“Я – донька полеглого героя. Тато загинув рік тому на війні. Це болюча втрата. Багато хто з українців це пережив і переживає в цю хвилину… А ще я – волонтерка і студентка”, – так представляє себе Анастасія Асєйкіна. Дівчина відома у її рідному Ватутіному та на Черкащині як поетеса. Її збірка віршів, що вийшла до річниці загибелі батька, розлетілася по Україні та за кордоном.
“18000” поспілкувався з Анастасією про втрату батька, про поезію, яка є відбитком сьогодення, та про волонтерство – справу, якою дівчина продовжує місію свого тата.
Перша втрата і перший вірш
Велика родина Асєйкіних родом із міста Ватутіне, що на Звенигородщині. Анастасія – найменша дитина в сім’ї і вона єдина в своєму роді має хист до поезії. Перші творчі спроби дівчинки помітили в початкових класах, коли їй вдавалося писати твори, які здобували перемоги на конкурсах. Каже, що її свідомість формувалася в родинному колі. Любов до українських традицій залишається змалечку.
– На кожне Різдво ми переодягалися, доповнювали образ хустками, натирали буряком щоки і ходили колядувати із зіркою, яку тато виготовив власноруч. На Великдень, за традицією, збиралися родиною. Старші сестри з інших міст приїжджали у Ватутіне, – пригадує Анастасія Асєйкіна.
Переломним моментом, коли думки почали самі римуватися, стала війна. Революція гідності, АТО, перша загибель близького друга родини. Перший вірш Анастасія написала в 14 років.
– Євген Іванченко загинув наприкінці літа 2015-го. Це було ударом для мене. На річницю його загибелі я написала першого вірша, – каже дівчина. – Поезію спершу побачила моя мама, вона запропонувала показати її матері захисника – Надії Іванченко. І справді, вона розчулилася. Ми опублікували вірш у газеті “Місто робітниче”. Для пані Надії – це пам’ять. Завжди, коли бачимося, вона дякує за вірш.
Анастасія каже, що вона – самоучка. Її потенціал побачила ще в школі вчителька української мови. Це вона допомогла згодом видати збірку віршів. Водночас натхненною для дівчини є творчість Ліни Костенко, минулоріч відкрила для себе Павличка, Стуса, Симоненка.
– До поетів-класиків я прийшла теж сама, як і стала писати вірші. Мабуть, подорослішала, змінився світогляд. Твори цих письменників формують у мене особливе ставлення до поезії, – пояснює Анастасія Асєйкіна. – Свої вірші показувала класній керівниці, вчительці української мови, вона підштовхувала мене до того, щоб видати збірку. Я довго вагалася. Те саме говорили батьки, вони теж мене підтримували. Але потрібен був час, щоб усвідомити, що хочу видати книгу.
Збірка вийшла 6 лютого 2024 року, в річницю загибелі батька Анастасії – Сергія Асєйкіна.
Сергій Асєйкін – чоловік, батько, дідусь, волонтер і військовий ЗСУ
Він був байкером, міг годинами проводити час із своїми “залізними конями” в гаражі: слухати музику, “купатися” в мазуті – так відводив душу. Його руки любили працю. Мав хист до всього, за що брався.
– Напевно, все почалося років із дванадцяти. Тато сам зібрав модний на той час велосипед “Тандем”, а потім перейшов на байки. Не скажу, скільки їх було за життя, – розповідає Анастасія. – Тато ніколи не купував байк, щоб просто їздити. Він кайфував, що треба щось скласти, покопатися в техніці, пофарбувати її, десь закрутити гайки. Купував запчастини і збирав те, що хотів.
Сергія Асєйкіна змінила Революція Гідності. Відтоді почалося його волонтерство, спершу для учасників акції на Майдані, а незадовго після цього – для захисників на Сході. Тоді щось змінилося і в свідомості Анастасії.
– Пам’ятаю той день, ми були налякані. Мама не хотіла відпускати його на Майдан, там були жахливі моменти, які залишилися в нашій історії. Тато возив туди ліки, їжу, обігрівачі. Я бачила, як він старається, як хоче допомогти, як бореться за наше майбутнє, – каже Анастасія Асєйкіна. – Потім тато з друзями їздив на Схід. Мій хрещений волонтерить досі. Ми відмовляли батька від поїздок, а він казав: “Це потрібно. Хто, як не ми”.
