Бельгієць будує життя в Україні: чому Черкаси запали у душу
Із початком повномасштабної війни в Україні, за інформацією Радіо свобода за 2025 рік, з України виїхали 5,6 млн людей. Серед них найбільше юнаків віком 18–22.
Проте є ті, хто обрав бути тут, тимчасово або ж постійно, і йдеться про іноземців. У 2024 році таких у країні залишилося понад 350 тисяч. Вони є й у Черкасах, і «18000» поспілкувався з одним із них.
Краплі дощу стікають по вікнах кав’ярні з видом на Дніпро, але попри це на пляжі є люди. Певно, вони насолоджуються ранковим черкаським морем, яке, здається, стало більш блакитним, ніж зазвичай.
До залу заходить чоловік у синій кофті, з‐під неї помітний комірець сорочки. З ним англійською вітаються люди із сусіднього столика. Не одразу розумію, що це Пітер, іммігрант з Бельгії, який проживає у Черкасах разом із дружиною‐українкою. Згодом заходить і Яніна й сідає поряд за столик.
Чому Україна зачепила бельгійця: перший досвід і враження
В Україні Пітер близько 25 років. Першим його коханням тут став Київ, куди він приїхав, щоб бути експертом на виставках котів.
- За професією я біолог і дуже люблю тварин. Маємо з дружиною хобі – оцінюємо котів на виставках. 25 років тому у Києві була така виставка і мене запросили експертом. Відтоді регулярно приїздив до столиці. Застав Революцію Гідності, жив тоді у невеликій квартирі поблизу Майдану Незалежності, – розповідає Пітер.
Бельгієць додає, що через роботу об’їздив майже весь світ, бував у різних гарних містах, проте в Україні було щось надзвичайне.
- Київ — особливе місто. Його історія, архітектура, усе… І люди в Києві. Я відвідав майже всі країни й бачив красиві міста, але коли відчув атмосферу в Україні — це назавжди залишилося зі мною, – розповідає іноземець.
Пітер зауважує, що після Революції почав цікавитися відносинами між Україною та росією. Зараз для нього, за словами дружини Яніни, різниця між народами колосальна.
Подружжя Яніни та Пітера. Фото: Доброкіт
Черкаси – місто кохання: історія міжнародної пари
Уперше Яніна та Пітер зустрілися на виставці котів 15 років тому на півночі Таїланду.
-Так сталося, що Пітер був одним з експертів. А я отримала запрошення в останній момент. Потім почали спілкуватися, відвідали разом Львів, Київ, згодом закохалися, – розповідає черкащанка Яніна.
Подружжя святкувало затишне весілля у Черкасах. Приїхала й родина Пітера. А після молодята відправилися у подорож Україною по козацьких містах.
Пітер розповідає, що Україна стала ближчою тоді, коли він закохався у дружину, проте цьому також сприяли зв’язки, які він тут здобував.
- Коли я познайомився з її родиною — донькою, батьками, сестрою, її друзями, з’явилося відчуття причетності до ширшого кола людей. Тоді зв’язок став ще й особистим, – розповідає Пітер.
Як війна вплинула на життя пари з Бельгії та Черкас
Після одруження подружжя проживало у Бельгії. Там вони й зустріли повномасштабне вторгнення росії в Україну. В Яніни тоді в Україні залишилася дочка з дітьми.
- Коли почалася війна Пітер поїхав до кордону, щоб зустріти мою доньку з дітьми. Вони у нас проживали два роки, – розповідає Яніна й додає: – За цей період Пітер дізнався більше про українців, нашу культуру й особливості.
- Дивлячись на картинку про Україну або читаючи якісь сториз чи тексти, ти цього не відчуєш. А от, коли вже живеш з українцями, то багато вивчаєш моментів, які притаманні лише нам, – розповідає черкащанка й додає: – Також він постійно мене запитує про традиції, чому той робить так, а не інакше.
Пітер же зазначає, що він раніше бачив сімейне життя українських друзів і йому це було до душі.
Коти – це те, що об’єднує: як чотирилапі стали терапією для дітей‐переселенців
Подружнє життя Яніни та Пітера тісно пов’язане з котами. Їхнє знайомство відбулося під час виставки котів, їхнє життя нині – допомога котам. І пара оточує себе однодумцями.
- У Черкасах є організація «ДоброКіт», де допомагають котикам. Яна – засновниця. Її чоловік Олексій – мій давній друг, ветеринар. Вони допомагають безпритульним котам: вакцинують, лікують, стерилізують і шукають їм родини, – розповідає Яніна.
Із початком повномасштабного вторгнення благодійний фонд займався евакуацією тварин із зони бойових дій. Яніна та Пітер допомагали друзям медійно висвітлювати це за кордоном.
- Коли почалася війна, ми, як експерти в американській організації Cat Fanciers Association, розуміли потреби котів у їжі, медикаментах та інших необхідностях. Спершу збирали донати закордоном, але згодом їх стало менше. Тоді зрозуміли, що за донати треба щось пропонувати, – розповідає бельгієць Пітер.
Малюнки на сайті Kidz4Kats, приурочені Гелловіну
Подружжя разом з черкаським благодійним фондом організувало зустріч для дітей‐переселенців з Донеччини, зокрема, з Маріуполя.
- Ми запросили дітей у хаб організації, де запропонували їм помалювати на дві теми – коти й Україна. Під час цього котики були поруч, діти гладили їх – вийшла така собі арттерапія. Потім ми ці малюнки оцифрували й давали за донати, – розповідає Пітер, Яніна додає: – Ці діти були у важкому моральному стані, але видно було на папері, як котики допомагали їм.
Арттерапія для дітей з окупованих територій
Таку ініціативу подружжя організовувало неодноразово. Відвідувати заходи могли діти різного віку, за словами черкащанки, це були як і малеча, так і юнацтво. Вийшла така собі взаємодопомога — діти допомагали котикам, а котики дітям.
- Зараз у нас фізично немає часу для організації подібних заходів через переїзди. Тож поки це на паузі, – каже Яніна.
«Європейська мрія» та карусель до старості: яке життя закордоном
Нині подружжя проживає на дві країни, бо у кожного є родина: у Бельгії та в Україні. Проте Яніна з Пітером не конфліктували щодо того, де їм жити. За словами жінки, вони дуже мобільні й поки що їх влаштовує такий ритм. Щоправда, дорога з початком повномасштабного вторгнення стала складніша.
- Ми такі люди – сьогодні тут, а завтра там. Не можна сказати, що у нас є місце, де ми хотіли б бути постійно. Можливо, через пару років щось зміниться, – розповідає Яніна.
Пітер додає до слів дружини, що не важливо, де ти живеш, а важливо, хто тебе оточує у житті.
За словами Яніни, Пітер у Бельгії через кілька років буде на пенсії, проте він продовжує працювати й допомагати тваринам.
Пітер під час заходу для дітей. Фото: Доброкіт
- Я все життя працюю і чим стаю старшим, мені не хочеться працювати лише заради грошей. Певно, це моя натура, хочеться залишити світу щось значуще, мати вплив і робити корисне для суспільства, – розповідає Пітер й додає: – Я не хочу жити в постійному стресі, як це часто буває в Європі. Це наче карусель: робота, податки та інші витрати й мільйон правил. В Україні, навіть попри війну, життя спокійніше.
Пітер каже, що українці не помічають те, що мають, і жертвують всім, аби здійснити свою «європейську мрію» й заробити більше, не знаючи, як є насправді.
- Я все життя важко працював, але всі гроші доводилося віддавати на податки, витрати, будинок, машини — усе надзвичайно дороге. Здійснюючи «європейську мрію», українці платять високу ціну. Тут ти повертаєшся до базових речей у житті — цінуєш людей, яких любиш і проводиш із ними час, – розповідає Пітер. Яніна продовжує слова чоловіка: – Там немає такого спонтанного: «Мамо, я до тебе прийду на борщ». Мені Пітер каже, що він зі своєю мамою, мабуть, за все життя стільки не спілкувався, як з моєю.
Також черкащанка зауважує, що жити у Європі інколи може бути тяжко через бюрократію, податки, як приклад наводить візит до лікаря, який іноді доводиться чекати по пів року.
Пітер бачиться зі своїми дітьми не так часто, як би йому хотілося, як зауважує Яніна, – це коли «складаються зірки» й в усіх є час.
- У Європі з дітьми розлучаються рано, віддаючи їх у садок немовлятами, й можуть приділяти їм увагу лише у вихідні, потім школа і батьки не бачать своїх дітей, особливо, коли працюють двоє, – розповідає Пітер.
Іноземець бідкається, що після виходу з цієї «каруселі» люди не знають, чим зайнятися, не мають хобі й не знають, як жити далі. Яніна ж зауважує, що у Бельгії гарно, теж є річки, як в Україні, проте місцеві не звертають увагу на цю розкіш через рутину.
Життя біля Дніпра: що приваблює бельгійця в Черкасах
Пітер розповідає, що багато отримував запитань щодо того, що в країні війна і його можуть вбити, адже небезпека всюди. На це він відповідає з усмішкою: «Я думаю, що ризик, що тебе зіб’ють, переходячи дорогу в Європі, більший, ніж ризик бути вбитим в Україні».
