Володимир Соболевський призначає нам зустріч під своєю клінікою. Його евак на парковці впізнається за півсекунди: габарити, тонування, зафарбовані фари, логотип бригади. Із нюансів – нині він незвично чистий. Ці тижні він у фронтовій мінівідпустці – натомість у робочих буднях стоматолога. Бо, власне, цією зарплатнею він і покриває витрати на порятунок бійців.
Авто вже прогріте для зустрічі знімальної групи. Сідаємо, одне натиснення на педаль газу – евак характерно реве, водії поступаються дорогою. “5,7 двіжок. Інший там не проїде”, – пояснює про машину Соболевський. Так починається розмова про життя і про смерть, про побут до і під час повномасштабки, про те, що рятує захисників і про те, що їх вбиває.
“У моїй машині немає непотрібних речей”
Такий “евак”, як у мене, один на весь фронт. Такого іншого немає.
Ті, що зроблені на базі буса, можуть бути тільки другого плеча, тому що заїхати в зону польових умов вони не можуть фізично. Бо це бус. Але якщо вони евакуюють з міста, це можливо, і вони працюють.
Є “НАТОвські” готові машини на базі старого ленд-крузера. Звичайно, вони дуже модні, але ми їх бачимо тільки на картинках. Там машини справді нарядні. Але якщо це буде машина, у якій є ШВЛ, кисень, дефібрилятор, для неї потрібен лікар, а не санінструктор.
Сам по собі “евак” не має необхідної начинки. Залежно від своїх навичок медик його облаштовує. У моїй машині немає непотрібних речей. Адже у твоїх руках найдорожче, що є в людини. Це її життя.
Колись ми везли важкопораненого, начмед займався ним, а я сів за кермо. Ми 140 ішли по голольоду, хоча гума в нас для багна. І ми його довезли. Так, у нього через 20 хвилин була клінічна смерть на “стабі” (стабпункт, – ред.), але його завели і хлопець лишився живим.
Нинішній наш евак – повноцінне авто для надання першої невідкладної допомоги. Тут ще бракує кисню, але ми вже придумали, як його зробити. Також трохи бракує місця. Але ми проаналізували, що середньостатистично забираємо двох поранених: одного “важкого” й одного “легкого”. Якщо “легкого” немає, то я можу скласти спинку і доступ до “важкого” пацієнта взагалі ідеальний.
У машині по один бік у мене все для надання першої допомоги за системою MARCH, з іншого – препарати для подальшої допомоги: антишокові, антибіотики, протиопікові тощо.
Кардіомонітор – за спиною. Коли це важкий поранений, хочеться мати можливість моніторити його стан. За можливості, звичайно. На цій “трясці” це все працює іноді трошки спотворено. Але якісь підказки нам дає.
Одна ротація – близько 50 тис. гривень. І це лише пальне
Я ні на кого фінансово не розраховую. Цей проєкт веду сам. У нас є банка, в яку небайдужі інколи закидають кошти, я дуже вдячний їм за це. Але за ці кошти ми закриваємо запити інших підрозділів: гума хлопцям, генератори тощо.
Тому ті, хто мене ближче знає, намагаються допомогти не грішми, а картками на пальне. Бо це ти справді використаєш на “евак”. Одна ротація – це 3000-3500 кілометрів, авто їсть 16-17 літрів. 50 тисяч гривень – це тільки пальне. Не рахуючи медикаменти, їжу, амуніцію, ремонт цієї машини.
Недешеве задоволення. Але ми ж не в ігри граємо. Якщо ми за цей час врятуємо навіть одну людину – це життя коштує набагато дорожче, ніж будь-які кошти. У яку вартість можна оцінити людське життя? Воно ж неоціненне.
“Трошки забарилися – точку накриють”
Первинну допомогу військовий надає собі сам. Далі залучають когось із побратимів. Надалі пораненого виносять з поля кудись в точку евакуації. Звідти його забирає “беха”. Якщо це точка, куди ми можемо доїхати, то забираємо ми.
Мій водій їздить дуже акуратно і дуже ніжно. Тому до точки евакуації їду я. А звідти сідає за кермо уже він. Бо я займаюсь пораненим. Так побудовано у нас. Бо, як правило, коли нам приходить команда “фас”, у нас дуже мало часу, щоб долетіти до тої точки, де ми маємо бути.
Тому ми маємо долетіти, стати в правильну позицію, щоб робити швидко ноги. Як правило, перегрузка пораненого – це 3-4 хвилини. Небо – все їхнє. Дрони висять, вони бачать все. Трошки забарилися – цю точку накриють. Тому там все швидко. Загрузили, “тапок в пол” і все. Без світла, без нічого.
Евакуація на фронті
Для цього тут чорна штора. Я включаю собі червоне або синє світло. І його не видно взагалі. Бо вся машина – як капсула.
Про першу евакуацію
Перша наша евакуація була 4 червня 2023 року. Ми працювали за півтора кілометра від нуля. У небі їхні дрони висіли в три поверхи прям над головою і хотіли постійно щось кинути за пазуху.
Ми для них не були ціллю, бо вони шукали САУшки. З FPV-дронами у них було тоді не так радужно, як зараз.
Вони зустрічали дроном по дорозі нашу машину, розуміли, що це “евак”, і вели його до точки передачі. Намагалися влупити на точці передачі. Щоб постраждали і військові, й медики, які забирають.
Автомобіль з червоним хрестом – це ціль номер один
Я був двічі на “НАТОвських” курсах в Литві. У них у голові не вкладається. Автомобіль з червоним хрестом – за Женевською конвенцією, по ньому ніхто не стріляє. Кажу: ні, братику, в цій війні так не працює. Тут, якщо побачать автомобіль з червоним хрестом, його завалять зі старту. Це ціль номер один.
Вони прекрасно розуміють: якщо коли ти позбавив можливості працювати медика, це для всього підрозділу величезна втрата. Бо замінити його найближчим часом не вийде. Його просто немає на кого замінити.
СЛУХАЙТЕ ТАКОЖ: “Головні мої нагороди – шеврони від бійців”: черкаський лікар про стан реабілітації до і під час повномасштабної
Здебільшого курси, які ми слухаємо за кордоном, нам читають теоретики. Коли розмова заходить за їхній бойовий досвід, то, як правило, це якісь незрозумілі конфлікти, якісь відрядження, у яких вони були і допомогу надавали при малярії.
У жодного медика світу немає такого багажу знань, як у тих, хто зараз працює на цій війні. Тому що такого конфлікту цивілізація ще не знала. Будьмо щирими. От і все.
Володимир Соболевський
А плюс те, із чим ми зіштовхнулися. По-перше, погодні та ландшафтні умови. По-друге, це відтермінування евакуації. Вони люблять, щоб були чіткі заплановані алгоритми покроковості. У них там евакуація – 30 хвилин. У нас так не працює. Буває так, що неможливо і 10 чи 15 годин забрати.
Ми вивозили хлопчину – 15 годин накладені турнікети. Живий лишився, ноги цілі. Він сам собі накладав ці турнікети. Це був виражений зимовий період. І багато підштанників надіто. Один турнікет взагалі був послаблений. На жаль, у наших військових мало навичок, щоб працювати з ними. Не всі розуміють доцільність навчання. Побутує думка: навіщо це слухати, тоді це точно з тобою станеться. Ти намагаєшся їм пояснити, що завтра це може врятувати тобі життя.
“Втрат було набагато більше”, – про евакуацію в люті морози
Ми виїжджали на евакуацію, коли були пікові морози, -23 градуси. Решта автівок – дизельні, ми переживали, що вони не заведуться. А наша – на бензині, тому ми відразу приїжджали, як тільки бачили ці погодні умови, щоб страхувати хлопців.
Основна біда, що хлопці просто не доживають. Тобто поранений в умовах +20 градусів – це одна справа. А поранення в умовах -20 градусів – зовсім інша. Крововтрату супроводжує зниження температури тіла. Для того, щоб відкрити рану, йому там розрізають одяг. А вкритися немає де. Ніяких опалювальних пристроїв там бути не може.
Тому, на жаль, втрат було набагато більше. Те саме – із втратою кінцівок. Кінцівка, на яку накладений турнікет, не має кровопостачання. А це означає, що її треба мобілізувати і закрити, якось зігрівати. Бо відмирання буде йти набагато швидше.
Про китайські турнікети, які не рятують
Є рекомендовані алгоритмом TCCC (Tactical Combat Casualty Care, – ред.) до використання турнікети. На моїй броні якраз такі – це CAT сьомої генерації і SAM. Але вартість кожного з цих турнікетів – більше 30 євро.
У кожного бійця має бути, щонайменше, два турнікети, а в ідеалі, по протоколу, чотири. І не треба розповідати про те, що в нього чотири кінцівки і він не зможе собі накласти чотири турнікети, бо якщо в нього рука перебита, то чим він її буде накладати. Це все бла-бла-бла для лінивих. Не факт, що один турнікет спрацює. Іноді є необхідність накласти додатковий.
Тому мінімально три турнікети має бути у кожного бійця. Уявіть собі, що тільки на турнікети треба витратити 100 євро. Може собі дозволити це кожен військовий? Ну, напевно, так, якщо він думає про майбутнє. Але йому дали китайський турнікет. На ньому, до речі, написано Combat Application Tourniquet. Китайці просто розшифрували абревіатуру. Військовий думає, що в нього теж CAT, і що все буде гаразд.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ракета знищила їхній бізнес, а вони збудували кращий: як подружжя з Умані побудувало центр розваг
У мене в машині китайських турнікетів немає. Ми їх використовуємо лише для навчання, коли нас просять прочитати курс у підрозділі. Під час навчання їх рвуть.
Скажу чесно: ми возили ці китайські турнікети самі на початку війни, коли пакували аптечки військовими. І я тепер розумію, чим ми займалися. Тоді “кеби” не вистачало перевірити їх на собі. І фаховості не вистачало це зробити.
Але треба не забувати, що я можу перевірити турнікет, який тут зберігається в “еваку” в ідеальних умовах, запакований. А тепер уявіть, що цей турнікет у відкритому вигляді висить на броні бійця. Він то у воді, то на морозі, то на сонці, то ще десь – і яка його доля, наскільки він буде працювати після цього, це ще й третє питання. Якщо турнікет не витримує мінімального тесту накладання, що з ним буде в подальшому, як він у багні поваляється і помокне під дощем 3-4 дні?
Насправді зараз є вже багато українських виробників. Серед них є турнікети, які плюс-мінус. Це “Січ”, “Дніпро”. “Січ” мені подобається більше, звичайно, хоча “Дніпро” – теж пристойний турнікет і має право на життя. Якщо обирати, виходячи з чинників кількість-якість, краще купити три “Дніпра”, ніж один CAT.
“У машині було два сантиметри крові”
Чому ми говоримо про турнікети? Свого часу нам на евакуацію привезли чотирьох поранених. Ми змогли забрати двох “важких” і одного “середнього”. І це була, напевно, найважча наша евакуація, бо я просто не знав, чим ще заткнути дірки. Рук не вистачало фізично. У нас два сантиметри крові було у машині.
Поки дійшла черга вигружати нам четвертого пораненого, він уже не дихав. Стік кров’ю, бо всі турнікети в нього були порвані.
Нас це наштовхнуло пояснити людям про те, що “Краще якесь “г”, ніж нічого” – це хибне судження. У цій ситуації це не краще. Боєць сподівається, що цей китайський турнікет врятує йому життя, а по суті – просто втратить час на його накладання. У того бійця на нозі були порвані два турнікети. І це все втрата часу…
Зрозумійте правильно: не піде боєць на “нуль” без турнікета. Якщо в нього буде китайське гівно, він піде. А якщо в нього не буде нічого, йому хтось його дасть. Дадуть побратими, десь дістане. Якось вийде з цієї ситуації і піде з нормальним турнікетом. А так він пішов із китайським турнікетом, і от цим все це закінчилося. Дурниця вартістю 5-6 доларів вартувала бійцю життя. Це найстрашніше.
Нашестя мишей на “медевак”
У нас стояло складне питання із “зимівкою”. Щоб чути “нуль”, доводиться спілкуватися по рації. А отже, бути в 3-кілометровій зоні.
Коли ми висунулися в бік Роботиного (Запорізька область, – ред.), ти взагалі за нулем працюєш, на “мінусі” вже. І там нема нічого. Оцюбки стоять по пояс, якісь деревцята лишилися, від хат лише фундаменти – спати немає де.
Ми собі знайшли там бліндаж. Нормально жили. Правда, мишей багато на тому місці. Я лише в нашій машині 48 мишей за ніч спіймав. Так пахнув тими мишами – коли додому їхали, нам люди дорогою поступалися.
Одна із “фронтових” мишей, спіймана Соболевським
Під ношами в нас три металеві бікси (медичні стерилізаційні коробки, – ред.). Це саме від мишей. Усі продукти лежать там. Бо миші можуть у тебе красти, коли ти їси. Цьогоріч прям нашестя.
Так-от, ми жили в бліндажі. Хоча я спав у машині. Там було хороше місце, з двох боків захищене валом. Ми вірили, що туди нічого прилетіти не може. Але потім ми приїхали за тиждень. Там були два яскраві “прильоти”, купа крові. Зрозуміло, що щось пора змінювати.
Згодом знайшли одну з плюс-мінус уцілілих хаток і зимували в ній. Є ще погреб у нас. Але там температура близька до нуля. Плюс цвіль, вологість. Дуже багато грибка на стінах. Якщо добу там посидіти, можна щось підхопити.
Про “нудно жити”
Як сказав колись на стабпункті ортопед-травматолог Петрович, нам “нудно жити”. Перший раз коли приїхали, він побачив наш “евак” і каже: нічого собі, це вам таку машину прикомандирували? Кажу: ну, майже. А він: як це “майже”? Ви з якої частини? Кажу: ми “махновці”, купили машину, спорядили всім і приїжджаємо допомогти, коли хлопці йдуть у наступ. А він і відповідає: ого, як тобі нудно жити.
Раніше любив дайвінг, там був свій адреналін. Тут є свій.
Про щеплення
Зізнаюся чесно, ніколи раніше не щеплювався. Навіть від “ковіду”. Належу до касти лікарів, які вважають, що вена – не каналізація, щоб туди лити все підряд. До всіх препаратів ставлюся дуже стримано.
Але за цей рік я щепився від гепатиту В, від правця іще від чогось. Зайвим не буде. На жаль, маємо багато хворих бійців, з хронічними гепатитами.
Ми завжди одягаємо два шари рукавичок. По-перше, це додатковий захист. По-друге, на етапі завантаження пораненого вони брудняться. Поки ти одяг на ньому ріжеш. Вони ж із поля приїжджають у глині, як робокопи. Потім у тебе є можливість скинути брудні рукавички, є чисті і ти можеш ними далі працювати.
“Графік роботи” під час евакуацій
У нас раніше були змінені день і ніч місцями, бо здебільшого була евакуація нічна. Тому що вивезти в день з поля пораненого – це ще та історія.
Удень мали натомість можливість для відпочинку, власних справ. Авто протерти, десь від’їхати. А вночі працювали.
Зараз уже евакуююємо і вдень. Працюємо нон-стоп 24/7, по команді. Тому якогось прямо відпочинку або графіка вже не існує.
Роззброїти бійців, які потрапляють в “евак”, це обов’язкова справа?
Як правило, вони все самі розуміють. Військові несуть зброю з собою, ми її тут кидаємо, потім здаємо. У нас із цим ніколи проблем не виникало. Із медиком ніхто не прирікається.
Буває, кажуть: я лишуся, мені до хлопців треба. Я пояснюю, що везу на “стабік”, там зашиють, потім можеш повертатися. Ти на нього гримнеш – і питання закрите.
На “нулі” під час роботи окопного медика – інша справа. Адже там у пораненого може бути сплутана свідомість, він не завжди впевнений, що до нього наближається побратим. Тим більше, буває, що вони цих побратимів і не знають. Наприклад, із суміжного підрозділу. Там немає чіткого розмежування: спереду чужі – позаду наші. Повернувся тричі – уже не розумієш, де свої. Але є певні підходи, як роззброїти.
Лікування під час евакуації
Є поширена думка, що якщо боєць може, то мусить терпіти біль. Я з цим не згоден. Ми купуємо біль не для того, щоб поранений не кричав абощо. Якщо є больовий синдром, то автоматично є розширення судин, а значить буде більша кровотеча. Тож знеболення – це обов’язково.
Я по відкритому пораненню уже розумію його тяжкість. Є певні протоколи – і ми їх не порушуємо. Ми завжди вводимо їм антибіотики, ми завжди вводимо їм знеболювальні. При пораненнях з крововтратами вводимо транексанову кислоту. Якщо це контузія, то це ондансетрон тощо.
Відпочинок у тилу – це ок?
Я не вважаю, що якщо людина пішла повечеряти у ресторан, у цьому є щось погане. Адже це теж чийсь бізнес. І він теж платить податки, дає робочі місця. І тому, напевно, це правильно, так і має бути. І в цьому немає нічого пагубного. Яка різниця: людина купила продукти, приготувала страву вдома або ж уже з’їла готову в ресторані? Не вважаю, що це погано.
Питання в іншому. Поширювалася думка, що добрі речі мають залишатися непомітними. Я щось купив, зробив і нікому про це не розказую. Досі вважаю, що це придумали ті, хто ні*ера не роблять. От сто відсотків!
Якщо ми не будемо показувати, що ми робимо, всі будуть гортати стрічку у фейсбуці і бачити лише походи в ресторан, на море, відпочинок і туризм. І будуть вважати, що всі так живуть. Значить і він живе правильно.
Якби ми всі показували те, що ми робимо насправді, і пояснювали, що замість того, щоб поїхати відпочити в Буковель, я купив авто і погнав його на Авдіївку, може б, інші брали приклад. Людина побачить і подумає: може, мені теж не треба їхати в Буковель? Може, я теж поїду, машину куплю? Але він бачить, що всі поїхали в Буковель. То і він поїхав. Стадний інстинкт.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Не виклик, а потенціал”: як у Черкасах ветерани проходять реабілітацію завдяки спорту
Я аналізую по тому, як працювала наша ГО (ідеться про об’єднання “Стоматологи Черкащини”, – ред.). На початку війни всі були такі завзяті! Бралися за все. Раніше в нас було 80 людей, активних – близько 30. А зараз усього 15 з тих, хто хоч щось донатить.
За час активної роботи ми привезли на фронт 114 автівок. І на цьому зупинилося все. Зараз стало в рази важче. Людей, які реально працюють, допомагають, стало набагато менше. А фронту ж менше не стало необхідним це все. І воно потрібне. І автівки, і дрони. Усе, за що не візьмись, воно все потрібне.
І наша робота там теж потрібна. Я зайнявся евакуацією не тому, що не хочу далі давати кошти і щось купувати. Одне іншому не заважає. Я просто почав працювати сам від себе, умовно.
Підписав контракт, читаю лекції (зі стоматології, – ред.). За зароблені кошти купуємо машини. Лише за січень купили п’ять автівок.
Весь час, коли я в Черкасах, продовжую оперувати, працюю цілими днями. Остання операція була за п’ять хвилин до нашого інтерв’ю. А з чого ж усе це купувати? Я просто сформував собі хороший графік.
Влітку ми виїжджали на ротації по 8-10 днів. Батальйон виходить в наступ, отримує бойове розпорядження, нам маякнули, ми за ним – вперед. 10 днів, як правило, більше не витримували. Бувало, по два тижні. І їх відводять на доукомплектування. Ми відходимо, їдемо додому, працюємо.
Зараз просидіти там 10 днів нереально. Коли навколо тебе от така погода, а в хаті, у якій ти сидиш, +5-6, все вологе, все мокре. Вогню немає. Так, щоб адекватно робити, важко. Ти попрацював п’ять днів, військові змінилися, ми поїхали додому. Потім знову так.
До чого не можна звикнути на війні?
До смертей звикнути неможливо. Особливо, коли гинуть люди, яких ти знав.
Я все-таки ж лікар. За родом своєї діяльності я оперував кадавери (органи, які використовують у наукових цілях, – ред.), їздив в Австрію. Це для нас була норма – оперувати на трупах. Тому для мене це не було якесь табу. Смерті людей я бачив. Але коли це смерті близьких тобі людей, знайомих, кого ти знав, із ким ти ще вчора спілкувався, і сьогодні хлоп – і його не має. Ось це страшно.
“Комусь від цього ж треба заробити кусок хліба на кокаїн”
Найважче, коли ти на фронті довго, приїжджаєш – і бачиш, що в тебе втрачаються спільні теми для розмови, бо тобі хочеться поділитися тим, що в тебе там було, а проблеми знайомих тут не можеш зрозуміти.
Коли бачиш, як кладуть плитку, роблять тротуари. На Євробачення 11 мільйонів. І ти розумієш, що там у пацанів немає дронів, банальних якихось речей. Я розумію, що, можливо, це комусь важливо. Але без цього точно можна перезимувати. І ту яму на дорозі можна просто залатати, а не знімати весь асфальт і стелити заново. Можливо, я багато чого не розумію про бюджети. І про те, що комусь від цього ж треба заробити кусок хліба на кокаїн.
От ми говоримо про те, що хтось на фронті загинув. Чому він загинув? Бо в нього чогось не було. Витративши ці гроші на асфальт, ти вбив своїми руками сто, а може й тисячу людей. Якщо ми почнемо мислити з такої точки зору, проблеми ці відпадуть.
У хлопців на фронті втрачається віра. Вони бачать цей пофігізм: фонтанчики, свята, ялинки. А хто про них попереймається? Тих, хто відстоює думку, що це необхідно, можу звозити до хлопців. Потім заберемо. Хай посидять там буквально 3-4 дні. Дуже просвітліє в голові. Ти просто побачиш, як люди там живуть, чим вони переймаються. Те, що ти вважаєш важливим тут, воно їм там до спини.
“Щойно він отримав папірець – для нього війна закінчилася”
У нас є спільнота імплантологів України. І в ній близько трьохсот учасників. Я запропонував кожного місяця скидатися всім по 1000 доларів. Разом це 300 тисяч. На той момент – це 60-70 автомобілів. Кажу: ми завалимо фронт машинами. Почали крутити-вертіти, “по тисячі – це дорого”. Один раз скинулися, купили п’ять чи шість автівок, відео назнімали, пропіарились – і все. Не тим займаються.
Поки у чоловіка не було на руках відмазки від мобілізації, він донатив, щось намагався зробити. Я можу це навіть по своїх колегах сказати. Всі були на одному піднесенні. Щойно він отримав папірець – для нього війна закінчилася. А ще якщо цей папірець дає можливість виїжджати за кордон – все.
Я за те, щоб кордон закрили для всіх. Добре, у людини троє дітей, його не можуть мобілізувати. А у когось двоє. Чим він завинив, що в когось двоє? Давайте його якось обмежимо ще в якихось благах цивілізації.
Про втому від війни
“Втома від війни” – мене це формулювання взагалі вибішує. Тому що втомитися від війни тут неможливо. Там є люди, які реально втомилися від війни. Я знаю тих, хто пішли на фронт 25-го лютого 2022 року, і вони досі там. Дивлюся на них, вони 100% втомилися.
Знаю одного чоловіка, якому 60 років на носі. І він з 25-го числа на фронті. Я кажу: братан, ти вже втомився, тобі вже треба відпочити. Що він зробив? Поїхав піднімати медицину вже у третій бригаді.
Тут втомитися неможливо. От що змінилося в нашому житті? Та нічого не змінилося. Крім того, що замість Мальдівів почав їздити в Оріхів. Я навіть не знав, де він, той Оріхів. До війни на тих територіях ніколи не був, а тепер там можу провідником працювати.
У мене таке враження, що Мальдіви – то вже не зі мною було. Це якесь інше життя.
Я прожив дуже красиве життя. Тому хочу ще пожити красиво. Для цього треба трошки зараз попрацювати. Все нормально.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Стан мобілізації, економічне бронювання і бойовий досвід: інтерв’ю з начальником ТЦК Черкащини
Хочеш, аби таких інтерв’ю на нашому сайті було більше? Долучайся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюй щомісячну підписку за посиланням і розвивай регіональну незалежну журналістику разом із нами