Поїздки могли тривати по три-чотири дні й до тижня. Як вони минали, ні Анастасія, ні її сестри, ні мама не знали: Сергій застерігав їх. Пізніше його товариші обмовилися, що разом були неподалік пекла, де тривали бої за донецький аеропорт, привозили туди медикаменти.
1 березня 2022 року Сергій Асєйкін став добровольцем. Це було його рішення, на яке ніхто не зміг вплинути. Потрапив у піхоту, був старшим стрільцем і водієм. Мав позивний Бабай.
– Тоді ми всі спускалися в підвал під час повітряних тривог. Пам’ятаю, що сидимо, чекаємо на відбій. Приходить тато і каже, що йому треба сумку зібрати: “Записався в добровольці, йду воювати”. Звичайно, була паніка, крики й сльози. За здоров’ям його б не взяли, але не в цьому випадку, коли кожен на вагу золота, – пригадує дівчина. – Хоча одразу сказали впродовж тижня чекати дзвінка, зателефонували через дві години й повідомили про збір.
Анастасія каже, що батько до останнього був вірний своїй позиції: що саме він повинен бути на фронті, захищати свою сім’ю. У складі 30-ої окремої механізованої бригади ім. Костянтина Острозького Сергій Асєйкін служив на Херсонщині, Миколаївщині, Харківщині та на Донеччині. Щодня знаходив час на дзвінок із дружиною, доньками. Більше розпитував, як справи у Ватутіному та столиці. У нього завжди все було добре.
– Він постійно чекав на мамину випічку, дуже любив печені пиріжки з творогом. Мама любить і вміє пекти, тому кожні два-три тижні ми відправляли для нього і його побратимів посилки, – каже донька Сергія Асєйкіна. – Восени 2022-го був збір і ми придбали автомобіль для його бригади. Вже після дізналися, що це транспорт для евакуації 300-х і 200-х.
Сергій затримався на позиції, написав вранці про це дружині. За дві-три години Бабай загинув на полі бою. Це було 6 лютого 2023 року.
– Із татовими побратимами тримаю зв’язок, не передати, як я їх люблю. Кажуть, що веселішого за Бабая не було, навіть на позиціях жартував, розряджав напружену ситуацію. Він усе вмів: машину поремонтувати, баню зробити, – розповідає Анастасія. – Після загибелі тата я почала волонтерити, відкрила фонд на честь Сергія Асєйкіна. Шкода, що не поринула у волонтерство раніше. Пустку в душі заповнювала роботою і, звісно, віршами. В них мій біль.
Також читайте: Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик.
“Листи вічності” – біль, про який мають знати наступні покоління
Листи, що вже ніколи не прочитає тато, Анастасія зібрала у збірку. “Листи вічності” – це посвята і звернення до батька, біографія Сергія Асєйкіна та 33 вірші.
– Напевно, шість-сім віршів тато прочитав, проте більшість він ніколи не побачить. Я пишу про те, що сумую за ним, як його не вистачає мені як доньці. Багато чого не сказала йому при житті. Хочеться повернути той час, але, на жаль, це неможливо, – з тугою в голосі переповідає свої почуття дівчина.
Збірка зберігає і той вірш, який Анастасія написала на четвертий день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона намагалася виїхати з Києва, всередині відчувала спантеличеність і несправедливість:
Україна в вогні. Де ж ви, “братські народи”?
І не страшно вам спать тихим сном уночі?
В нас стріляють без краю і ракети літають!
Встань же, Світе могутній,
Встань… Прошу… Не мовчи…
Окрім болю на сторінках “Листів вічності”, який відчуває теперішнє покоління українців, читається цінність для нащадків.
– Хтось знайде в поезії свої думки, інші побачать, який час ми переживали, через слово відчують, якою є війна. Дай Бог, щоб наші нащадки не знали таких часів, але вони мають знати історію, – певна Анастасія Асєйкіна.
У центрі – Марина Асєйкіна (дружина). Фото: Канал 24
Один із віршів у збірці черкащанка присвятила коханню своїх батьків – це лист від загиблого тата до мами.
– Першого жовтня, у День захисників України, ми з сестрами й мамою приїхали на Майдан Незалежності на хвилину мовчання. Нас сфотографував чоловік. Із усіх, хто був на площі, у кадр фотографа потрапила наша сім’я. Ми тримали руки на серці, а в мами ще була світлина тата. Саме цей знімок дав емоцію написати вірш. Я ніби відчула те, що прожила мама: вона втратила чоловіка, якого продовжує любити, – каже Анастасія.
Поетеса видала дві збірки “Листів вічності”. Перші 56 примірників розлетілися за день, тому другий тираж був удвічі більший. Виручені кошти з продажу дівчина зараховує на рахунок фонду на честь Сергія Асєйкіна. Від першого тиражу вдалося виручити 10 тисяч гривень. Черкащанка планує просувати поезію на різних заходах, щоб її побачило більше людей, щоб зібрати більше донатів. Проте один екземпляр Анастасія не планує продавати, він назавжди з нею.
– Збірку купували ватутінці, однолітки й друзі. Вони розуміють мій біль. Мій біль, почуття, емоції виливаються в риму, – каже Анастасія Асєйкіна. – Незнайомці замовляли збірки на Донеччину, у Львів, Івано-Франківськ, Київ, а також на Херсонщину, в Дніпро, Харків і Полтаву. Екземпляри поїхали також у Польщу, Німеччину, Канаду, ще по одному очікують у Франції та Данії. Ці люди знали тата, вони хотіли зберегти пам’ять про нього не лише в думках.
Поетеса написала вже 40 нових віршів. Вони здебільшого про війну. Каже, що до реалій досі не змогла звикнути. В майбутньому планує видати ще не одну збірку:
– Хочу рухатися далі, бо більше року, як тато не з нами. Пора вже оговтатися. Так, це втрата, але ми маємо жити далі. Напевно, цього б хотів тато.
“Ми хочемо, щоб війна закінчилася зараз, тому треба щось робити”, – Анастасія Асєйкіна
Фонд на честь Сергія Асєйкіна його донька заснувала на наступний день, як дізналася, що батька не стало. Він діє на базі ватутінського волонтерського осередку “Січ”, де Анастасія зареєстрована волонтеркою.
– Волонтерська діяльність – це найважливіше, треба допомагати. Я пізніше зможу довчитися, ще раз вступити. Ми хочемо, щоб війна закінчилася зараз, тому треба щось робити, – каже черкащанка.
Анастасія допомагає військовим із татової бригади, знайомим містянам. Збирає запити від захисників, купує і відправляє необхідне на фронт. Один із останніх зборів був на турнікети і кровоспинні бинти. Каже, що завжди надсилає стільки медикаментів чи речей, скільки захисникам насправді необхідно. Якщо чогось не потребують одні, то іншим цього може бракувати. До холодів волонтерка виготовляла свічки, тепер є попит на розпалювачі.
– Що найважче у волонтерстві? До фізичної праці звикаєш. Один військовий із татової бригади подарував мені кравчучку. І я на ній перевожу великі посилки на пошту. Цей чоловік став для мене близьким другом, – пригадує черкащанка. – Я завжди тримаю в голові думку, що захисники – титани, вони роблять більше, втомлюються більше за мене, тому і я можу працювати понаднормово. Важко морально, бо спілкуючись із воїнами, чуєш речі, які б’ють. Це кров, смерть, важка праця.
Волонтерка з Ватутіного закрила вже близько сотні запитів. Передавала допомогу на Донеччину, Сумщину, Чернігівщину, Запоріжжя. Каже, що є щомісячні донати, а є одноразові, але дуже цінні.
– Не так давно люди з села дізналися про мій збір, зібрали кошти й передали їх мені. Вони не хотіли афішувати про свою допомогу, та все ж я подякувала їм, а необхідне відправила на фронт. Аналогічно допомогло одне з місцевих кафе, – розповідає Анастасія Асєйкіна.
Також завжди відкрита банка, в яку можна надсилати кошти будь-коли. Завдяки постійним поповненням рахунку, волонтерка може закривати запити з дня на день.
Анастасія Асєйкіна – волонтерка, яка пише вірші. “Віддала себе війні й поезії”, – підсумовує дівчина. Вона допомагає військовим, продовжує справу полеглого за Україну батька, яким безмежно пишається:
– Тато відзначений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Він був дуже мужнім. Пішов на фронт, щоб вигнати ворога з країни. Йшов не за нагородами, але цей орден важливий для мене, для нашої сім’ї та нащадків. Це те, чим ми пишаємося. Ця нагорода заслужена.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом.
Також читайте: Неля Раіна: “Дійшло до того, що в Канаді про наші книжки чули, а в моїй рідній Золотоноші – ні”.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами