У новому епізоді відеоподкасту “Бульвар Шевченка” спілкуємося з головним режисером Черкаського драматичного театру Станіславом Садаклієвим.
Митець розповідає, чому вирішив стати режисером, як опинився у черкаському театрі, про зарплати акторів та їхні підробітки, колег з Європи. А також про репертуар, як визначається з акторськими ролями, про традиції театралів, забуті тексти і ставлення до алкоголю.
“Перше знайомство з театром було негативне”
Я народився у місті Болград, на Одещині. В 10-11 класах цікавився КВК, розумів, що мені подобається сцена, але не до кінця усвідомлював, що конкретно приваблює. У Болграді не було театру, навіть театрального гуртка. Тому з цією сферою познайомився вже в Одесі, коли вступив до університету імені Мечникова на філософський факультет.
Перше знайомство з театром було негативним. На першому курсі, здається, нас повели в тодішній російський театр. Вистава була нудною і нецікавою. Але потім у нас з’явилася сценічна мова, де я почав себе проявляти. На третьому курсі вже була акторська майстерність і основи режисури. Викладав тодішній художній керівник українського одеського театру імені Василя Василька Ігор Равицький, нині покійний. У цей час у нас були заняття в українському театрі. Я передивився весь його репертуар і зрозумів, що хочу пов’язати своє життя з театром.
Перший театр Садаклієва
Після завершення університету на базі болгарської діаспори створив театр. Залучив Ігоря Равицького, щоб він вів студію, дав акторську базу. Він поставив для нас перші дві вистави. Прем’єри відбувалися в українському театрі. У нас була громадська організація “Конгрес болгар України” і був меценат, який підтримував вистави. Так ми існували шість років.
Спочатку я не думав займатися режисурою, планував бути менеджером і грати у деяких виставах. Хоча я не робив ставку на своє акторство, але нас було небагато, треба ж було комусь грати. Одного разу я підготував виставу болгарською для фестивалю і відчув, що маю хист до режисури і можу більше дати болгарському театру як режисер. Тоді вступив до Карпенка (Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, – ред.).
“Я нічого не знав про черкаський театр”
Отримавши диплом, вирішив поставити в обласному театрі виставу. До київських не звертався, там конкуренція шалена, на роки. Додзвонився до черкаського театру. Тодішній директор сказав приїжджати. Він переглянув резюме, побачив, що я вже дипломований спеціаліст, мав свій театр, ставив вистави, що я молодий, амбітний… Спершу навіть не думав тут працювати. Планував зробити виставу і їхати в інші театри. Але керівництво запропонувало контракт на рік.
Коли ми тільки домовлялися про роботу, я нічого не знав про черкаський театр, навіть те, що тут була пожежа. І в Черкасах ніколи не був. Хоча розумів, що Черкащина більш україномовна, ніж Одеса. Хотілося змінити обстановку і спробувати щось нове. До коронавірусу встиг зробити першу виставу – дитячий мюзикл “Снігова королева”, ще була маленька поетична вистава “Осьмачка вільний”. Таким у мене був перший сезон.
Як це бути головним режисером Черкаського драматичного театру?
Перший керівник – це директор-художній керівник. За творчість відповідає головний режисер, він визначає основний напрямок розвитку репертуару театру. Я намагаюсь робити те, що мені хочеться робити загалом із українським театром, не тільки з черкаським. Хочу, щоб у глядачів, особливо молодих, перше враження було таке, як у мене в Одесі від українських театрів. Якщо ми хочемо бути актуальними для всіх вікових категорій, то треба бути сучасним, динамічними у своїх виставах. Щоб це не було нудно, але водночас зі змістом і глибиною. Не перетворювати це лише у розвагу.
Я слідкую за прем’єрами у Києві, в інших театрах і розумію певні потреби. Але ще існує специфіка регіону, окремого театру й міста. Здається, Андрій Білоус – керівник молодого київського театру, сказав, що репертуар має бути, як багатий гарний стіл, щоб кожен знайшов свою улюблену страву.
Що стосується, наприклад, київських театрів, то там навпаки треба бути вузькоспрямованим, щоб виділятися серед інших, бо театрів багато. У Черкасах є театр Шевченка і ляльковий театр. Філармонія – це дещо інша сфера. Заповнювати репертуар обласного театру своїм вузьким баченням ніби неправильно, бо є різні категорії глядачів. Тому щось залишається у репертуарі, щось ні, інколи запрошують інших режисерів, щоб вони додали свій погляд у вистави.
Я не дуже рефлексую, чи великий внесок зробив. Поки я молодий, маю хист і бажання працювати в цій сфері, мені хочеться працювати. Чого я не хочу і боюся – залишатися в театрі, коли вже не матиму цього ресурсу. Треба вчасно йти.
Хоча не можна узагальнювати, бо є такі “живчики”, що і в 70, і в 80 років дадуть фору молоді. І якщо є такий актор або актриса, то не треба їх зупиняти працювати. А можна відчувати себе старим і в 45, і в 50. Це більше про внутрішній стан.
Яка зарплата актора театру?
Актори отримують не ті кошти, за які можна спокійно існувати і не думати про завтра. Є вислуга років: якщо працював три роки, маєш 10 % до зарплати, якщо 10 років пропрацював, то маєш додатково 20 % і, відповідно, якщо 20 років досвіду, то 30 %. Чим довше працюєш, тим вища зарплата. Також вона залежить від академічної надбавки, звання: заслужений – 20 % до зарплати, народний – 40 %.
Плюс у тому, що люди з невеликими зарплатами отримують надбавки. Все інше у званнях для мене – це “совок” (Совєтський Союз – ред.). У Європі, Америці такого немає. Уявіть – народний артист Америки Леонардо Ді Капріо. Навіщо їм звання, якщо вони самі собі створюють ім’я, і для мене це важливіше. У нас, наприклад, є відома актриса Римма Зюбіна, але вона відмовилася від звання, хоча була можливість його отримати. Театральна сфера, ті, хто цікавиться українським кіно, знають, хто така Римма Зюбіна. Цього достатньо. І мені як режисеру чи глядачу достатньо, що я знаю, що є Римма Зюбіна. Мені байдуже вона заслужена, народна, скільки у неї орденів.
Де і чому підпрацьовують актори?
Усе залежить від зайнятості в театрі. Якщо актори залучені в нових постановках або введені в стару виставу, то вони постійно в театрі. Якщо актора менше задіюють, у нього є більше можливостей підзаробити. Вони викладають акторську майстерність і в школі мистецтв, і в невеликих студіях, у державних і приватних школах. Хтось бере участь у міжнародних проєктах, інших театральних постановках.
Є і моральний момент: сидіти у Черкасах, бідкатися, що у нас мало грошей, неправильно. Триває війна, безліч людей взагалі без заробітної плати, вони не мають тих умов, що є у режисерів, акторів, адміністрації. Ми дякуємо за те, що є, але паралельно намагаємося заробляти, щоб утримувати родину. Ми були б не проти, якби мали такі зарплати, як в національних театрах.
Та, наприклад, сумському і дніпровському театру дали звання національних, але не передбачили відповідне фінансування. Тобто у них в назві є “національний”, але фінансування залишилося на старому рівні. Якщо театр національний, то його фінансують із Києва, а якщо академічний, то обласна рада.
Театри в Україні та Європі
У Європі є різні структури театральної системи. Наприклад, у Німеччині – багато театрів, їх підтримує держава. В інших країнах: Франції, Англії, цього менше.
Ще до повномасштабного вторгнення до нас приїздила людина з Англії. Він працював у непоганому театрі як освітлювач, мав свій театрик, де був режисером. Він дивувався, що у нас велика трупа на 30 акторів, є свій оркестр, балет, що всі на ставці. У них інакше: оголошують кастинг, набирають акторів. Вони готують на сезон чотири проєкти і не грають те, що було 30 років тому. Це проєктний театр. Хоча існують і симбіози, коли кілька сезонів поспіль грають репертуарні вистави, наприклад, “Гамлет”, але є й додаткові проєкти.
У нас репертуарний театр. Ми граємо в середньому від 15 до 20 вистав кожного місяця і паралельно створюємо нові.
Репертуар Черкаського драмтеатру
Коли ми перейшли на відремонтовану сцену після пожежі, глядач спочатку звикав, що ми там, де нас довго чекали. Ми поступово переносили репертуар, адаптували його до приміщення театру, бо тут надсучасне світлове, звукове обладнання. Потім, попри ковід і повномасштабне вторгнення, з’являлися прем’єри. Були періоди, що ми взагалі не працювали. Грали переважно благодійні маленькі вистави в ТРЦ “Піонер”. А потім нам дали дозвіл і, слава Богу, почали відновлювати репертуар, ставити вистави. Я думаю, що кількість глядачів збільшилася, бо їм цікаві наші прем’єри, дехто ностальгує за старими виставами.
До речі, репертуар не був заповнений російськими авторами. Все і так грали українською, тільки деякі персонажі могли говорити російською, бо так зазначено в автора. Але цих вистав уже немає.
Бронювання акторів і пошук молоді
Наша команда укомплектована, хоча хотілось би додати чоловічого складу. У театру є бронювання чоловіків призовного віку – 50 %. Але, наприклад, актор Олександр Гуменний воював із початку повномасштабного вторгнення, зараз він списаний і працює в театрі. Нині служать заступник директора Роман Бурлаков, художник з освітлення Олександр Обухов, начальник звукового цеху Олег Шевченко. Причому ці працівники дуже важливі для нас.
Серед чоловіків юних акторів не було, наймолодший – старший 30-ти. З актрисами ситуація була дещо краща. Але ми попрацювали над пошуком людей: дехто сам прийшов, когось шукали. Я їздив в Карпенка-Карого, і ми взяли на роботу дві актриси. Ще були прийняті люди з Харкова, з них дехто вже став зірками нашого театру, теж взяли на роботу актрису з Маріуполя. З інституту культури до нас прийшли актори. Так працевлаштували до 10 людей і це – молодь.
У нас хороший мікроклімат у колективі. Ми намагаємося підтримувати одне одного, допомагаємо тим, кому це треба, як-от нашим воїнам. Моменти можуть виникати різні, але мікрокліматом трупи я задоволений. До мене може спокійно прийти як молодий актор, так і старший за порадою чи на чомусь зауважити.
Також читайте: “Бульвар Шевченка” з черкаським кардіохірургом Олегом Журбою.
Як готують виставу актори: декорації, музика
Підготовка прем’єри може тривати по-різному як і півтора-два місяці, так і пів року. Все залежить від об’єму: обраних творів, кількості персонажів, дій. Навіть виготовлення декорацій може затягнутися. Це погано, коли підготовка розтягується на пів року, бо тоді актори втрачають запал.
Декорації є невід’ємною частиною театру. Ми їх створюємо у власних цехах. Там працюють столяри, бутафори, кравці. Але, якщо немає можливості виготовити у себе, театр робить замовлення в інших місцях.
Також є музика. Я із завідувачкою літературною частиною відповідаємо за ведення авторських угод. Це потрібно, щоб театр не порушував права авторів і не порушували права театру. Не всі так чітко слідкують за цим, як ми. Якщо я використовую фонограму у виставі, то театр платить відсоток українській авторській організації.
Як акторам обирають ролі та через що може бути скандал у театрі?
Якщо все готово до прем’єри, але актор захворів, його можуть підмінити інші, але не завжди так. Буває, що режисеру підходить лише один актор чи актриса на цю роль. Звісно, перестрахуватися і зробити два склади можна, (але я ніколи не кажу, хто перший, а хто другий), тоді й театр менше скасовуватиме вистав. Але тут ще працює математика. У нас 35 акторів. Якщо у виставі грає 20 персонажів, то два повноцінні склади не може бути.
Питання образ через роль присутнє у більшості театрах. Але я, мабуть, щасливий режисер, тому що не зустрічався з такими непорозуміннями. Напевно, коли актори бачать розподіл ролей, у них з’являються певні думки, хто і щоб міг зіграти. Я знаю, що в театрах є таке: актори ображаються, приходять зі скандалом. До мене може підійти актриса чи актор і сказати, що вони готові бути задіяні в інших виставах. Це класно, що людина приходить і каже, що хоче працювати. Я приймаю це.
Кожна нова роль для актора – це певний іспит. Треба психологічно змінитися і це навіть складніше, ніж просто схуднути чи пофарбувати волосся, поголитися. Моральна підготовка існує, але ми не в кіно, де людині, можливо, треба змінювати зовнішність. Ми репертуарний театр: сьогодні актор грає цю роль, а завтра вже іншу.
Традиції акторів
Свої традиції переніс із болгарського театру у черкаський. Ми перед виставою збираємося в коло, особливо, якщо це перші вистави, і налаштовуємося. Заплющуємо очі, мовчимо хвилину, потім я кажу кілька слів, кладемо руки одна на одну і говоримо репліку або слово з вистави.
Були два прикольні моменти, наприклад, у “Лісовій пісні” в одного персонажа є репліка: “Я їм коня притяг за гичку в стайню”. А всі почули цю репліку як “Я їм коня”. Було смішно, тому перед виставою промовляли цю фразу. Або в “Макбеті” актриса під час репетиції замість “файфський тан” помилково сказала “вайфайфський тан”. Це теж всіх розсмішило, тому і цю фразу згадували перед виходом на сцену. В “Украденому щасті” ми просто вигукуємо “щастя”. Ця традиція важлива, бо налаштовує акторів, ніби перемикає з реального життя на сценічне.
Хвилювання перед виступом, алкоголь і забутий текст
Під час вистави виникають різні ситуації. У цьому цікавість театру на відміну від кіно, що кожного разу виставу грають по-різному, і може статися будь-що як на сцені, так і в залі з глядачами. Також не забуваємо про повітряні тривоги. Вони зупиняють виставу. Але це живе мистецтво, яке має бути живим повністю.
Глядачі відчувають налаштування акторів. Є така фраза, що актор живий як артист, якщо він хвилюється перед виходом на сцену. У цьому є правда. Бо якщо він чи вона думає, якою маршруткою швидше добратися додому, то це – все.
Також в акторів буває “білий лист” перед очима – коли ти грав виставу не раз, але текст усе одно вилітає з голови. Тоді допомагають партнери, можуть за актора сказати текст і сценка триває далі. Взагалі знати великий обсяг тексту – це професія актора. Вони з цим стикаються кожного дня. Іноді є термінові вводи, коли за декілька днів треба вестись у роль. І добре, якщо ця роль невеличка, а буває, що і головна. Вони постійно тренують пам’ять.
Я знаю історії з різних театрів, що актори виходили на сцену не у притомному стані. Але я противник алкоголю на сцені. Він впливає на мозок людини: під час вистави – точно ні, під час репетицій теж. Заборонено. Якщо допустити раз, то це може бути систематично, і тоді це точно не про театр.
Які зміни потрібні черкаському театру?
Я думаю, що черкаський театр у контексті української театральної мапи перебуває в процесі встановлення, особливо після пожежі. Будівля теж багато що вирішує. Мені б хотілося, щоб наші вистави бачили і в Києві, і в інших областях. Цей процес уже запущений, але треба, щоб він був постійний. Українські й міжнародні фестивалі мають бути за нашої участі. Мають бути гастролі, щоб нас помічали і продовжували запрошувати на різні події. Якщо ми будемо грати лише для черкаського глядача, то цього замало. От над цим ще треба працювати.
Відеоподкаст із Станіславом Садаклієвим:
Також читайте. Бульвар Шевченка про каву в Черкасах: про обсмажування, сорти та ціни.
Резонансні розслідування, ефіри з відомими й цікавими гостями – усе на каналі “18000” в ютубі. Підписуйтеся!