фсб з осередком в Україні
А ще тил насамперед має прогнати московську церкву. Тил має вести свою війну. Є речі, які не те що дивують, а занурюють у шок. Не беремо 2014 рік, нехай люди не розуміли, що відбувалось в АТО. Але ж у 2022-му почали ракети літати. Є перелік доказів того, що УПЦ мп – це секта фсб з осередком в Україні. Вони тут просто існують, так? У мене це викликає жорсткий когнітивний дисонанс. І ще є люди, які приходять туди, і їх захищають.
Це московський патріархат. Московський. Ті, хто платить в москву, хто отримує ідеологічну літературу з москви, це ті, хто отримують задання з москви. Церква завжди відігравала політичну роль у суспільстві. Вона завжди була інструментом. Я не кажу, що він може бути хорошим чи поганим, його можуть використовувати. І я як людина, яка не належить до жодних релігійних конфесій, підтримую ПЦУ. Тому що це інструмент, завдяки якому ми маємо можливість щось змінити, достукатись до людей. Якби кінцевим бенефіціаром всіх молитов був би Бог, то ніхто б жодної різниці не бачив.
Чому ракети часто прилітають точно в ціль? Напевно, тому що хтось їх наводить, а це безпосередньо та публіка, яка голосувала за опзж. Дехто з них змінив свою думку, а є ті, хто залишається вірним путіну. Вони продовжують наводити ракети за смішні гроші, виправдовуючись тим, що ми один народ. Наведемо ракету на своїх сусідів, бо ми один народ? Тому все-таки, повертаючись до запитання, що мають робити люди в тилу, – боротися з таким. Колабораціонізм — це той самий ворог, але більш небезпечний і підступний, ніж на війні.
Тактичний відступ – це не завжди поразка
У певний час була створена мифологема про фортецю Бахмут. Я думаю, що це неправильно. Раптом станеться так, що Бахмут буде втрачено, це викличе велике розчарування. Ми маємо розуміти, що війна – це насамперед маневри. Наприклад, ворог, коли вийшов із Херсона, звільнив велику частину своїх військ, яку можна перекидати туди-сюди. Я веду до того, що не завжди тактичний відступ – це поразка.
У Бахмуті я не бачу жодного стратегічного значення. Так, це українське місто, за яке ми маємо воювати до останнього, як за будь-яке українське місто: Маріуполь, Севастополь чи Київ. Всі вони рівнозначні. Наприклад, раніше казали, а що буде, якщо ми втратимо Київ? Нічого не буде, перенесемо столицю в інше місто й будемо воювати звідти. Так, це має якесь сакральне значення для кацапської міфотворчості, яка спробує розвинути міф про нащадків росії. Хоча ми розуміємо, що їхні пращури із Золотої Орди. Вони ж не хочуть асоціюватись із загарбниками – це офіційна позиція кремля. Проте більшість російської публіки в коментарях пише, що треба вбивати хохлів. Така в них логіка.
Про гостру реакцію в соцмережах на те, що відбувається в тилу
Я пишу дописи не для того, щоб когось образити. Я хочу викликати в людей емоції й бажання не бути схожими на тих, яких я описую. Роблю це цілком свідомо й намагаюсь у такий спосіб викликати рефлексію в інших людей, які читають мої пости.
Тил спочатку був 40-градусним, зараз – може градусів 20, боюсь, щоб він не став нульовим, й утворилась межа між війною й мирною Україною. Та я не вважаю, що люди в тилу мають себе “заганяти”. Навпаки, нехай відпочивають, відвідують заклади, курять кальян. Це все нормально. Я розумію, що потрібно розвантажувати мозок. Всі люди, особливо у країні, що воює, переживають стрес. Якщо не відпочивати, то не працюватиме економіка, нічого не працюватиме для спільної перемоги.
Я зустрічав військових, які кажуть, що всі мають воювати. Ні, не всі. На мою думку, брати участь у війні повинен кожен, а от у бойових діях – ні. Тобто війна не обмежується тільки бойовими діями. Це комплекс заходів, який має модерувати держава для того, щоб до нас прийшла перемога. Та я вважаю, що в Україні цей комплекс заходів не відрегульований і подекуди люди дозволяють собі зайвого. Проте в таких випадках я звинувачую державу, що вона не регулює правильно ці всі моменти.
