Фронтові історії від черкащан
Окопна правда від Чеха…
Часто таке зустрічаю.
Але я не в окопах. Іноді, звісно, змушують туди стрибати, але зараз я не несу службу глибоко закопаний у землю, під обстрілами чи під шквальним шрапнельним вогнем. Я не той солдат, що потруєний іпритом і під верденським холодним небом догризає останнє копито мерзлої мишастої кобили. І я не стою на кургані, не вдивляюся у батарею ворожих гармат, тримаючи одну руку на ефесі, а іншою підкручуючи вус. І в бліндажах я буваю рідко. Зараз я живу в будинку, де є електрика, вода і навіть духовка. Для зв’язку використовую Старлінк, для пересування – пікап, для душевної рівноваги – спотіфай. Так, є задачі, є інструменти для виконання цих задач, є інша робота, в першу чергу пов’язана з побутом і організацією будівельних робіт. Але все це рутина, що має мало спільного з героїзмом, але більше з безперервними очікуванням і монотонним спостереженням.
Ліс, вода, небо. Дрова, буржуйки, соляра. Доповіді, донесення, наради. Заохочення, застереження, догани.
Безбарвне буття, ланка великої воєнної машини, розписані на тиждень вперед пости, день, що змінюється ніччю, ніч, що навалюються непомітно і раптово аби завершитися так само враз і наблизити нас на ще один день ближче до перемоги.
Моя служба – символи та позначки буденності, як, приміром, розчавлена лисиця на трасі – значить за 500 метрів прихований поворот на позицію. Або віддалене гудіння генератора – отже паскудний мобільний зв’язок. Або 30 непрочитаних у сигналі – явно якийсь взводний срач. Або забагато волосся на голові – давно не був у цивілізації.
Моя служба – гаджети та зарядки. Телефон, планшет, павербанк, міністанція, рація, дрон, тепловізор, металошукач, тример.
Моя служба це бак соляри за тиждень, тачка дров за ніч і п’ятнадцять банок хумусу за місяць.
І коли батальйонний психолог цікавиться, як часто я зустрічаюся з психотерапевтом, а командир батальйону із заспокійливою наполегливістю запевняє, що ми тут потрібні – саме тут і саме зараз, – це моя служба.
Та в принципі немає ніякої окопної правди. На війні – в тилу або в самому пеклі – таке поняття як правда розмите до бурих розводів на лобовому склі, на брезенті евакуаційних нош, на совісті і честі… все вперемішку, все як завгодно, але не так, як хотілося б, адже хотілося не опинитися у квітні на СТО у Львові, наприкінці лютого в Чаплинці або в жовтні на бульварі Шевченка. Не хотілося повзати цими лісами і тими степами, збивати в кров ноги в містечках Харківщини, хоронити друзів у Вінниці чи бути похованим живцем у Бахмуті.
Хотілося чого завгодно, тільки не цього. Навіть якщо в будинку, де ти живеш, є така сама духовка, як і вдома. Там, де якраз бути хочеться найбільше.
Окопної правди не існує, особливо якщо ти не в окопі.
Публікація письменника Артема Чеха у фейсбуці
Також читайте: “Попереду ще стільки осені і стільки зими, і невідомо, що чекати від них”
Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу
