Він перетнув із заходу на схід пустелю Сахару, з півдня на північ – Південну і Центральну Америку, піднявся на найвищу гору Північної Америки, проплив на каяку по периметру Чорне море, сплавлявся на каное у тропіках по Амазонці, пройшов пішки всю Євразію, першим встановив державний прапор України на Північному полюсі.
Навіщо та заради чого професійний мандрівник, фахівець з екстремального одиночного виживання Сергій Гордієнко відправляється у такі складні та небезпечні експедиції світом? Про все це він розповів, будучи в Черкасах. Наше місто стало проміжним у його подорожі на каяку з Дніпра до Києва.
Що мотивує здійснювати небезпечні подорожі?
Я займаюся дослідженням техніки та психології виживання людини в екстремальних умовах. Науковці цю тему почали вивчати недавно, на початку ХХ століття, з того часу, коли люди почали особливо активно подорожувати в далекі та ризиковані регіони. Головна мета таких походів – бажання пізнати можливості людського організму, зрозуміти своє призначення у світі. Саме це стимулює іти до високих широт та Північного полюсу. На початку життя я вважав нашу планету величезною, але зараз переконаний – вона дуже маленька.
Фото з Фейсбук-сторінки героя публікації
Як екстремальні подорожі впливають на організм?
В експедиціях не використовую автотехнічні засоби пересування. Йду пішки, їду на лижах, або пливу на веслах, тобто рухаюся лише за допомогою того транспорту, на якому доводиться застосовувати фізичну силу.
Внаслідок довгих і частих експедицій я можу проходити великі відстані, переносити різкі температурні перепади, загалом чудово почуваю себе. Проте з часом організм почав вимагати все більше і більше. Коли я залишаюся вдома на 3 місяці, входжу у звичайний ритм життя – розумію, що без подорожей не можу. Це вже на рівні фізіології.
Фото з Фейсбук-сторінки героя публікації
Що необхідно для того, щоб вижити?
Одного разу провів своєрідний експеримент – пройшов всю Латинську Америку пішки, і частково – на човні, від Вогняної Землі до Мексики, щоб довести, що завдяки адаптації людина може вижити в будь-якій ситуації. Наука не народжується в лабораторіях. Спочатку практика, а потім теорія.
Хибно вважати, що для того, щоб вижити в екстремальних умовах, необхідні лише ніж, компас та сірники. Все, що дійсно потрібно – це знання, отримані від початку нашого існування до сьогодні. Весь життєвий досвід повинен працювати на нашу безпеку. Людина – домінуючий вид на цій планеті, тому першочергове наше завдання – навчатися, хочемо ми цього чи ні. В протилежному випадку ми втратимо найголовніше – цивілізацію та життя нашого світу.
Які бувають мандрівники?
Мандрівники поділяються на 3 типи:
- туристи;
- екстремали, які доводять психологічні та фізичні можливості людського організму;
- експедиціонери – люди, які йдуть дуже далеко, аби отримати відповіді на питання, які досліджують. Я – експедиціонер.
Яка експедиція наступна?
У березні 2019 року я вирушаю в дослідницьку експедицію «Середземноморський континуум». Подорож триватиме півтора роки. Маршрут довжиною 11860 кілометрів проляже Європою – водою на одномісному морському каяку і суходолом. Фініш експедиції заплановано на червень 2020 року. Старт з Києва сплавом до Чорного моря. Продовжу маршрут через Румунію, Болгарію, Грецію, Францію, Іспанію. Кінцевий пункт – Барселона. Всі свої експедиції починаю з певної точки на карті і завершую, повертаючись туди ж.
У подорожі буду контактувати з місцевим населенням, українською діаспорою, представниками ЗМІ; досліджувати метереологічні умови та особливості психології виживання людини в екстремальних ситуаціях.
Фото з Фейсбук-сторінки героя публікації
Про найнебезпечніші випадки під час експедицій
Екстремальні ситуації відбуваються з нами в буденному житті майже кожний день, але ми настільки звикли до них, що просто не звертаємо уваги.
В експедиціях у мене було три найбільш небезпечні випадки. Перший – коли я провалився під лід в Антарктиді і захворів запаленням легень. Я мав шанс вижити лише за умови, що дійду до ящика з необхідними ліками, який знаходився на відстані 13 кілометрів. Небажання боротися за своє життя зупинило відчуття сорому перед тими кого я навчаю, тими, хто вірив у мене, що дійти можливо. Я подумав, що померти завжди встигну, а спробувати поборотися за життя варто. За добу я дійшов, почав лікуватися, вижив.
Другий випадок стався у Центральноафриканській республіці. Я не закінчив перехід з Південної Африки до Північної бо почався сезон дощів. Зі своїх схованок повилазила неймовірна кількість крокодилів та змій. Мій провідник загинув у мене на очах. Я змушений був повернутися.
Третій – це коли в Сибірі на мене напав ведмідь. Звір накинувся ззаду, стрибнув на мій візок. Я вбив ведмедя за допомогою холодної зброї, яку мені дали з собою сибіряки. Іншого виходу просто не було.
Фото з Фейсбук-сторінки героя публікації
Важливо
Чим більше у нас комплексів – тим складніше життя, тим менше можемо боротися за себе та за інших. Навіть якщо чогось не знаєш – імпровізуй! Життя завжди дасть потрібний шанс, але треба бути підготовленим, щоб зуміти ним скористатися.
Інна Курило