- Звісно, що тут (в Україні – ред.) є загроза, проте це може статися в будь‐якому місці, в будь‐який час. Коли «твій час» прийде, тоді й прийде, – додає Яніна.
Сам же чоловік називає себе фаталістом і говорить, що немає значення, в якій країні вмирати. Він надає перевагу наповнювати своє життя змістом й емоціями.
В Україні у Пітера сталося багато чого вперше – наприклад, зима. У Бельгії клімат інакший і таких суворих, як цьогоріч, зим, там не знають. Проте Яніна розповідає, що це був досвід, особливо в умовах вимкнення світла.
- Ти знаходиш якісь моменти, які європейцям не зрозуміти. Коли я працювала в Бельгії і спілкувалась із людьми, то одна жінка сказала мені: «Боже, Яніна, у нас сьогодні на одну годину відключили світло. Я не знала, що моїм дітям їсти дати». На це їй відповіла, що в нас дві години в день світло є, – розповідає черкащанка.
Пітер з котом. Фото: Доброкіт
Подружжя також відзначило креативність українців у період вимкнень світла й зауважило, що в країні багато талановитих людей.
Коли не сидиться вдома, у Черкасах пара полюбляє відпочинок біля води, хоча й Яніна віддає більше перевагу лісу. Бельгійцю ж подобається набережна тут. А ще Пітер згадав про квітучі Черкаси, хоча й алергік. Нині подружжя чекає, коли розквітнуть каштани на бульварі Шевченка.
У Черкасах Пітер самостійно ходить на базар, спілкується з людьми й потроху намагається вивчати українську мову.
- Він ходить у магазин, банк або на базар по зелень, купляє у бабусь огірки, помідори. Йому нянька не потрібна. Пітер може читати українською, але не розмовляє. Це важка мова, насамперед через те, що кирилиця, – розповідає Яніна.
Читайте також: А де ж сало ще купувати? Репортаж із черкаського ринку.
Що бельгійцю не подобається в Україні
Пітер зазначає, що після своїх численних подорожей до різних країн йому важко визначити недоліки, бо навчається з ними жити. Проте подружжя зауважило, що найбільший біль для них – українські прикордонники і їхнє ставлення до іноземців.
- Хотілося, щоб в Україні розвивався туризм, проте зі ставленням на кордоні – це жах. Тут до українців прикордонники ставляться в рази краще, ніж до іноземців, – розповідає подружжя й додає: – Ставлення прикордонників, це перше враження людей, про країну. Це вже перший досвід про Україну. Хай то буде українець чи іноземець. Це важливо і над цим треба працювати.
У майбутньому Пітер бачить Україну з розвиненим туризмом та центром програмного забезпечення.
- Я б рекомендував українцям, які виїхали з країни, повернутися і зробити свій внесок у відновлення країни, тому що вона має що запропонувати, – каже Пітер.
Діти на заході. Фото: Kidz4Kats
«Екзамен на українця»: які питання ставлять міжнародним парам
Нещодавно Пітер та Яніна відповіли на 45 тестових запитань, щоб отримати дозвіл на імміграцію. За словами Яніни, пройти тести у міграційній службі довелося через те, що почали активно перевіряти шлюби, зокрема з іноземцями. Це пов’язано з кількістю фейкових шлюбів для виїзду за кордон.
- Перед тестом ми проговорили можливі запитання, бо Пітеру складно запам’ятати якісь візуальні речі, наприклад, якого кольору штори в вітальні, – розповідає Яніна.
Та під час тесту запитували про все: побут, як минуло весілля і скільки було гостей, які спільні звички тощо. Як каже Яніна, все, як в американських фільмах.
- Стороння людина не розповість, коли у її мами день народження або що лежить у шухляді біля ліжка, – додає Пітер.
Проте на цьому паперові справи не завершилися, подружжя ще відвідує державну установу.
- Обирати між країнами ми не плануємо. По життю ми – вільні. Які будуть обставини, настрій, ми не прив’язані ні до чого, – додає Яніна.
Пара на мить переводить погляд на вікно, з уст Пітера лунає: «Той чоловік, мабуть, щасливий, що він може ходити просто так». Надворі, пляжем на Митниці, під дощем прогулюється чоловік. Він дивився у далину й насправді важко зрозуміти, для чого саме він прийшов. Подружжя затримує свій погляд на ньому: «Такі речі – розкіш».
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Вікторія Тулуман
Читайте також: «Найважче – коли не вистачає переноски»: черкащанка про евакуацію хвостатих з‐під обстрілів на Харківщині.
Любите гортати стрічку в інстаграмі? Тоді підписуйтесь на сторінку «18000» і витрачайте час у мережі із користю