Ми приїхали на місце інтерв’ю завчасно. Йдемо по величезній асфальтованій парковці колись найбільшого торговельно-розважального центру в Черкасах. Тепер тут тренуються водії. Невеличка “мазда МХ-5” кольору аква кружляє навколо конусів. Спортивній автівці байдуже на сильний вітер, здається, вона давно вже попереду. Чим ближче ми, тим більше чути потужний двигун; у повітрі – частинки гуми.
Тетяна Лавренко – початківиця в автоспорті. Першою її ціллю було навчитися паркуватися, але вже майже два роки вона випробовує свою впевненість на треках і в дрифті – це техніка і вид автоспорту проходження поворотів.
Про автоспорт в Україні, навчання дрифту, водійські стереотипи, саморозвиток і мотивацію черкащанка Тетяна Лавренко розповіла “18000”.
“Мазда” з оленячими ріжками та з написами акаунтів
Можливо, пам’ятаєте, як напередодні нового 2023 року по місту їздила фіолетова спортивна “мазда” з оленячими ріжками і червоним носиком? За кермом цієї автівки була Тетяна Лавренко. Так черкащанка збирала донати.
– Із власних ілюстрацій я створила листівки. Потім запропонувала продавати їх, а кошти передати одному волонтеру. Ми придбали на машину оленячі роги і носик, так і розвозила людям листівки: піднімала настрій і збирала кошти, – пригадує Тетяна.
Охочі могли купувати листівки за будь-які гроші. Під час цієї акції вдалося назбирати близько 10 тисяч гривень. Другу ініціативу черкащанка реалізувала вже наприкінці 2023-го. Звичайно, також за участі автівки.
– Запозичила цю ідею з-за кордону. Побачила, як хлопець з Америки збирав аудиторію в соцмережі і за підписку обіцяв тегати акаунти на своєму авто. Подумала, що це цікаво для збору. Вирішила писати назви акаунтів донаторів на своїй автівці. На ній нанесена плівка, яку я планувала найближчим часом знімати. У результаті людям ідея зайшла, почали надсилати гроші, а я розмальовувати авто. Перехожі в місті, коли бачили свої акаунти, фотографували машину, відмічали мене в інстаграмі, – із захватом розповідає Тетяна Лавренко.
Місце на автівці для акаунту коштувало від 100 гривень, тому написів назбиралося чимало. На капоті Тетяна розмістила один акаунт, за нього надіслали найбільший донат у 5 тисяч. Загалом черкащанка передала волонтеру близько 40 тисяч гривень. Цей збір був спільним. Разом волонтери зібрали 200 тисяч гривень і придбали автомобіль для захисників.
– Маю на меті ще одну ідею для збору. Напевно, вона буде пов’язана з дрифтом, – привідкрила нам таємницю водійка.
Була “passenger princess” і боялася обгонів
Тетяна та Андрій Лавренки працюють в американській ІТ-компанії. До вторгнення обожнювали подорожувати Україною та за кордоном. Поїздки були їхнім розвантаженням. У 2015 році подружжя відпочивало в Одесі, де вперше разом потрапило на зліт BMW.
– Я підтримала чоловіка, йому було цікаво подивитися на автомобілі. Я ж такого захоплення ніколи не мала. Знаєте, була “passenger princess”: сиділа на пасажирському і не хотіла, щоб мене чіпали. Я не уявляла, що з часом мені таке “зайде”. Тепер знаю, що треба пробувати, – каже черкащанка.
Так щороку Тані з Андрієм випадково чи ні траплялися заходи, де головними були автівки. Це і слалом (гонки на час по розміченій стійками території), і дріфт-івенти (проїзд поворотів із заносом автівки) в Черкасах, музей автомобілів у Німеччині, треки у Києві.
– Мені подобаються такі події, які потребують організації: хтось збирав машини, влаштовував дрифт-таксі, то чому б не поїхати, треба підтримати цих людей. Ми не з тих, хто сидить вдома, тому їздили, дивилися, пробували теж дрифт-таксі. Щоправда, лише чоловік, бо я боялася, – сміється Тетяна. – Лякала швидкість, я хрестилася, коли ми фури обганяли.
Хоча сісти за кермо не було мрією Тетяни Лавренко, вона вкотре довірилася долі: “Переді мною двері самі відчиняються, я ж роблю крок і потім дізнаюся, що там”.
Від “смарта” до “мазди”
Права на керування автомобілем черкащанка отримала років із десять тому. Каже, колеги з офісу пішли в автошколу і вона теж. Склала іспит не з першого разу: теорія – відмінно, а на майданчику забула опустити ручник.
– Я нічого не встигла зробити. Лише поправила дзеркало, а потім не зняла з ручного гальма авто і мені кажуть: “Виходьте”. Нічого, з другого разу склала, – розповідає Тетяна Лавренко. – Я була в такій автошколі, де не навчають паркуватися, де треба підвозити знайомих інструктора. Він не зацікавлений у твоєму успіху на дорозі після навчання. Тому, коли я почала їздити, пройшла додаткові заняття.
Спершу Таня керувала “смартом”, бо боялася великих автомобілів, не відчувала габаритів.
– Була ситуація, коли не могла припаркуватися між автівками на майданчику. Стала на аварійку й почала плакати, – вже з усмішкою пригадує водійка. – Зате тепер проблем із паркуванням немає.
Після трьох років за кермом “смарта” та ще кількох років паузи, коли була в декреті, Тетяна придбала червону “мазду МХ-5”. Це був 2021-ий. Каже, все, що знала про автівки, – де дросельна заслінка карбюратора. Колись її довелося шукати. Тепер же знає про машину більше, однак з усіма технічними особливостями їй допомагає чоловік.
– Я хотіла маленьку автівку. Зовсім не знала, що вона вміє, що спортивна. Це стало відомо, коли почала займатися. А спершу мені було страшно на ній їздити, – розповідає Тетяна.
“Мене це не зупиняє”, – Тетяна Лавренко про невдачі під час тренувань
Зі страхом Тетяна Лавренко вирішила боротися в автомобільному клубі “Пілот”. Переклеївши автівку у фіолетовий, вона прийшла сюди вчитися паркуватися, а потім спробувала проїхати змійкою і “понеслося”.
– Ці судження, коли ти жінка і погано їздиш, тиснули на мене. В мене був не жіночий, а людський фактор – страх запаркуватися. Я думала, якщо довго паркуватимусь, хтось буде дивитися і думати: “Ох, ясно, там жінка”, – каже водійка.
У “Пілоті” Таня познайомилася з інструктором Андрієм Яроменком. Він займається автоспортом. Андрій навчав водійку їздити з-поміж конусів, а згодом запропонував їй модифікувати “Мазду”. Для цього черкащанка поїхала в столицю, де потрапила на СТО, власник якого займається дрифтом. Так вона потрапила на трек, спробувала дрифт-таксі і взяла кілька занять із водіння.
– Мені щастить зустрічати потрібних людей, – каже Тетяна Лавренко. – Спершу я просто приїжджала на трек, у мене не було планів. Знала, що тиждень працюю, а в п’ятницю поїду і розвантажу думки. Чекаю цього дня, бо сяду за кермо.
Переглянути цей допис в Instagram
Тетяна пам’ятає, як вперше зробила “бублика”. На тренування витратила лише годину, хоча була впевнена, що нічого не вийде.
– Перші рази було дуже страшно. Під час перших розворотів не орієнтувалася в просторі, все було швидко. Але кожний наступний раз картинка сповільнюється, починаєш розуміти: ось я, кермо, перемикаю передачу, тут смикаю за ручник, – розповідає водійка.
Тетяна зізнається: коли з’являються сумніви, чи зможе зробити новий елемент, просто береться за нього і виконує.
– У соціальних мережах я акцентую на тому, що боялася, але зробила і це виявилося класним. Всі “стопи” в голові заважають насолоджуватися тим, що маєш, – переконана черкащанка. – Хтось скаже, що його нудить на першому занятті. Однак з часом закаляєшся, нервова система звикає і та сама справа стає легшою. Я бачу, як займаються діти, вони можуть із першого разу зробити те, що я з десятого. Мене це не зупиняє.
Також читайте: “Віддала себе війні й поезії”: черкащанка присвятила збірку полеглому татові й відкрила волонтерський фонд на його честь.
“Спершу працюю з думками, потім відпрацьовую момент”
Наразі черкащанка приборкала два спортивні авто: “Мазду MX-5”, яка вже з фіолетової перетворилася на колір морської хвилі, і “Нісан 350Z”. Другий чекає на власницю на треку в Києві. Таких треків як “Феофанія”, “Чайка”, “Лтава” в Черкасах немає. Тому на двогодинні тренування Тетяна щотижня їде в інше місто.
– Коли тренуюся в “Нісані”, одягаю легкий одяг. Тут немає кондиціонера, авто нагрівається. Беру змінні речі, як у зал змінну форму. Одягаю обов’язково рукавички, щоб краще контролювати кермо. Також можу бути в шоломі, якщо тренуюся на великій швидкості або коли є небезпечні елементи, – розповідає Тетяна Лавренко.
Найважчим водійка вважає не виконання певного елементу, а психологічне налаштування: якщо в когось не вийшло, не означає, що на тебе чекає те саме.
– Наприклад, трек “Феофанія” небезпечний, там є зони вильоту. Кілька разів бачила, як автівки перекидалися. Тому інколи змушую себе щось зробити, попри страх, що хтось перекинувся, – каже спортсменка. – По-перше, я працюю з думками, а по-друге, відпрацьовую момент. Страх зменшується з кожним разом, бо я вчуся контролювати ситуацію.
Найшвидше на треку Тетяна їхала 160 кілометрів на годину. Відразу зауважує, що це не швидко, але як для початківиці – цілком пристойно, щоб вивчити траєкторії входів у повороти, зони гальмування.
– Небезпечний випадок зі мною стався на майданчику взимку. Подекуди був сніг, в інших місцях на покритті – калюжа. І ось мене, як новачки, розвернуло, я вилетіла в дерево. Нічого серйозного не сталося, вдарила колесо. Тренування закінчилося, потрібен був ремонт, – пригадує водійка.
“Мені пишуть жінки, що мотивую їх”
Бути водійкою спортивного авто на треку та керувати автівкою на трасі чи на дорозі в місті – абсолютно різне. Тетяна каже, якщо зі страхом на треку вона ще працює, то на дорозі почувається впевнено. Хоча культура водіння в місті досить непривітна.
– Усе впирається в те, на якому автомобілі ти їдеш. Здається, що чим більша автівка, тим більше у водія привілеїв; в кого крутіший автомобіль, той і правий, на жаль, – обурюється Тетяна Лавренко. – У нас багато любителів погазувати на перехрестях. Мені не подобається, що їх називають дрифтерами. Вони з цим ніяк не пов’язані. Дрифт – це те, що відбувається на майданчику. Тому виникає агресія щодо людей, які займаються автоспортом, бо не розділяють тих, хто влаштовує дрифт на перехресті й тих, хто на майданчику. Можна було б розвивати автоспорт, але це не на часі.
Водночас водійка знає, як діяти в небезпечних ситуаціях: якщо її автівку занесе, якщо заїде на слизьке покриття.
– Мене закручувало в різні боки, знаю, як викрутиться, – підтверджує Тетяна. – Багато людей зараз починають, як і я, деякі дівчата, переселенки сіли за кермо, бо так склалася ситуація. Мені пишуть жінки, що теж хочуть займатися, що змотивувалися на моєму прикладі.
Справді, початківиць на дорогах стало більше, але чимало водійок – досвідчені. Попри це, ставлення до жінок за кермом досі стереотипне. Черкащанка каже, що навіть у автоспортивних пабліках знайдуться негативні судження. Вона ж доводить протилежне своїми діями, а потім публікує відео у соцмережі.
– Я бачила різне. Мені писали, що мозок жінки не може осягнути автоспорт, що він не для цього. Спочатку намагалася відповідати, але потім зрозуміла, що не варто. Я знаю дівчат, яким цікаво порпатися під капотом. Щойно я придбала “Нісан”, першим повідомленням було, що він не поїде боком. Кажу, окей зараз покажу, поїде, – пригадує Тетяна Лавренко.
“Не збираюся зупинятися”
Нині черкащанка готується до змагань. Вони будуть для Тетяни першими. Планує взяти участь у відборі до складу збірної України, щоб потрапити на всесвітні автоспортивні ігри.
– Змагання відбудуться восени, а відбір, швидше за все, влітку. Потрібно буде проїхати між фішками на час. Там будуть різні фігури, – пояснює спортсменка.
Автоспорт для Тетяни – не єдине захоплення. Упродовж кількох років вона займається пауерліфтингом. За цей час встигла виконати норматив кандидатки в майстри спорту.
– Потрібно навіть у теперішніх умовах знаходити щось позитивне. Життя одне, хочу використовувати його, як можу, скільки б років мені не було і як би обставини не складалися, – каже черкащанка. – Я не будую далеких планів. Усе крок за кроком: не думала, що даватиму інтерв’ю, мотивуватиму інших.
Переглянути цей допис в Instagram
Кожним новим випробування Тетяна Лаврено долає свої страхи. І у внутрішній боротьбі перемога завжди за нею:
– Автоспорт – це мій душевний спокій. Я відкрита до всього, що пов’язане з автоспортом. Мені каже інструктор: “Таню, їдемо на тайм атак (різновид кільцевих гонок, які треба проїхати на час)”, – я погоджуюся. Беруся за все, що пропонують. Мені подобаються моменти, коли спершу страшно, є невпевненість, а потім досягаю мети і стаю щаслива. Автоспорт – поки хобі, але я не збираюся зупинятися.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом.
Також читайте: “Досі бачу це, коли заплющую очі”: історія луганчан, які втратили двох дітей унаслідок російського удару по Умані.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами