“Паніка – це коли ти хочеш жити і вмерти одночасно”. Історія подружжя, яке врятувалось із пекла в Маріуполі

Із Христиною Кіслих ми зустрічаємося в одній із кав’ярень Черкас. Насамперед справляє враження нетипова для міста вимова українською. Її говір ідеальний і не містить суржику – здається, ніби Христина викладачка або телеведуча. Та 34-річна дівчина майже відразу спростовує цю думку. І додає: почала говорити українською не так давно.

“Коли ми приїхали сюди, почули, як тут  співоче говорять українською. Захотілося робити так само”, – ділиться Христина.

Ще одне відкриття від дівчини – за освітою вона токарка. Усе своє життя Христина прожила в Маріуполі. Там закінчила технікум, знайшла першу роботу та вийшла заміж. Попрацювавши спочатку в бібліотеці, а потім у кондитерській, розпочала власну справу – приготування нетрадиційних солодощів під назвою фадж (створюється із шоколаду та арахісової пасти, – ред.). 

Повномасштабна війна спочатку забрала в неї дім, а згодом і рідне місто. Через вторгнення росії Христина Кіслих з чоловіком були вимушені поїхати з Маріуполя. Власну справу продовжують уже в Черкасах. Але навіть тут робить усе, аби про окупацію Маріуполя пам’ятала вся Україна. І вірить, що неодмінно повернеться у рідне місто.

В інтерв’ю “18000” Христина розповідає про свій досвід переживання першого місяця повномасштабної війни в Маріуполі, евакуацію на старих “жигулях” та шоколад, який врятував її родину від голоду.

“Потім уже розумієш, що відсутність зв’язку – найстрашніше”

24 лютого для Христини та Кирила Кіслих почалося із раннього телефонного дзвінка. Близько шостої друг сім’ї повідомив, що в Україні повномасштабна війна. Спочатку в це не хотілося вірити. Жодних складених “тривожних валізок” сім’я не мала. Подружжя вирушило в магазин по невеликий запас їжі собі та коту. Зняти готівку в банкоматі через черги було вже неможливо. 

– Паніка – це коли ти хочеш жити і вмерти одночасно. Я не розуміла, що робити. Зібраними в нас були лише документи. Коли йшли у магазин 24 лютого, в місті вже було чути вибухи. Мені хотілося швидко повернутися додому і більше ніколи не виходити, – пригадує Христина Кіслих. 

Кирило та Христина Кіслих

У Маріуполі дівчина пробула до 23 березня – і за цей час покидала житло лише кілька разів. 2 березня у місті зник зв’язок. Це додало страху.

– Потім уже розумієш, що відсутність зв’язку – найстрашніше. Так, коли зникає вода, газ, світло – це створює незручності, ця інфраструктура дуже важлива. Але зв’язок – найважливіше. Бо не розумієш, що відбувається насправді. Ти лише сама можеш спостерігати й нічого більше, – додає Христина.

5 березня в гості до Христини та Кирила прийшов друг. Він повідомив, що в Маріуполі оголошено перемир’я до 16:00. Напередодні в усьому під’їзді вилетіло скло. Тож пара вирішила переїхати до батьків Кирила.

Швидко стало зрозуміло, що насправді жодного перемир’я не було. Проте за ті пів години, коли “бахкало” далеко, пара встигла дістатися безпечнішого на той час району. Зрештою багатоповерхівка, в якій подружжя вісім років орендувало квартиру, майже повністю згоріла. Дивом вцілів лише їхній під’їзд.

Кухонне вікно у квартирі, які орендувало подружжя в Маріуполі

Надалі подружжя жило спочатку у батьків Кирила, а згодом переїхало до їхніх сусідів на першому поверсі, час від часу ховаючись у підвалі. Христина каже, що сирена в Маріуполі звучала лише в перші дні, а от вибухи лунали щодня. Особливо – о четвертій ранку.

– “Повітряні тривоги” були лише день чи два. Проте весь місяць – постійна канонада. З часом ми вже навіть могли розрізняти, це град чи міни. Постійно щось вибухало, – каже Христина.

Магазини на той час уже не працювали. Придбати продукти, як і приготувати їх удома, стало майже неможливим. На порятунок прийшов шоколад, який Христина використовувала для приготування авторських солодощів.

– Коли ми йшли зі своєї квартири, то забрали пакети з калетами (такі монетки шоколадні, які ми плавили для фаджу). У нас був чорний, білий і молочний шоколад. Коли хотілося їсти, по жменьці всім його роздавали. У нас як ритуал це було. Навіть до Черкас грамів 20 дожили. Ми нормально кілограмів з’їли, – усміхається дівчина.

“Мені навіть снилося, як я прошусь у якусь машину, але місця немає”

Христина та Кирило постійно шукали можливість евакуюватися з Маріуполя у безпечніше місто. Проте знайти машину і пальне було складно.

– Нас лише двоє людей, одна сумка і кіт. Але не було місця. Мені навіть снилося, що прошусь у якусь машину, але місця немає – частина людей брала багато речей, хтось брав інших людей. Я це розуміла. Коли бачиш, скільки людей виїжджає, тобі стає взагалі дуже страшно. Розумієш, що далі буде лише гірше. З водою, з їжею. Врешті-решт із туалетом, – каже Христина.

Ускладнювала процес виїзду і відсутність у місті зв’язку. Від самого початку подружжя перевело телефони на енергозберігаючий режим. Це дозволило “протриматися” майже без підзарядки аж до самого виїзду з міста.

– Періодично ми вимикали мій телефон і вмикали чоловіка. Але коли немає зв’язку, це не має сенсу, – зазначає дівчина. – Від відчаю, коли лишалося вже кілька відсотків заряду на телефоні, Кирило просто увімкнув пісню улюбленого гурту. Бо жоден телефон не має сенсу, коли відсутній зв’язок.

Згодом мама Кирила згадала, що має старий “кнопковий” телефон. І виявилося, що на ньому ще було трохи заряду. 22 березня Кирило вирішив піднятися на п’ятий поверх, щоб пошукати зв’язок там.

– Вдалося спіймати мережу! Дзвінки не проходили, а от смс вдалося відправити. Дуже допомогло, що нас шукали друзі з Херсона. І коли не могли довго додзвонитися, то поповнили нам рахунок. Це врятувало. Вартість однієї смс – одна гривня. Якби не було грошей, ми б не змогли її відправити. Ми почали писати всім друзям, знайомим, дізнаватися, хто де. Наша подруга з Києва сказала, що буде намагатися витягнути нас, – згадує Христина.

“Це були роздовбані Жигулі, 9 людей плюс кіт”

23 березня Христина та Кирило нарешті отримали перші гарні новини від початку війни. Завдяки подрузі з Києва за ними приїхали волонтери з Мангуша (селище міського типу, розташоване за 20 кілометрів від Маріуполя, – ред). Уже в дорозі вони сказали, що це їхній останній рейс у Маріуполь, оскільки поїздки стали надто небезпечні. Дорогою над автівкою “свистіли” міни.

– Я думала, це відбувається так: ти сідаєш в машину і тебе везуть кудись із Маріуполя, де трохи тихіше. Виявилося, що хлопцям треба їздити ще по інших районах і підбирати людей. Це були роздовбані Жигулі, нас було дев’ятеро людей плюс кіт. Але волонтери казали, що інколи в цю машину і 13 людей влазило. Тут комфорт – не головне. Важливіше було вибратися, – додає дівчина.

Христина шкодує, що не змогла забрати із собою молодшу сестру – вона лишилася допомагати мамі доглядати за хворим татом. Через проблеми зі здоров’ям не змогли евакуюватися і батьки Кирила. На думку Христини Кіслих, це основна причина для більшості маріупольців, які так і не змогли вибратися з міста.

Мирне небо над Маріуполем. Таким воно було до 24 лютого

Водночас через складнощі з виїздом на авто частина жителів міста намагалася покинути його пішки. Кілька десятків таких людей дорогою з Маріуполя зустріла і Христина. Серед них були й молоді мами з дітьми.

– Коли мене питають, чому ми не пішли пішки, я кажу, що вважала це неможливим. Адже люди могли загинути, просто вийшовши з дому. За кілька днів до нашого від’їзду в магазин навпроти влучив снаряд. Це було дуже гучно. Навіть сидячи у підвалі було страшно.Ти не знаєш, де буде наступний вибух, – згадує Христина.

Кіт Лебовський теж евакуювався

Дорогою на пару чекали довгі перевірки на блокпостах. У дівчини був постійний страх, що Кирила можуть забрати. Майже на кожному блокосту йому доводилося роздягатися – окупанти перевіряли татуювання.

– На першому блокпості в мене тряслися руки. У чоловіка є татуювання, у мене теж вони є. На блокпостах перевіряли сумки, викидали речі на землю і порпалися. Відчуття максимально неприємні. У чоловіка є тату з нашим котом. Росіяни спитали: “Ти що, домушник? Котів набивають домушники”. Довелося показувати нашого кота, що це справді на його честь. А вони такі: “Зрозуміло, європеєць”. Що це означає, ми так і не второпали. Запитували про значення кожного татуювання. Були дуже дивні моменти. Наприклад, вимагали показати медичні картки, – каже Христина.

Готуючись до виїзду, подружжя видалило з телефону месенджери та весь контент, який міг викликати підозри. Це було недарма, оскільки смартфони окупанти теж перевіряли. Загалом лише від Бердянська до Запоріжжя подружжя проїхало 18 блокпостів. Найстрашнішим був у Токмаку, де стояли чеченці поряд з обгорілою технікою. Проте і цей блокпост вдалося проїхати.

До повномасштабної війни Кирило працював бар-менеджером. На одному з блокпостів окупанти запитували в нього рецепт коктейлю

“На мені з моїх речей – лише футболка” 

Христина Кіслих говорить, що в Черкасах із чоловіком вони опинилися випадково. Із Бердянська їхали разом із сім’єю колеги, яка прямувала в Київ до дітей. Христина з Кирилом не знали, де там зупинитися. Виявилося, що в колеги є знайома, яка і допомогла парі з житлом у Черкасах.

– У Маріуполі ти потроху божеволієш і починаєш думати, що всі тебе кинули, все погано і ти нікому не потрібен. Таке кажуть людям, які там залишилися. Але в Черкасах я побачила стількох людей, які готові допомогти, – ділиться Христина.

Саме відкритість і готовність людей допомагати насамперед вразили дівчину по приїзді в Черкаси. 

– Тут люди навіть у маршрутці усміхаються. Якщо ти тихенько спитаєш, де вийти, тобі точно розкажуть. Був випадок, коли до нас прийшла сусідка познайомитись, а за кілька днів принесла цілу баклажку березового соку. Також люди дуже допомогли з роботою. Коли ми лише приїхали, було дуже мало речей. На мені з мого – тільки футболка. Ніколи не очікувала, що люди можуть бути настільки співчутливими просто так. Я тепер усіх друзів кличу в Черкаси, – каже Христина.

Дівчина зізнається, що вони з Кирилом перші два тижні в Черкасах часто плакали. 

– Майже в кожному місці, в якому були. Наприклад, зайшли у кав’ярню і плакали там. Бо не очікували вже, що просто так вип’ємо кави. Заходиш у торговий центр – бачиш людей, які скуповуються, і знову ридаєш, – каже дівчина.

“Найбільше переживаю, чи вціліли листи від чоловіка і світлини”

Місяць тому подружжя вирішило відновити роботу своєї домашньої кондитерської під назвою “Space Invaders” (у перекладі – космічні загарбники, названа на честь відеогри, – ред.). До цього їх підштовхнула маріупольчанка, яка також виїхала з міста і хотіла відправити фадж на подарунок друзям з інших міст.

Класичний фадж – це ірис (молочні цукерки). Натомість пара робить альтернативний варіант солодощів, у складі якого – бельгійський шоколад та українська арахісова паста. Нині з дев’яти смаків, які вони створювали в Маріуполі, вдалося відновити лише три. Насамперед – через проблеми з придбанням складників.

Купити фадж їхнього виробництва у Черкасах можна в магазині “Агроельф” та кав’ярні “Crispy place” у ТРЦ “PIONEER” . Окрім того, пара відправляє солодощі поштою. Нині вони мають замовників із усієї України.

Фадж від “Space Invaders”

За словами Христини, “Space Invaders” – це проба пера. У мріях подружжя – відкрити власну кав’ярню в Маріуполі. За концепцією, у закладі можна буде не лише випити кави та посмакувати солодким, а й почитати книгу.

– Ми цю мрію виношували ще в Маріуполі. Хочемо, щоб у кав’ярні точно було кілька стелажів класних книг. Правда, тепер маємо одну важливу поправку: книжки будуть лише українською. Це дуже важливо, адже українська мова – співоча і класна, а ми чомусь нею не говорили. Думаю, через кілька десятків років в нас уже не буде людей, які говоритимуть російською. Ми її розумітимемо, але свідомо не говоритимемо, – зазначає Христина.

Нині на кожну коробочку фаджу Христина додає напис “З Маріуполем у серці”. Також дівчина працює над тим, аби доукомплектувати солодощі листівками зі знаковими місцями свого рідного міста.

Попри теплу зустріч у Черкасах, дівчина мріє повернутися додому, в улюблену квартиру. Там у подружжя лишилася велика бібліотека з книг і купа речей, які неможливо купити. 

– Найбільше я переживаю за те, чи вціліли мої фото, листи від чоловіка. Боюсь, що ці спогади можуть зникнути. Через весільну сукню теж ридала. Але чоловік поруч, мій кіт є, батьки живі. Розумію, що мені ще дуже пощастило. А фотки зробимо нові, – додає Христина.

Єлєна Щепак

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.