Коли “чоловічі” професії в кайф: історії черкащанок, які обожнюють кермо і метал

Жінки обирали для себе професії, що помилково досі вважають “чоловічими”, і до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Нині ж потреба у них збільшилася: багато чоловіків захищають Україну на фронті. За останній рік лише 23,3 % чоловіків на Черкащині шукали робоче місце, коли жінок – 76,7 %. І, звісно, що чоловіки, що жінки не відмовлялися від вакансій оператора котельні, водія тролейбуса, техніка-землевпорядника чи водія автотранспортних засобів. 

“18000” розповідає про  жительок Черкаської області, які щиро люблять свої професії – шліфувальниці, водійки навантажувача та водійки тролейбуса. Їхні приклади доводять, що “чоловічих” або “жіночих” професій не існує. Для них головне – з бажанням іти на роботу, крутити кермо, возити пасажирів або перевозити вантажі чи переходити від верстата до верстата, шліфувати маленькі, проте важливі для країни, деталі. Крім того, працюючи в колективах, де більшість – чоловіки, вони мають повагу та комфорт. Бо там, де мають бути. 

“Цей запах, рідний запах заводу” 

Тетяна Вікторова вже більше року живе у Смілі. Її родині довелося виїхати з Чугуєва, що на Харківщині. У 2022-му місто на тиждень окупували росіяни. Проте сім’я наважилися залишити його лише влітку 2023 року. Війна постійно про себе нагадувала пострілами, вибухами і вологими підвалами, які заміняли укриття. Тому Тетяна з донькою та онуками придбали житло на Черкащині. 

– Усі жінки в моїй родині працювали на заводі. Моя мама відпрацювала 40 років заточницею. Малою приходила до неї завод, було цікаво спостерігати за процесом, – пригадує Тетяна Вікторова. – І я все життя працюю шліфувальницею, а моя донька – зварювальницею. 

Студенкою пані Тетяна навчалася на портну верхнього хутряного одягу, але все життя працює шліфувальницею. Із початку 90-х починала на Чугуївському заводі телеграфної апаратури, через 13 років перейшла на харківський завод підшипників, а ще через 15-ть – на ТЯЖМАШ. 

– Коли приїхали в Смілу, потрапили на завод, перші наші слова були – “Цей запах, рідний запах заводу”. Комусь подобається білий халат, чисті руки, а мені подобається це, – каже черкащанка. 

Фото тематичне з сайту підприємства

“Нам подобається працювати із залізом”

У Смілі Тетяна знайшла професію за своєю спеціальністю. До центру зайнятості вони з донькою звернулися на другий день після приїзду, але надовго там не затрималися. Для них обох знайшли вакансії на одному заводі і вже через тиждень жінки влаштувалися на роботу. 

– У центрі зайнятості нам запропонували лише три вакансії, поки не переглянули трудові книжки: у магазин продавчинями, на швейні підприємства і залізницю. Шити треба вчитися, магазин – це не наше. І я, і донька більше любимо із залізом возитися. Нам це до вподоби, – розповідає Тетяна Вікторова. – Коли ми прийшли сюди на підприємство, директор запитав, чому ми не хочемо туди, де більш “жіночі” професії. Ми йому відверто відповіли, що нам подобається працювати із залізом. Так, це бруд і пил, та й що? Це те, що для душі.

Що роблять шліфувальники? Деталі на все, що пов’язане з залізом. Це різноманітні гвинтики, стяжки. Як каже пані Тетяна: “Усе що на базарі металеве продають – ми робимо”. 

У чоловічому колективі все треба доводити? 

На роботу Тетяна приходить зрання – о сьомій. Отримує завдання, креслення на деталі і починає “крутитися” біля станків. Каже, коли прийшла на смілянське підприємство, побачила вже знайоме обладнання, тож звикати не довелося. 

– У моїй роботі не буває одного й того ж багато. Щодня різні завдання у невеликих об’ємах. Сумно не буває. Щоразу треба думати, як зробити, на чому, бо станків багато і кожен виконує свою функцію. Спершу деталь шліфую на одному верстаті, потім на другому, третьому і так далі, – пояснює фахівчиня. 

Тетяна – одна в бригаді серед чоловіків-станочників. Зізнається, що довелося заслужити в колективу повагу. 

– Спочатку не поважали. Мабуть, на будь-якому підприємстві чоловіки сприймають новеньку так, ніби вона нічого не знає і не вміє. Але близько за пів року це ставлення до мене зникло. Побачили, що я серйозна жінка, прийшла працювати, обов’язки свої знаю. Тому зараз і руки тиснемо при зустрічі. Але в чоловічому колективі все треба доводити, – розповідає шліфувальниця. 

Фото тематичне з сайту підприємства

Не кожна зможе 

Тетяна Вікторова – віддана працівниця, на кожному своєму місці роботи вона залишала десяток років життя. Тому, обравши Смілу за новий дім, планує надалі працювати на заводі.  

– Мені це цікаво. Я вранці прокидаюся і мені хочеться йти на роботу. Я не думаю, коли закінчиться робочий день. Я не йду на завод з-під палиці, – каже шліфувальниця. – Але, думаю, не кожна прийде сюди на роботу і зможе працювати з таким обладнанням. Щоб хоч якусь деталь зробити самій, треба, як мінімум, п’ять років цьому вчитися. 

Увечері ж, після роботи, на пані Тетяну чекає пряжа, в’язання для неї – хобі останні сорок років. 

Коні, автівки, навантажувач: працювати там, де любиш 

Вікторія Кобякова родом із Черкас, але майже 13-ть років тому переїхала в село Білозір’я, що неподалік. Має хобі – це коні та автомобілі, тому свою професію намагалася пов’язати з цими сферами, хоча місць роботи змінила чимало. Вікторія працювала і бухгалтеркою, і керівницею автосалону, пізніше перейшла у корпорацію, що продавала шини. Займалася і сімейним бізнесом, а після декрету з роботою було важко, тому влаштувалася медсестрою в школу. 

– У мене був кінний клуб. Рік тому у партнерстві зі знайомою його організували, але стосунки не склалися. Зараз маю пару коней. Вихідними на них займаються клієнти. Це задоволення не з дешевих, утримання коней – витратна справа. Тих грошей, які давав кінний клуб, вистачало, щоб прогодувати тварин. Крім того, зараз у людей інші проблеми. Та це моє хобі з дитинства, колись займалася кінним спортом, – розповідає черкащанка.

Робота все ж була потрібна, щоб жити та утримувати тварин, Вікторія на початку 2024-го звернулася на місцеве підприємство. Знала, що тут беруть на роботу сезонних працівників.  

– Це був майже кінець лютого. У відділі кадрів мені пояснили, що сезон закінчується через два тижні, тому влаштовуватися не було сенсу. Та запропонували оформити ваучер на навчання через центр зайнятості. Багато чоловіків пішли на війну і тут не вистачало водіїв-навантажувачів, – пригадує черкащанка. 

Вікторія відповідала вимогам, за якими видавали ваучер, – вік, стаж не менше 15-ти років, вища освіта та водійське посвідчення. Тож пішла до центру зайнятості. 

“У навантажувача повертаються задні колеса, а не передні!”

Черкащанка стала на облік, розповіла працівникам центру зайнятості, що є підприємство, яке готове її навчати, а потім працевлаштувати. Далі зайнялася оформленням ваучера. Щоб його отримати, витратила два місяці.

– Хоча ваучер не дає гарантії, що підприємство сто відсотків тебе працевлаштує, я пішла на цей ризик, бо професія мене приваблювала, люблю їздити за кермом. Це зайнятість для інтровертів, тих, хто не любить скупчень людей: отримала завдання і поїхала його виконувати, – розповідає про професію водія навантажувача Вікторія. 

На водійку черкащанка навчалася разом зі своєю колегою з підприємства. Спершу мали два тижні теорії, а потім близько двох місяців практики. Впевненість за кермом здобували на підприємстві. Інструкторкою для напарниць була теж жінка. Вона має п’ятирічний стаж у цій компанії.  

– У нас був імпровізований майданчик, де ми їздили між конусами і ящиками. Найважче було звикнути до того, що у навантажувача повертаються задні колеса, а не передні, як в автомобіля. Також треба було звикнути до радіусу повороту. Задній хід теж складний момент: в автівці можна орієнтуватися за дзеркалами, а тут їх немає. Водій навантажувача має крутити головою на 360 градусів постійно. Він чи вона має усе передбачити, помітити і вчасно зреагувати, – розповідає Вікторія Кобякова. 

Усі незручності черкащанка опанувала, тож тепер на підприємстві, де більшість працівників – чоловіки, три водійки навантажувача. 

Керує п’ятьма навантажувачами, а любить – найбільший 

Ранок Вікторії починається з господарства, а далі з восьмої до четвертої вечора – за кермо. Робота може бути і на вулиці, коли треба впорядкувати територію, і на складі. Та головне – у навантажувачі жінка проводить до 80 % всього часу. 

– Працюю на рівні і в складі зміни. Буває, розвантажуємо фуру, то потрібно привезти ящиків для зерна і розвантажити. Або навпаки завантажуємо машину. У неї поміщається близько 20 ящиків. По часу – це по пів години на двох водіїв навантажувачів, – каже працівниця.

Вікторія Кобякова їздить на всіх типах навантажувачів, які є на підприємстві. Їх п’ять. Різняться вантажопідйомністю, способом керування та системою живлення. 

– Мені подобається їздити на великому навантажувачі. Я все бачу згори. Він високий, з підвіскою, тому “м’який”. На ньому навіть безпечніше почуваюся. Так, вони габаритні й треба бути уважною у вузьких місцях, щоб нічого не зачепити, але мені подобається ними керувати, – зізнається водійка. 

“Це такий тетріс”: керувати навантажувачем – інтелектуальна робота

Вікторія працює водійкою нещодавно, проте плани на цю посаду довготермінові: хоче стати професіоналкою в тому, чим так захоплюється. Її налаштувань не змінили навіть ті колеги, які скептично ставилися до її персони. Це здебільшого були хлопці, розповідає черкащанка. Водночас досвідчені працівники навпаки її підтримували, давали поради і підбадьорювали. 

– На цій роботі ситуації ніколи не повторюються. Один і той же вантаж можна по-різному завантажити. Ця робота й інтелектуальна, тому що водій навантажувача перед тим, як їхати за вантажем, має подумати, як це зробити. Треба під’їхати, взяти, перевезти швидко і нічого не пошкодити, поставити так, щоб вантаж був безпечним для інших водіїв, – пояснює Вікторія Кобякова. 

Робота водія навантажувача, як каже черкащанка, інколи буває настільки скрупульозною, що достойна називатися ювелірною. 

– Це такий тетріс, особливо, коли треба поставити чи взяти вантаж у вузькому просторі. Треба виїхати, нічого не звалити, не пошкодити транспорт, – зауважує жінка. – Тут також треба бути стресостійкою. Я себе заспокоюю, що те, що не виходить, – через брак досвіду. До речі, на підприємстві до жінок немає поблажливого ставлення. Так, є випадки, коли потрібна фізична допомога чоловіка, але в усьому іншому – гендерна рівність.

Також читайте: Продовжуйте мріяти: черкащанка з військовим досвідом відкрила заклад у Черкасах.

Працювала в Черкасиелектротрансі з 17-ти років: чекала, коли зможе сісти за кермо 

Ще маленькою Світлана любила їхати в черкаському тролейбусі на кінцеву зупинку і дивитися на кораблики в річпорту. Вона складала вірші про тролейбуси, малювала їх. І дівчині пощастило, бо вже 12 років вона керує громадським електротранспортом. 

Світлана Соловйова відпрацювала шостий день підряд, довелося виходити у свій вихідний: нині у комунальному підприємстві не вистачає водіїв. А зазвичай вона має п’ять робочих і два вихідні. На машині чергується зі своїм чоловіком. До речі, пару поєднав тролейбус, коли Світлану призначили напарницею Віталія. 

– Після школи хотіла вступати до медколеджу, але зрозуміла, що це не моя професія. Спробувала навчатися в юридичному, але зробила вибір на користь тролейбусного парку. Оскільки з дитинства подобалася техніка, вирішила: якщо тягне в цю сферу, треба себе спробувати там, – каже черкащанка.

Працівницею комунального підприємства Світлана стала у 2007 році, та спершу – помічницею кухаря. На той момент їй було 17 років, тому за кермо – зась. Дочекавшись повноліття, дівчина перекваліфікувалася на кондукторку, і чекала, коли будуть набирати групу на навчання водіїв. 

– Кондукторкою було працювати цікавіше, це вже ближче до машин. Можна було побачити специфіку роботи зсередини, – пригадує Світлана Соловйова. 

Плани дівчини швидше стати водійкою дещо змінили правки до закону, згідно з якими відтепер керувати тролейбусом могли лише з 21-го року. Але це не завадило їй пройти навчання і отримати перші права водійки, до речі, не автівки, а тролейбуса.

“Мені було байдуже, хто і що про мене думав”

Світлана пригадує, що навчалася на водійку ще з трьома дівчатами в групі, решта – чоловіки. Тоді попиту на жінок-водійок не було, охочих працювати серед представників протилежної статі вистачало. Проте пані за кермом тролейбуса – це було звичне явище для працівників підприємства. Хоча зазвичай електротранспортом керували старші за віком жінки, молодь – рідкість. 

–  Мені було байдуже, хто і що про мене думав. Хотіла вчитися. Відчувала, що це моя робота: я працюю і отримую задоволення. Так, приходжу втомлена після робочого дня, але щаслива. Я люблю дорогу, спілкуюся з машиною цілий день і отримую від цього позитивні емоції, – розповідає Світлана Соловйова. 

За пів року майбутніх водіїв навчали правил дорожнього руху й експлуатації тролейбуса, правил охорони праці, пожежної безпеки і надання медичної допомоги, а ще електробезпеці. Також навчали будові тролейбуса, його механічному, електричному, пневматичному оснащенню. Під час практики водіння вчили ремонтувати дрібні несправності: ставити штанги, набивати “башмаки”, коли вони спадали зі струмотримача (відомого всім пасажирам, як “ріжки”). Крім того, навчання передбачало етикет із пасажирами та іншими водіями.  

Водійкою тролейбуса Світлана Соловйова стала у 2011 році. Нині вона удосконалила свої навички з третього до першого класу. 

Пасажири запитували, чи є 18-ть

Оскільки Світлана мала надто сильне бажання підкорити тролейбус, перешкоди їй давалися легко. Пригадує лише, що у перший час потрібно було звикнути поєднувати теорію з практикою. Так, у правилах дорожнього руху писали одне, а на дорозі ставалися інші ситуації. Або ж у теорії вчили, як усувати незламності, проте продемонструвати свої знання треба було тоді, коли справді щось виходило з ладу.

– Пам’ятаю, мені дали тролейбус №310, його зараз немає, вже списали. У перший день від хвилювання забула поставити номер маршруту, – сміється водійка. – Потім пасажири підказали, що його немає. Ні, страшно не було, а більш незвично, що їду сама. Було цікаво, чи зможу опанувати момент, коли треба згадати, чому навчали інструктори і викладачі. Допомагало, що справді те, про що говорили під час навчання, повторювалося в житті. Так було легше адаптуватися. 

Тоді дівчину ще інколи запитували пасажири, чи є їй 18 років. Та з часом звикли всі: Світлана – до омріяної роботи, а містяни – до пані у кабіні водія. Водночас дівчина не лише керувала тролейбусом, доводилося лагодити й контакторну панель, і міняти муфти на вентиляторі мотора, звісно, міняти “башмаки”. 

– Чоловіки-водії до мене ставилися нормально. Дивувалися, що прийшла працювати водійкою, що було нехарактерно для молодих дівчат. Але бачили, що мені цікаво, коли щось не виходило, допомагали і підказували, – каже Світлана Соловйова. 

Вони, як магніти 

Черкащанку можна побачити на найбільш затребуваних маршрутах – №1, 2, 6, 7, 8, 9 та 10. Її улюбленою з дитинства залишається “десятка”. Робочий графік водійки тролейбуса настільки різний, що може починатися близько 6 ранку і завершуватися о 2 дня, а може бути цілоденним із 6-7 ранку до 5-6 вечора. Є розривні графіки, в який перерва між роботою по кілька годин. 

– Найбільше люблю машину, свій тролейбус. Чомусь із дитинства вони були, як магніти, ніщо так не подобалося: ні автобуси, ні автівки. Тролейбус викликав захват. Ще малою відчувала, як він швидко набирає хід, не має перемикань передач. Напрочуд уже тоді тролейбуси були маневрені і швидкі, – пригадує Світлана Соловйова. 

Вона єдина зі своєї групи продовжує працювати водійкою електротранспорту. У вільний час досліджує Біблію, як і дитинстві, продовжує писати вірші і малювати. 

– Сьогодні дідусь підійшов, запитав, чому я не на подіумі, а за кермом тролейбуса. Я ж пояснила, що люблю зовсім не подіуми.. – підсумувала водійка. 

Із початку року Черкаський обласний центр зайнятості допоміг працевлаштуватися 3 512 жінкам (77,3 %) і 1 034 чоловікам (22,7 %). Пройшли навчання завдяки Центру 662 черкащанки, отримали ваучери на навчання ще 500. 

Додамо, на сайті установи можна знайти інформацію про вакансії, що пропонує центр зайнятості, та від Єдиного порталу вакансій. Тут же можна дізнатися, як отримати ваучер на навчання, як зробила пані Вікторія – водійка навантажувача. Крім того, на сайті є інформація, як отримати грант на власну справу. В окремих розділах – пропозиції для ветеранів: навчання та гранти. 

Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу

Також читайте. Війна ламає стереотипи: які ролі для себе обрали черкаські віряни.

Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами