Ще у 2014 році Андрій зацікавився етнічними прикрасами, а вже за рік вдома разом із батьками облаштував мінімайстерню. Тут вже реконструювали близько тисячі: дукачів, намист, сережок і хрестиків. Прикрасами бренду “ВидимоНевидимо” тішаться в різних країнах світу, зокрема, в Японії, Новій Зеландії, навіть за полярним колом. Родина Паславських із Звенигородки відроджує для українців національну історію, яку роками намагалися знищити.
– Сто років робили так, щоб ми як нація або не знали своєї культури, або цуралися, або сприймали її не такою, як вона була насправді. Хочеться показати, що культура – про те, що у вас вдома, якими речами себе оточуєте і це не тільки про прикраси, а й про одяг, музику, посуд, страви, звичаї. Це має працювати в комплексі, так формується нація. Якщо нація знає, хто вона така, її неможливо перемогти. Ось чим ми відрізняємося від росіян. У нас є культурний фундамент, який тримає українців разом.
Як відбувається реконструкція забутих прикрас, про їхнє виготовлення у родині черкащан і цінність української культурної спадщини, “18000” розповів Андрій Паславський.
“Прикраси для дівчат виявилися проблемою”
До золотарства – справи, якою нині займаються Паславські, Андрія привела випадковість. Каже, що одразу мотивації займатися прикрасами не було. На той час він був студентом, а його батьки працювали медиками.
– Усе відбулося природним шляхом – виникла потреба. Як часто буває, коли чогось не можеш знайти, то береш і робиш сам, – пригадує Андрій Паславський.
Черкащанин почав цікавитися етнічними прикрасами на шостому курсі. Упродовж попередніх років він вивчав фольклористику в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Каже, якщо чогось бракувало в начальній програмі, це шукали за межами університету. Так у 2012 році Андрій потрапив у спільноту Київського кобзарського цеху й почав реконструювати музичні інструменти: виготовляв старосільські кобзи й бандури. Потім познайомився з явищем троїстої музики, яку почав грати в студентському гурті. Так постало питання костюмів.
– Костюми, які нам пропонували в університеті, були стилістики радянської сцени. Ми ж грали правдиву (автентичну) музику, тому хотілося і правдивих костюмів. На пошиття треба були чималі кошти, тому збирали речі здебільшого на блошиних ринках. Прикраси для дівчат виявилися проблемою, – розповідає черкащанин. – Почав міркувати, як можна їх зробити самому: як штани собі пошив, музичні інструменти зробив, то можна й намисто реалізувати. Підібрав керамічні намиста, автентичні дукачі – просто історичні монети з вушками, й зібрали пару намист. Вони вийшли непогані, але нічим не надзвичайні.
Батьки Андрія – пані Надія та пан Олександр, знали про цікавість сина до прикрас, тому в подарунок із Карпат привезли сучасні корали, які надалі замінили в намисті кераміку. Цей сувенір підштовхнув фольклориста до пошуку в столичних магазинах із камінням, прикрасами сучасних матеріалів, які б згодилися для реконструкції прикрас.
Із майстерні одразу на Fashion Week
Майстерня українського традиційного золотарства у Звенигородці зародилася у 2015 році. Нині етнолог Андрій Паславський каже, що для справжньої реконструкції намиста на той час у нього не вистачало низки фурнітури – рифів, пугвиць, дармовисів – це деталі, які вкраплюють у намисто. Тому щодо виготовлення однієї деталі звернувся до майстрів у Вінницю, які займалися 3D моделюванням, а щодо іншої – запитав поради в свого тата.
– Він у мене майстер на всі руки, завжди все сам робив і ремонтував: меблі, техніку. Тому вирішив запитати у тата, як, на його думку, раніше виготовляли ці центральні найбільші намистини в срібному чи металевому обручі. Він висловив свої припущення, а через кілька днів надіслав світлину з готовими деталями. І майстри з Вінниці повідомили, що в них все вийшло. Так у нас на руках опинилася ексклюзивна фурнітура з сучасних матеріалів, яку сто років ніхто не виготовляв, – каже черкащанин.
Дармовис на коралову намистину став першою прикрасою, що виготовили в майстерні зі Звенигородки. Згодом це і ще кілька намист потрапили на Ukrainian Fashion Week і доповнили образи, що брали участь у показі історичних костюмів.
Резонанс унікальні прикраси з Черкащини отримали тоді, коли Андрій додав їхні фото у соціальні мережі. Відтоді Паславські отримують замовлення.
“Хочеться створювати справжнє”
До золотарства звенигородці ставляться більше як до улюбленої справи, творчого процесу, а не бізнесу.
– Великого виробництва немає. Масовість вбиває якість і сенси. Після вторгнення активніше виготовляють масові вироби, але вони профанують, спрощують, здешевлюють прикраси. Сто років тому теж були масові недорогі дукачі, але вони зараз мають вигляд кращий за деякі сучасні речі. Масовою прикрасою не можна вповні цінувати, це імітація краси, цінності. Хочеться створювати справжнє. Важливі люди, для яких ми це робимо, їхні емоції, а не кількість виготовлених прикрас, – пояснює Андрій Паславський.
Художню обробку металу, як мистецтво, опанував батько Андрія – Олександр Паславський. Також до процесу інколи залучають інших майстрів. Пані Надія створює намиста.
– Мама працює в лікарні, тому долучається до справи у вільний час. Батько займається господарством і золотарством – виготовляє деталі та вироби, які не можна в когось замовити. Я все ж стараюся залучати інших майстрів, щоб оптимізувати процес і коли є потреба в інших технологіях. На мені залишається позиціонування бренду: тексти і світлини, іноді роблю ремонти, розробляю дизайни, шукаю матеріали, комунікую із замовниками, майстрами, медіа, нерідко доводиться проводити різні освітні заходи, виставки, знімання тощо, – розповідає Андрій.
Та все ж основний напрямок, якого дотримуються золотарі із Звенигородки і над яким спільно працюють, – це історична реконструкція прикрас.
– Ми виконуємо саме реконструкцію – за зразок беремо старовинний елемент і за його подобою створюємо новий виріб. Реставрація – інший напрям, коли відновлюють первісний вигляд артефакту. За це ми беремося рідше, лише коли люди звертаються особисто з сімейними намистами, – пояснює фольклорист.
“У нього виходить розкішна реконструкція, вважаю його одним із кращих золотарів в Україні”
Майстерню українського традиційного золотарства Паславські облаштували вдома. Андрій запевняє, що для невеликих прикрас й інструменти такі – більшість можна помістити на одному столі.
– Здебільшого – це ручне обладнання, дещо схоже на слюсарський інструмент. Є пальник для спаювання, різні напильники, плоскогубці, різці маленькі. Також користуємося вальцями – два вали, схожі на качалки, які з частини металу роблять пластину. Є полірувальна машинка, – описує чоловік. – Нічого надзвичайного, більшість можна зібрати з підручних матеріалів або придбати у магазині.
А от із матеріалами для прикрас не так просто. Їх потрібно шукати майже під кожне замовлення. Переважно все можна знайти в українських і закордонних інтернет магазинах.
– Це різні намистини, купую всі, які підходять за формою і кольором. Також потрібне коралове каміння, різновиди перл, перламутр, агат коричневий і чорний, нефрит, сердолік, авантюрин. Різні метали й різноманітних форм камінці, – розповідає етнолог.
Крім цього, потрібні стрічки для дукачів і пакування, ювелірні тросики і дрібна фурнітура для намист. А ще пилочки для металу, полірувальні пасти, флюси для припою, сам припой, сверла та інші матеріали й дрібні інструменти.
– Щоб накопичити це, треба не один рік. Тато побачив у цьому нішу для саморозвитку, – каже Андрій. – Золотарство – народна ювелірна справа. Вона чимось схожа на хірургію, це мікроскопічна робота. Треба самому розраховувати сплав, на дріт треба твердіший, на бант – м’якший. Тато сам вчився різьбленню – бувало й не виходило, пробував різні різці – зрештою зробив сам. У нього з’явився азарт, виклик перед собою, чи зможе навчитися цій справі. Кожного разу, коли я повертаюся додому, помічаю, як він “виріс”. У нього виходить розкішна реконструкція, вважаю його одним із кращих і цінних золотарів в Україні.
Також читайте: У Черкасах відкрили фотовиставку “Незламні”, присвячену бійцям із ампутаціями
Намиста, дукачі, сережки, хрестики. Є усі прикраси XIX–XX століття
Відколи Андрій зацікавився реконструкцією, він вивчає інформацію про намиста й дукачі з різних джерел: це і каталоги, видані в різних містах країни, і старі світлини, і світлини самих дукачів, які час від часу можна побачити на сайтах колекціонерів. Чоловік каже, що в Черкасах сформувався потужний осередок золотарів, зокрема навколо колекціонера Юрія Коваленка.
– Ще у 80-х роках минулого століття Юрій Коваленко цікавився колекціонуванням старожитностей. Він зібрав одну з найбільших в Україні колекцій дукачів. І не дивно, бо лівий берег – Іркліїв, Вереміївка, Кременчук – це одній з найбільших осередків золотарства в країні. Були й інші – на Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, але, зокрема на Черкащині, вони набули найбільшого розквіту. Юрій Коваленко опублікував і неодноразово демонстрував свою колекцію, тому, безумовно, я орієнтувався і на його прикраси, – розповідає Андрій.
Нині звенигородські майстри виготовляють намиста, сережки, дукачі, хрестики – увесь перелік традиційних прикрас, який існував із середини XIX до початку XX століття.
– Первинно ми орієнтуємося на прикраси середньої Наддніпрянщини, але є трішки моделей із західних областей, Слобожанщини, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини. Щодо дукачів, то не обмежуємося регіональним аспектом, а швидше технологічним. Єдине – ще не дійшли до катеринославських – це південь, Дніпропетровщина, – каже черкащанин.
Основний принцип, за яким у “ВидимоНевидимо” представлені дукачі, – їхній спосіб виготовлення. Олександр Паславський спробував два з них.
– Існувало чимало технік виготовлення дукачів. Батько пішов класичним методом, коли беруть металеву пластину і з неї випилюють усі деталі, далі їх формують у загальну композицію. Інші типи дукачів часто виконували методом штампування, коли робили спершу форму, тобто матрицю, а потім лист металу під тиском вкладали у неї й отримували дукач відповідної композиційної структури. Створити форму ще те завдання. Та батько, витративши на це немало часу, виготовив одну таку, можливо, першу сучасну форму для вереміївського дукача, – пояснює Андрій Паславський.
Переглянути цей допис в Instagram
Замовляли прикраси і за полярне коло, і на Гаваї
Етнолог каже, що їхня майстерня береться навіть за ті прикраси, які раніше не виконували. Золотаря не лякає, що на новий виріб доведеться витратити чимало часу, як це було для колекції української дизайнерки.
– Найдовше робили прикраси для Ольги Навроцької. В неї була лінійка дизайнерського одягу і вона хотіла втілити для себе авторські прикраси. Там були дукачі з кольоровими медальйонами, лазерним гравіюванням, ексклюзивні сережки. Робота тривала довго. Треба було вперше випробувати багато нових технологій. Не було гарантій, що воно вийде чітко, було стресово, – пригадує Андрій.
На фото Ольга Навроцька
Та зазвичай, якщо всі матеріали під рукою, складний у виготовленні дукач можуть створити за п’ять-сім днів, а намисто за два-три. Із 2015 року в майстерні українського традиційного золотарства виготовили більше тисячі всіх типів прикрас. Їх купують не лише українці, замовлення надходять і від іноземців.
– Після початку повномасштабної війни почав відмічати на карті, в які країни відправляємо прикраси – це Японія, Нова Зеландія, Індонезія, навіть за полярне коло, тільки в Африці поки немає. Одне з намист на Гаваї полетіло, – зізнається Андрій Паславський.
Прикраси золотарів із Черкащини потрапили у низку сучасних українських кінофільмів, серіалів, освітніх і культурних проєктів, побували на великих світових сценах і припали до душі багатьом відомим українцям.
– Так, прикраси є багато в кого. Інколи такі замовники звертаються, з якими почесно та відповідально працювати. Проте не люблю цим хвалитися, – сором’язливо каже Андрій.
Дерево життя витіснило російського орла
Паславські вже відзначилися в країні та світі своїми роботами, але вважають, що є ще багато напрямків, в яких можна розвиватися. Андрій жартуючи каже, що треба встигати за ідеями замовників, які завжди просять виконати щось нове. Можливо, золотар невдовзі візьметься за шатлен, про який часто запитують замовники. Це срібний ланцюжок на двох замочках, який прийшов до нас із Європи.
– Я стараюся не вдаватися до новотворів, їх мінімальна кількість. Але з початком великої війни довелося таке зробити. Дукач – підвіска, в основі якої монета. Зазвичай використовували ту монету, яка була в обігу. В центральній Україні ходили російські монети з двоголовим орлом. І в наш час виникла проблема з пошуком адекватної заміни цьому орлу, – пояснює Андрій.
Так розпочалася співпраця з черкащанином Дмитром Кришовським. За референсами Паславського, він створив низку дизайнів медальйону з деревом життя, яке зображали на українських весільних рушниках. Так національний символ поступово витісняє з культурного простору російський. Тепер ці дукачі є найпопулярнішим замовленням майстерні.
– Ще публічно не презентували, проте нещодавно завершив композицію з сердечком, з якого проростає паросток як нове дерево життя. Бо уявляю, що ми садимо сад своїми прикрасами по Україні і по світу, – каже Андрій Паславський.
“Кожне намисто – це окремий артефакт, який треба зберігати”
Черкащанин незабаром готується презентувати нові типи дукачів і сережок. А також більше року активно працює з конструкторкою одягу Анною Гайовою, аби доповнити проєкт із прикрасами колекцією українського національного одягу, створеного за старовинними зразками з власної колекції.
Роботи майстрів із Звенигородки можна знайти на офіційному сайті “ВидимоНевидимо”, фейсбуці чи інстаграмі, а для іноземців існує сторінці на платформі Etsy.
– Ми опираємося на конкретні історичні зразки прикрас і розуміємо, наскільки це відповідально. Тому що більшість людей за цим формує своє уявлення про минуле, до них повертається відчуття цінності. Ось чому ці прикраси варті уваги. Також ми не нищимо старі намиста, бо то – культурна спадщина. Адже кожне старовинне намисто – це окремий артефакт, який треба зберігати, а не перенизувати його на сучасний виріб. Це буде ніщо, просто красива річ, позбавлена історії і контексту. Тому ми вирішили створювати тільки нові речі. Коли ж люди мають своє намисто чи дукач, вони потенційно можуть передати його наступним поколінням, а разом із ним і частинку нашої культури, – певен Андрій Паславський.
Фото з інстаграму @vydymonevydymo
Також читайте: Із окопу до мистецтва: історія “Гільз Перемоги”, яким дають нове життя на черкаському підприємстві
Дивіться всі випуски програми “Що далі?” на каналі “18000” в ютубі. Підписуйтеся, щоб не пропустити наступні відео!