Фото з телеграма Дмитра Кухарчука
Перша думка про Черкаси
Я люблю Черкаси. Це моє рідне місто. Тут реально є і дух, і атмосфера. Порівнюючи з іншими містами, в яких ми інколи буваємо, той самий Краматорськ – доволі велике місто, Запоріжжя, де я був, Київ, Дніпро, то Черкаси мають набагато охайніший вигляд. Є такі міста, що туди приїжджаєш і розумієш, що це ж не війна все зробила, так було завжди.
Знаю, що у нас продовжують “пиляти” бюджет, і знаю, що дуже сильно виросли відкати у відсотковому відношенні. Це обурює.
Мобілізація не має бути примусовою?
Я думаю, що державна політика щодо мобілізації неправильно побудована. Для мене взагалі дико звучить, що треба якось заохочувати людей, але з іншого боку кожний має своє бачення, і когось таки треба заохочувати. Я не скажу, що ця політика повністю провалена. У нас достатня кількість бійців у Збройних силах і є хороші бригади.
Усе-таки, я вважаю, що мобілізація має бути непримусовою. Є безліч методів. Наприклад, я неодноразово заявляв про створення штрафбатів. Це не значить, що ми створюємо штрафбат і одразу всіх відправляємо на передову. Це просто батальйони арестантів. Можна дати можливість командирам батальйонів проїхатись по тюрмах і мобілізувати собі людей. У тюрмах теж сидять люди, які можуть воювати, і люди, які здатні на вчинок. Зрозуміло, що я не говорю про ґвалтівників, наприклад. Багато у кого складається враження, що тюрми перевиховують. Та наша пенітенціарна система не створена так, щоб виховувати людину. А от війна на це здатна.
Коли непримусові методи закінчаться, тоді варто запровадити примусову мобілізацію. Я, на жаль, не можу сказати, коли це буде. Не можу сказати, чи зараз це потрібно. У моїй бригаді не вистачає людей, але така ситуація через жорсткий відбір, ми не беремо всіх підряд.
Про опзж: вони мають змити ганьбу кров’ю
Впевнений, що представники опзж зможуть стати членами інших партій. Єдине, що ми можемо зробити, це тикати на кожного пальцем і говорити, в яку партію він чи вона перейшли. Оприлюднювати списки. Ми маємо зробити так, щоб вони страждали.
Зараз більшість із них стала волонтерами, але я не вірю в їхню щирість. Вони мають змити ганьбу кров’ю. Як деякі “беркутівці”, які робили нехороші речі, після Майдану пішли воювати. Таким я тисну руку, це достойно.
І я зараз не про політику, це державницькі речі – зробити так, щоб ці люди не були сприйняті в суспільстві. Я хочу, щоб їх не обслуговували в ресторанах. Можливо, не треба їх бити, чи ображати, але має працювати система соціального бойкоту, який би дав розуміння всім іншим, хто захоче в подальшому взяти їх в свої списки, що цього робити не можна.
Чи бути виборам цього року?
Я слабо вірю у вибори цієї осені. І війна ще буде довго. Вони можуть відмінити воєнний стан, але це буде схоже на якусь домовленість. У нас же не АТО, ракети все одно літають.
Хто розчарував із місцевих політиків?
Я нічого не очікував. Розумів, що нічого класного не буде. Їм важливо поділити “пиріг”. Просто тепер немає опзж, можна з ними не ділитись. Ніхто мене не розчарував, тому що я не був зачарований. Ніким.
Про особисту перспективу у війську та мрію
Усе залежить від того, скільки триватиме війна. Я боюсь, що це може бути довше двох років, і мене просто засмокче туди. Я людина відповідальна, тому переймаюсь, що настане момент, коли мені скажуть: “Ну, в тебе ж є знання певні, досвід, треба ж передавати іншим”, а я не зможу відмовити. Хоча мені не подобається займатися військовою справою.
Водночас моя мрія – це боєздатна армія, вона має існувати як у мирній, так і в країні, що воює. Сподіваюсь, нині вже всі розуміють, що ризики війни можливі завжди як з боку росії, так і від будь-якої іншої держави. Єдине, що ми можемо зробити, це убезпечити себе боєздатною армією. Якщо буде можливість створити таке військо – Збройні сили, що діятимуть за натівськими стандартами, і щось від мене залежатиме, напевно, тоді я б залишився. Якщо ні – тоді дав би дорогу іншому.
Також читайте: “Зберися в кулачок, погнали далі”, – Вікторія Хамаза про поїздки на фронт, тяжкі втрати та ситуацію в Бахмуті.
Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу
Ну и нашли у кого брать интервью с знаком!!!!! На него уголовные дела висят, он просто воен положением воспользовался и типа добровольцем пошел что б не посадили.