Як працює фельдшерка швидкої у Черкасах: історія медикині Людмили Касьян
Сирена тривоги, проблискові маячки та врятовані життя – щоденно за цим стоять працівники екстрених служб, зокрема медики. Одними із перших вони прибувають туди, де травмуються люди.
У цю сферу не можна просто прийти, цю роботу потрібно любити. І Людмила Касьян зробила свій вибір – стати фельдшеркою екстреної медичної допомоги у Черкасах.
Ця жінка була на зміні у перший день великої війни. Вона була серед тих, хто рятував людей під час ковіду та тих, хто рятує зараз під час прильотів та евакуює із небезпечних зон.
Напередодні Міжнародного для боротьби за права жінок і мир «18000» поспілкувався із медикинею Людмилою Касьян. Аби побачити роботу Людимили зсередини – їдемо з нею на кілька викликів в авто швидкої допомоги. Говоримо про складнощі роботи під час прильотів, проблеми, з якими зіштовхується фельдшерка, «постійних пацієнтів» та ковідні історії.
«Вони закрили мене у квартирі, бо я не хотіла їх госпіталізовувати», – ковідні часи та вибір професії
Ранок опустився на сонне місто о 07:40. Сирена повітряної тривоги заповнила простір, а з‐поміж звуків тривоги прозвучав ще один сигнал – карети швидкої допомоги.
Через хвилин 20 вже стою біля бригади медиків. Мене проводять до станції й кажуть, що бригада, з якою я сьогодні буду їздити, це «Медицина катастроф». Саме вона працює під час прильотів та на інших критичних викликах.
Сьогодні наша карета під номером «18». З‐за інших карет швидкої з’являється фельдшерка Людмила, її усмішка – перше, що впадає у вічі здалеку. Жінка здається стриманою, але точно не суворою. Вона вітається й проводить до швидкої разом із практиканткою, сама ж сідає із водієм та напарником.
Без слів ми їдемо у невідомому для мене напрямку. На місці запитую, де ми. Людмила, міцно тримаючи рацію, з якої періодично доносяться звуки, говорить, що це укриття, де вони перебувають у разі тривоги.
В укритті ми бачимо шикування іншої екстреної служби. Тихо проходимо у кінець сірої кімнати й до кінця шикування сидимо, не спустивши пари з вуст.
Коли у залі залишаються лише люди у червоному, запитую у Людмили, як вона обрала цю професію. На що медикиня кидає свій погляд спершу на службовий телефон, перевіряючи чи немає виклику, а потім з усмішкою тихо промовляє:
- Це було зрозуміло ще з дитинства, мені дядько подарував валізку зі значком хреста. Я туди складала різне й «лікувала» усіх, – дивлячись угору, додає медикиня. – Обрала екстренку через постійний рух й адреналін.
Працює жінка «добу через три», хоча й цей графік може змінюватися. На екстренці Людмила вже 15 років і на запитання про найбільш яскравий випадок довго розмірковує:
- Яскравих історій багато, запам’ятовуєш не всі. Пригадую, коли був ковід, нас викликали брати‐близнюки. Тоді були переповнені лікарні й вони не мали показання до госпіталізації, тому я їм відмовила. Через це мене закрили у квартирі, довелося тиснути тривожну кнопку й викликати інші служби.
Проблискові маячки, які сигналізують про терміновість водіям
Близько 9‐ї, водночас із сигналом відбою повітряної тривоги, надходить виклик. Бригада миттю вирушає. Усмішка Людмили змінюється на серйозність.
На місці ми менше 10 хвилин, хоча й їхати було далеко. Фельдшерка одягає маску, рукавиці та, взявши валізку із хрестом, заходять із колегами до відчиненого під’їзду.
Згодом з нього виходить невідома мені жінка у жовтому халаті й просить м’які ноші. Водій пояснює: «Буде госпіталізація» і виходить з автівки. Виходжу і я.
Згодом виходить Людмила, заповнюючи картку. Видихнувши, розповідає, що у пацієнтки підозра на інсульт, не рухається частина тіла. Із дверей під’їзду з’являються люди, а згодом – помаранчева ноша із пацієнткою.
– Щоб винести потерпілого, треба п’ять людей. Доводиться залучати небайдужих, а іноді, коли людина важка, ДСНС, – пояснює фельдшерка.
Ноші, на яких транспортують пацієнта
Бригада сідає у швидку. Дорогою водій вмикає проблискові маячки, а згодом і сирену. На шляху – затор. Біла автівка намагається з’їхати на узбіччя, але інша не реагує на терміновість. Людмила дивиться у вікно, на обличчі читається тихе розчарування:
- Люди не розуміють, що проблискові маячки й сирену ми вмикаємо не тоді, коли захотілося, а тоді, коли є така необхідність.
Заїзджаючи до лікарні, на місці, де екстренка передає пацієнтів, стоїть «Жигуль». Водій подає сигнал й автомобіліст на ходу із цигаркою, не закривши двері, від’їжджає. Людмила бере папку, вийшовши зі швидкої, супроводжує пацієнтку до дверей.
Дорогою назад на станцію надходить ще один виклик – у літньої жінки проблеми з серцем. 10:14, фельдшерка разом із колегами заходить у під’їзд. Чекаючи, поки відчинять двері, вона щось записує квітчастою ручкою. Пробувши у пацієнтки хвилин із 15, виходить й продовжує заповнювати картку, сидячи біля водія.
Продовжуючи розмову зі мною, Людмила констатує: працювати з вимкненнями світла стало важче.
- Був випадок, треба було на 12 поверх піднятися. Диспетчер зазвичай нас попереджає, за яким графіком вимикають світло у будинку, куди ми їдемо, й тоді світло мало бути. Ми з колегою зайшли у грузовий ліфт, й тільки двері почали зачинятися, вимкнули світло. Добре, що ліфт грузовий, і ми змогли вийти через не до кінця зачинені двері, – розповідає фельдшерка.
«Я дивлюсь і мене накотило, бо розумію, що по тяжкості пацієнта дитина більше тата може не побачити», – про виклик, який найбільше запам’ятався та пацієнтів
10:58 – ми заїзджаємо вузькою дорогою у старий двір. Троє медиків ідуть до під’їзду. Людмила тисне на домофон, проте двері довго не відчиняють. Спершу вибігає маленький песик, а згодом виходить і господар. Після короткого діалогу чоловік іде на огляд до швидкої, Людмила попереду.
Через віконце біля водія бачу лікарку, точніше – її заколку із метеликом на волоссі. Жінка то стоїть, то сідає і щось пише, періодично підводячи голову на пацієнта.
Наприкінці бере на руки песика, дивлячись на нього із дуже серйозним виразом обличчя, а потім дивиться у вікно на мене з усмішкою. Коли повертається до водія, говорить, що вірний друг не захотів відпускати господаря.
Пацієнт, лишивши свого пухнастика вдома, повертається у карету швидкої. Рушаючи, Людмила дивиться на мене серйозним поглядом й промовляє:
- Ви питали за випадок, який найбільше запам’ятала. Це був ковід. Як зараз пам’ятаю, Південно‐Західний район, чоловік 36 років. Він лікувався за призначенням сімейного лікаря, але краще йому не ставало. При мені його сатурація падає і він задихається. Почали готуватися до того, щоб його виносити. Поруч із ним хлопчик років три‐чотири, бігає, стрибає, йому «Тато, тато». А я дивлюсь і мене накотило, бо розумію, що по тяжкості пацієнта дитина більше тата може й не побачити, – у цей момент жінка переводить погляд у вікно. – Коли ми його забрали у реанімацію, відразу ж підключили до ШВЛ (ред. – апарат штучної вентиляції легень). Я періодично запитувала у лікарів про його стан і через тиждень приблизно він почав самостійно дихати. Це важко, коли ти розумієш критичність ситуації і чим це може завершитися.
Читайте також: «Рупор» на стабпункті: як черкаський лікар рятує зір пораненим на фронті (ФОТО).
Про роботу під час прильотів, перший виклик і реанімацію
Після того, як медики передають пацієнта в лікарню, ми повертаємося на станцію. Людмила розмірковує з усмішкою під стукіт обладнання, що викликів, на які страшно їхати, вже немає.
- Перший виклик пам’ятаю, працювала тоді із колежанкою. По півдня, із восьмої до третьої, у мене була зміна. Мій перший пацієнт – дідусь, у якого була ниркова коліка, – зітхаючи промовляє жінка й продовжує, – Перші виклик і реанімація – це завжди запам’ятовуються. Після першої реанімації мені було морально важко, хвилювалася, як за своїх, і сприймала все близько до серця. Це з часом стала більш стресостійкою.
Медики стоять біля одно із під’їздів
Після запанувала тиша, яку в секунду перериває звук «Плюс». Періодично перевіряють рації. Людмила дивиться у вікно, як рябіють будинки і автівки, частіше мовчить й дивиться у службовий телефон. Здається, вона завжди спокійна, хоча серед обов’язків фельдшерки – виїзд під час повітряних тривог та прильотів.
- Звичайний виклик і виклик на «приліт» насамперед відрізняються тим, що це тривога і небезпека повторного прильоту. Ми одягаємо бронежилети, каски й їдемо у невідомість, не знаючи, скільки поранених та який їхній стан. Важко як фізично, так і морально. Під час російської атаки 2 лютого на Черкаси ми госпіталізували чоловіка, йому пощастило лишилися живим, – розповідає фельдшерка.
На дорогах машин менше, і до станції лишається невелика вуличка. Людмила видихає:
- Хотілося б, щоб пошвидше закінчилася війна, щоб люди менше хвилювалися. Бо сидить бабуся сама у квартирі, чує, що щось гепнуло, й починає хвилюватися, підіймається тиск. Або ж коли хтось із рідних на фронті… У медиках бачать психологічну підтримку. Бувають випадки, їдемо на виклик, щоб переконати людину, що все добре.
Робота швидкої під час суворої зими та ставлення людей
На одному із поворотів, дивлячися на нерозталий сніг із льодом на узбіччі, фельдшерка говорить про сувору цьогорічну зиму:
- У період морозів пацієнтів стало більше з травмами. А ще були виклики, коли безхатьки заходили грітися у під’їзди, вони потрапляли туди, коли не було світла, й засинали на сходах. Мешканці думали, що людині погано, й викликали медиків. На місці ми вже нікого не знаходили зазвичай, – розповідає Людмила.
Примруживши очі, вона намагається згадати ім’я песика, господаря якого часто рятували цьогоріч:
- На Митницю у нас періодично були виклики до чоловіка. Він купував пляшку в місцевому магазині, а потім засинав надворі. Небайдужі викликали медиків. У нього ще був пес, таке ім’я цікаве, – намагається пригадати Людмила. – Не пам’ятаю, але цей песик уже знав, що йому потрібно заходити у карету швидкої і чекати, поки господаря оглянуть.
Найбільше медикиня говорить про ставлення людей. Голосу вона не підвищує, але говорить про це з особливим болем.
- До нас не всі ставляться добре. Трапляються випадки, коли приїзджаєш до людини і відчуття, немов не тебе викликали, а ти сама напросилася рятувати життя, – зітхає, – буває, люди не до кінця розбираються, що сталося із людиною, і викликають швидку, не залишаючись на місці.
Як приклад, фельдшерка згадує випадок із ДТП на перехресті вулиць Сумгаїтська‐Одеська. Тоді водійка, яка проїжджала повз, повідомила, що водій схилився на руль і йому зле. Коли ж медики приїхали на місце, водій маршрутки злякався. Виявилося, він просто чекав, коли його відтягнуть на ремонт, і тим часом задрімав.
Таких історій, каже Людмила, безліч.
Фельдшерка швидкої: життя поза роботою та навчання
Заїхавши на станцію, фельдшерка диктує водієві адреси попередніх викликів. Людмила веде мене на станцію, у невеликий коридор, де час від часу проходять її колеги й вітаються із нею.
Жінка стоїть біля вікна і переводить погляд надвір. Гріючи руки, промовляє: «Уже співають пташки, відчувається весна». Людмила задумується й говорить: певно, єдине чого в її роботі поки не було – це пологів.
- Госпіталізували з потугами, патологіями, але пологів не приймали. Такий досвід був у іншої бригади, яка також працює на нашій кареті. Нам не доводилося. Але ми готові, – сміючись каже Людмила.
Людмила Касьян біля службової автівки
У гомоні інших лікарів та рябіючими червоними куртками вона розповідає, чим живе після роботи:
- Навчання забирає дуже багато часу. Зараз навчаюся у Черкаській медичній академії, підвищую кваліфікацію. Коли я навчала на фельдшера, було легше. Можливо, бо тоді ще не працювала. А поєднувати – це постійно переключатися, треба увага: тут одне, а там – інше.
А ще Людмила займається спортом. Коли вона розповідає про це, у неї немов загораються очі і з’являється мимовільна усмішка. Хоча вона у неї постійно.
- Коли є час, ходжу у спортзал. Займаюся на різних напрямках. Перепробувала, напевно, вже все: і фітнес, і стретчинг, і аеростречинг, і просто спортзал, і баре з елементами балету. Мені дуже подобався фітнес + стретчинг, мала класну тренерку. Вона приїхала із Харкова на початку війни. Дуже подобався результат, але потім вона переїхала до Польщі. А з тією, яка її замінила, уже було якось не те.
Також Людмила займається онлайн. Ці заняття особливо актуальними стали для неї цієї зими, коли на вулицю виходити не хотілося. Час від часу до нас підходять колеги, жартуючи локальні дотепи. Коли вони йдуть, Людмила виходить надвір за ними.
Критичний «18», перерва на обід та початок війни
Гомін коридору заглушив гучномовець: «Критичний «18»». Людмила вже чекає надворі. Як тільки сідаємо в машину, водій вмикає сирену, їдемо. Краєм вуха чую «ДТП». Вийшовши із карети, бачу червону автівку, яка в’їхала у дерево.
Місце ДТП
На місці працює поліція. Людмила разом із колегою йдуть до іншої сірої автівки. З неї виходить постраждалий червоної автівки. Його медики супроводжують до карети на огляд. Цей потерпілий відмовляється від госпіталізації. Тож, заповнивши папери, їдемо назад на станцію. Далі за планом – швидкий перекус.
- Обід нам диспечер по завантаженню розділяє: одні бригади обідають, інші очікують виклик і навпаки. Все залежить від навантаження, буває, що можемо бути довгенько без обіду, – розповідає фельдшерка.
Надворі починає мести сніг із дощем, він лягає на куртки членів бригади, які стоять біля Людмили. Запитую, чи змінилося світосприйняття через професію:
- Так. Починаєш цінувати кожну хвилинку і не витрачати її на порожні переживання, а втілювати те, що хочеться. Ми не цінували раніше того, що у нас було, нам постійно чогось бракувало, але зараз розумію, що ми тоді реально були щасливими, – відповідає Людмила.
Її голос стає дзвінкішим, а на очах жінки, яка цілий день здавалася стриманою, з’являється відблиск сльози у світлих очах.
- Ми ж і повномасштабне вторгнення зустріли на роботі. Був виклик у Геронимівці близько п’ятої ранку. Опісля ми з водієм сиділи у швидкій, він читав електронну книгу, а мені на телефон прийшло сповіщення від директора, що почалася війна і потрібно заправитися до повного, – згадує фельдшерка.
Карета швидкої у одному із дворів
Нині цю історію вона розповідає з усмішкою, говорить, одразу з колегою не повірили. Проте, повернувшись на станцію, побачили метушню й поїхали заправлятися.
- Перші дні у будинку горіло світло лише у моїй квартирі і в кількох сусідів. Страшно загадувати… – фельдшерка замовкає. – У мене кіт дуже боявся перші дні, ховався, стискав вушка, зараз уже звик.
Також під час війни Людмила транспортувала поранених військових та евакуювала людей із Херсонщини.
На прощання сідаю до карети швидкої, щоб подякувати за розмову.
- Є робота, на якій працювати можуть лише ентузіасти, – це екстренка, – каже Людмила, – Сюди не можна прийти просто, бо захотілося, цю роботу потрібно любити.
13:38 – для мене зміна закінчилася, проте для Людмили Касьян вона тільки почалася.
Читайте також: «Над головою пройшов «шахед», і всі полягали в бронежилетах і в касках», – керівник черкаської швидкої Ігор Фесун (інтерв’ю).
Читайте більше новин Черкас сьогодні на «18000». Актуальні графіки відключень та повідомлення про зміни шукайте у телеграмі Шо там у Черкасах?»