Одна за одною хвильки добігають до берега і з легкістю накривають чорні камінці. Вони захищають прибережну смугу і тримають на собі ніс чорно-червоного катера. Він теж готовий поспішити на допомогу. Вздовж берега “виросли” то вищі, то нижчі будиночки. Біля них мангали, гойдалки, альтанки. Вогке повітря прогріває сонце, час від часу зривається теплий вітер.
– Наша частина була на березі Азовського моря. Кожний мій робочий день був на морі. Мали теплохід “Капітан Чусов”, розмінувальний катер “Дмитро Тритейкін”, катери RIB, багато маленьких човників, – пригадує старший водолаз-сапер Антон Гайтан.
Тепер він працює у Черкасах, де розкинулося Кременчуцьке “море”. Антон зізнається, що прісні водойми йому подобаються більше. Розпитуємо його про довоєнне життя в Маріуполі і дайвінг, виїзд із окупації в 2022-му та роботу в ДСНС. Нашу розмову балансують його жарти. Коли ж запитання стосуються специфіки роботи, водолазного обладнання, Антон із усмішкою починає так:
– Це моя стихія. Можу розповідати вам багато.
Від дайвера до водолаза
О восьмій ранку Антон Гайтан заступає на чергування. Добу він зі своїм відділенням перебуватиме на водолазній базі. Тут технічний пункт із обладнанням, катери й автівки. По території пробігає Найда – вівчарка-водолазка. Вона підходить понюхати нас і ввічливо торкається мокрим носом руки.
– Під воду я ходжу з 15-ти років. Було цікаво, як і що там. Усе було просто вау! Захоплювався риболовлею, підводним полюванням і дайвінгом. Спершу мав лише маску й трубку, згодом придбав костюм і акваланг. Навчався і став тим, ким є зараз, – каже водолаз.
Антон мав роботу, спеціальність механіка технічного обладнання, але, дочекавшись набору до підрозділу ДСНС у Маріуполі, пішов сюди. Перед Харківським університетом цивільного захисту устиг здобути ще одну освіту публічного управління та адміністрування.
– Перше моє навчання було в Харкові. За ці три місяці зрозумів, що спільне між дайвінгом і водолазною справою – це лише спорядження, – каже Антон Гайтан. – Тут уперше ознайомився із барокамерою. Сюди заходять водолази, які по кілька днів працюють під водою, щоб вигнати азот, який накопичився в їхньому організмі.
Попрацювати водолазом вдома Антон зміг лише три роки. У 2022-му Маріуполь вдруге захопили російські війська.
Окупація Маріуполя у 2022 році: за дитяче харчування можна було квартиру виміняти
Дитинство Антон Гайтан провів у селищі Сартана, що в кількох кілометрах від Маріуполя. Згадує про місцеву річку, водосховища, ставки…
– Зараз спадає на думку приємне: рідний дім, вулички. Те, що ми бачили два з половиною роки тому, згадувати не хочеться. Маріуполь був гарним містом. Після 2014-го його почали розвивати, тут було круто: інфраструктура, набережні, пляжі, парки. Можна було насолоджуватися життям, – розповідає маріуполець.
24 лютого 2022 року Антон із дружиною та маленьким сином прокинулися від вибухів. О п’ятій ранку отримав сповіщення про “збір-аварію”. Прибув у частину, де дізнався, що російські війська вже зовсім близько підійшли по морю. Надалі чекав вказівок від керівництва.
– Одразу була можливість виїхати з міста, але я залишився. Ніхто не знав, чого очікувати. Думали: у 2014-му Маріуполь був захоплений, але потім його ж звільнили. Але коли “кільце” закрилося, все стало зрозуміло, – пригадує ДСНСник. – На нас летіло все, що могло. Не уявляли таких знищень, що все навкруги горітиме.
До початку березня Антон їздив на роботу, з колегами евакуювали жителів, наповнювали мішки з піском, закривали ними вікна, підвозили воду.
– Із кожним днем ставало все гірше. Спершу залишилися без світла, потім без води й газу. Все було перебито. Я розумів, що родина має бути в безпеці, щоб хоч якась була їжа і найголовніше – вода. Трішки були запаси вдома, на роботі. Коли вимкнули світло, магазини, які мали заморожені продукти, все віддавали людям. Наші ДСНСники вантажили їжу, розвозили туди, де збиралися люди. За дитяче харчування можна було квартиру виміняти, але його не було, – переказує Антон.
Маріуполь. Фото: Інна Лапіна, Радіо Свобода
На початку березня на роботу вже було небезпечно їхати, квартира теж не була надійним сховком. У сусідньому будинку приліт залишив наскрізну діру від третього до сьомого поверху. Обстріли тривали ніби за розкладом: літаки, артилерія, перестрілки.
– Ми переїхали в “Терру” (приміщення спортивного закладу – ред.) кількома сім’ями. Там було велике бомбосховище, де ховалися до п’яти тисяч маріупольців. Знайшли в підвалі маленьке місце і залишилися там, – каже Антон Гайтан. – Робив усе, щоб забезпечити безпеку громадянам. У великому колективі були розподілені ролі. Ми рубали й носили дрова, шукали їжу, палили вогнище, готували. Слідкували за дисципліною, бо у таких стресових ситуаціях дехто забуває, що він людина, і йде по головах. Тоді починається хаос.
Виживати допомагали магазини, в яких залишалася їжа, аптеки. Їх відкривали, попереджаючи поліцейських. Навіть шматок пінопласту, який міг слугувати стільцем чи ліжком, був у дефіциті. Через брак чистої води люди хворіли, та все ж гуртувалися. Для когось бомбосховище замінило пологовий і “подарувало” життя. Як каже Антон, головне – без “мінусів”.
Що роблять водолази в Черкасах?
Сім’я Гайтанів наважилася їхати з Маріуполя всередині березня 2022-го. Їхня автівка дивом залишилася цілою. Дорогою з міста оминали трупи, танки у вогні. У дорозі чоловік із дружиною, сином, бабусею і сусідкою були з тиждень. До Запоріжжя минули 26 блокпостів, проходили фільтрацію. Маршрут вів у Черкаси, де Антону пообіцяли роботу.
До обов’язків на новому місці водолаз приступив із першого дня, каже: “Це ж моє, я отримую задоволення, розвиваюся, навчаюся”. Відтоді Антон Гайтан опанував ще два напрямки: саперний і підривача, й отримав підвищення класу водолаза.
– У наших обов’язках: порятунок на воді, обстеження водойм і пляжів, підйом на поверхню потопельників, саперна справа, якщо були обстріли чи знайдений вибухонебезпечний предмет. Також, якщо потрібна допомога іншим підрозділам, можемо працювати на суші, – пояснює водолаз-сапер.
Необхідне для робіт водолази зберігають у технічному пункті. Тут балони з повітрям, компенсатори плавучості, жилети, регулятори, що називають “павуками”, гідрокостюми: короткі для літа та повні на осінь і зиму. Також тут є підводні металошукачі, підводні й надводні дрони, зокрема “Chasing”, “Blue row”, “Sonobot”. Вони допомагають визначати глибину, розміри предмета, транслюючи відео чи роблячи фото.
Якщо ж день без пригод, водолази більше тренуються, а зазвичай – тричі у тиждень. Навчання відбувається тут же, на базі. Водолазний полігон можна визначити по помаранчевим фішкам на воді. У серйозності тренування сумнівів немає: на спуску до річки лежать міни й корпус ракети, що раніше підняли з дна.
Антон Гайтан уже в гідрокостюмі. Наступним одягає на ногу ніж, а раптом під водою трапиться сітка чи доведеться щось піддіти. Відкриває вентиль на балоні з киснем, перевіряє легеневий апарат, поглядає на тиск, що показує манометр. Під’єднує шланг низького тиску до пульту інфлятора, в якому є дві кнопки: одна надуває жилет – це для швидкого підйому на поверхню, інша спускає – для занурення. Одягає пояс, щоб компенсувати плавучість. Зав’язує мотузку, сигнальний кінець якої тримає інший водолаз.
Першою у воду падає жилетка з балоном, далі зістрибує Антон. Тепер жилет опиняється попереду водолаза, він простягає руки в отвори, частково занурюється у воду, і його спорядження з легкістю опиняється у нього на спині. Коли всі застібки клацнули, Антон узяв маску, на її резинці зображена маленька акула. Намочивши її у воді, одягає. Подає знак “окей” водолазу, який тримає мотузку, жилетка випускає повітря і водолаз зникає під водою.
– Це не по суші йти з металошукачем, а під водою, тут все інакше, – зауважує Антон Гайтан і додає, що здебільшого доводиться працювати у темряві й навпомацки, тому тренування – це безпека.
Також читайте: Коли “чоловічі” професії в кайф: історії черкащанок, які обожнюють кермо і метал.
Не тільки велосипеди й відра: черкаські водойми “поховали” російські ракети і “шахеди”
Цього вересня російські “шахеди” щодня атакували Україну. Повітряні бої все частіше тривали й у Черкаській області, тож у водоймах стало більше ворожого “брухту”. Із початку повномасштабного вторгнення в області обстежили 1165 гектар акваторії Дніпра, річок і озер. Водолази-сапери мають роботу у нашому регіоні з ракетами та безпілотниками. Один такий нещодавно піднімав із дна Антон Гайтан.
– Ми розуміємо приблизну побудову “шахеда”. Якщо не залучені дрони, підходиш до нього на дні, обережно щупаєш, відчуваєш, що він гладенький. Піднімаєшся і пояснюєш колегам, на що натрапив. Якщо незрозуміло, то можна взяти листок і намалювати, – пояснює водолаз.
На розмінування ДСНСники виїжджають відділенням – це робочий водолаз, забезпечуючий, який допомагає водолазу й тримає сигнальний кінець, ще один водолаз страхує, він у спорядженні чекає на поверхні і може допомогти в критичній ситуації. Також є керівник спусків і фельдшер.
– Заступили на чергування, отримали повідомлення про збір і за певний час вже виконуємо роботу: підготовка, пошук, фото чи відеофіксація, виходимо на сушу, обговорюємо, що можна зробити. Якщо це безпечні залишки і є наказ піднімати, беремо потрібне обладнання: мотузки, подушки, які надуваються під водою, – розповідає Антон Гайтан. – Доводиться і в мулі працювати, де по коліно води, і на глибині 12-15 метрів.
На розмінування водолази також беруть із собою гідроакустичний зв’язок. Це повнолицева маска, навушники і мікрофон, є передавач і станція, яка залишається на поверхні. Вона забезпечує зв’язок між тими, хто під водою, та на землі.
Уже в черкаському підрозділі маріуполець їздив на завдання в Київ, Дніпро, Запоріжжя, був в Умані на розмінуванні, а ще в Каневі та Золотоноші.
– Із цивільного в Умані були відра, велосипеди, бак від мопеда, рама. Сміття багато в наших водоймах, – каже водолаз-сапер.
Цінність не у матеріальному
Водолазний спуск – це небезпека і стати водолазом зможе не кожен. Майбутній фахівець має пройти психолога, медкомісію і барокамеру, щоб перевірити, як працюють вуха, чи не виникне болю в голові.
– Спускатися під воду треба за технікою безпеки. Наприклад, орієнтовно кожні три метри потрібно виконувати продувку: чим глибше спускаєшся, тим більший тиск на вушну перетинку. Для кожної глибини є свій час, який там можна перебувати, якщо довше – отримаєш травму. Кожна техніка безпеки прописана кров’ю, не дарма її придумали. Тут має бути все чітко, – пояснює Антон Гайтан.
Маріуполець знає чимало нюансів щодо підводного пошуку, обстеження водойми, розмінування, обладнання, яке для цього потрібно, він ділиться своїм досвідом із іншими. Та на цьому не зупинятиметься, наступними у планах – опанувати водолазне зварювання чи різку. А поки Антон налаштовує нове життя. Каже, що вже звик у Черкасах.
– Черкаси – шикарне місто, в якому є вода, ліси, місця для відпочинку. З родиною каталися на сапах, каяках, був на рибалці. Є нюанси, через які важко, але нічого: живі, здорові. Цінність не у матеріальному, це розумієш, коли у підвалі без світла й води, – підсумовує Антон. – Я люблю вчитися, розвиватися. Наразі робота – це забезпечення сім’ї і моя віддушина. Тут я отримую задоволення, йду сюди з усмішкою. Якщо немає завдань, шукаю чим зайнятися. Мені це в кайф.
Також читайте: “Щоб по моїх друзях і батьках не прилітало”, – ніч із ДФТГ і “шахедами” на Черкащині.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами