У невеликому селі Станіславчик у Черкаському районі живуть майже три десятки домашніх кіз. Їхнє сімейство понад п’ять років вирощують Лілія та Юрій Москаленки. Подружжя проживало в Маріуполі, але довгий час мріяло про переїзд у село. Так доля привела їх на Черкащину. Тепер вони щасливі, адже продовжують жити в Україні, вирощують кіз і варять сири.
Про життя “з нуля”, заснування мініферми “Козожиття” й виробництво крафтового сиру “18000” розповіла пані Лілія.
Із Донеччини на Черкащину, з міста у село
Лілія та Юрій довгий час проживали в Маріуполі. Вона здобула професію геофізика, він – геодезиста. Працювали на місцевих заводах-гігантах – металургійних комбінатах “Ілліча” та “Азовсталі”. Пані Лілія вийшла на пенсію за вислугою й підштовхнула чоловіка раніше піти на відпочинок.
– Виштовхнула нас із Маріуполя війна, що триває з 2014 року. На більшій частині України ще було мирно, а в нас – постійні вибухи й напруга. Ми жили ближче до окраїни міста, на схід. А переїхати в село хотіли давно, – каже Лілія Москаленко.
У Черкаську область сім’я потрапила завдяки оголошенню на одній із онлайн-платформ. Вони сім’єю відправилися у подорож і придбали тут дім. Пані Лілія зізнається, що про важливий крок не шкодує.
– Черкащина нас привабила, бо порівняно з Маріуполем тут чисті вода й повітря, навколо ліси. Доля нас привела саме в цей дім, хоча дивилися багато будинків. Станіславчик – це малесеньке село, тут немає ні магазину, ні школи, автобус коли-не-коли їздить у Черкаси. Навколо тиша, – каже жінка. – Мені навіть не сниться, що ми повернулися в Маріуполь.
А ще подружжя захопилося місцевими людьми. У Станіславчику їх зустріли краще, ніж удома.
– Перше, що нас вразило до сліз, – це люди. Ми переїжджали на початку березня, приїхали о 04:00 ранку в теплий дім, який для нас натопили сусіди. Допомогли розкласти наші речі, накрили стіл, – пригадує пані Лілія.
Із бджолами не склалося, а кози продовжують множитися
Козівництвом Лілія Москаленко почала цікавитися за рік до переїзду. Як людина, яка виросла в місті, вона не знала, як це тримати господарство і жити в селі. Однак запевняє, що головне – бажання. Інформацію про утримання кіз опановувала впродовж року на онлайн-ресурсі.
– Чоловік читав про бджіл, а я про кіз. У нас була сума, яку ми поділили навпіл за своїми вподобаннями після переїзду. І так вийшло, що бджоли померли в першу зиму, а кози множаться, – розповідає жінка.
Переїхавши у новий дім весною, вже влітку 2018 року подружжя придбало перших кіз: двох дійних із тримісячною кізочкою і козликом. Згодом вони отримали свої паспорти. Про велике стадо Москаленки й не думали.
– Спершу було близько шести дорослих кіз, а потім вони почали множитися. 2021-й був роком, коли народилося більше дівчаток, ніж хлопчиків. Усі вони були такі хороші, що ми вирішили частину залишити. Виростили з соски 25 козочок. Три-чотири продали, інших любимо і ростимо, – продовжує пані Лілія.
Поки поголів’я було невеликим, Лілія та Юрій вчилися за ним доглядати. Тоді ж були перші спроби з молочною продукцією.
– Якщо не кози, то няньчимося з козенятами, після народження брали їх у дім. У такі періоди він був схожий на пологовий, – сміється пані Лілія. – Наше життя поєдналося з життям кіз і нам це подобається. Єдине – фізично важко: упродовж дня ми або з козами, або триває переробка молока, його реалізація. Колись приїхала до нас донька і каже: “У вас тут просто козожиття”.
“Ті 25 козенят були моїми дітками”
Так зародилася назва мініферми – “Козожиття”. Під таким же брендом реалізують і молочну продукцію. Обов’язки між подружжям розділилися: Лілія вирощує малечу, переробляє молоко й виготовляє з нього різноманітну продукцію, а Юрій вигулює, доїть кіз і слідкує за їхніми умовами життя: годує, поїть, прибирає стійло. Нині в господарстві – 25 кіз і три козлики, та незабаром їх ставатиме більше – триває період окоту.
– Ми контролюємо народжуваність. У небезпечні періоди залишаємо козликів удома, не вигулюємо з рештою кіз. Перерва між пологами близько року. Зимові місяці – це сезон окоту, – каже господиня.
Пані Лілія практикує два методи вирощування кіз. Перший планує застосовувати надалі – коли дитинча залишається після народження зі своєю мамою. А другий – коли його забирають від кози, використовувала раніше.
– Коли з’являлися на світ козенята і ми їх планували залишити, то відразу забирали від кози. Так їй легше розлучитися з дитинчами. Козенята три дні жили з нами в будинку, звикали, набиралися сил. Треба було годувати їх по шість разів із соски. Ті 25 козенят були моїми дітками, до кіз вони вже не прив’язувалися, – пояснює жінка. – Потім молоді кози переходили у сарай, де живе стадо, в облаштований окремий відсік.
Пані Лілія зауважує, що здоровими кози можуть вирости як зі своєю мамою, так і з людиною. Важливо давати їм свободу – виводити пастися.
– Через десять днів після народження кози вже у спільному стаді. Вони разом ходять на пасовище. Оскільки час їхнього народження – зима, під час прогулянки вони знаходять собі трухлявий пеньок, лишайник можуть з’їсти. Так у шлунок потрапляють необхідні бактерії, які формують імунітет тварини. Вони, як діти: спочатку ручки тягнуть до рота, різні цікаві предмети. А ще, коли козеня ходить з мамою, воно повторює за нею, і їсть те саме, – розказує господиня.
Який він, день козівників?
Ранок у Москаленків починається з доїння кіз. Доводиться вставати рано, адже цей процес займає дві години.
– Я дуже люблю спати. В Маріуполі раніше дев’ятої не вставала з ліжка і, здавалося, що й то рано. Тепер, коли треба на ринок, то встаю о пів на п’яту чи о п’ятій ранку, щоб встигнути зробити свіжі вершки. В інші дні ранок починається на годину пізніше, – каже пані Лілія.
Стадо лактує увесь час, коли кози не вагітні, тобто з початку весни й до кінця осені. Перший тиждень після пологів у тварин – малазійний. “Молоде” молоко подружжя здоює руками, аби стежити за станом кіз, які нещодавно народили. Пізніше ж для збору молока використовують спеціальний апарат.
– Зазвичай із дев’ятої й до одинадцятої ранку чоловік веде кіз пастися. Якщо тепла і суха пора, до вечірнього вигулу вони відпочивають на невеликій території, загородженій електропастухом. Головне, що не в стойлі, а на свіжому повітрі, – зауважує жінка.
Улітку пан Юрій близько восьми годин проводить зі своїми годувальницями, зокрема, косить для них траву. Така пожива в раціоні кіз, коли вони в загороді.
– Козі треба весь час щось жувати, якщо вона не пасеться, то переробляє їжу, що вже з’їла. В них завжди має бути корм. Бувало, під таким пекельним сонцем косили траву з чоловіком: сусіди дивляться на нас із вікон, а ми працюємо, – каже Лілія. – Перші роки намагалися садити й городину. Намагалися. Але відклали цю ідею, бо збігається час, коли треба подивитися і до городу, і траву зібрати.
Чара, Бєлка, Зірка, Скрипка…
Москаленки вже не уявляють свого життя без кіз. Їм приділяють і час, і увагу, виховують їх, знають характер кожної та кожного, вигадують для них імена. Пані Лілія пригадує, що раніше в селі боялися кіз, тому що вони билися. Своїх вони виростили ласкавими до людей, крім того, допомагає тримати дисципліну в стаді головна коза. Вона одна зі старших.
– Кожна коза має своє ім’я з народження. Інколи обставини підштовхують на певну кличку. Наприклад, одну з кізок назвали на честь її бабусі – Сіма, бо та давала багато молока. Ще одна народилася і скрипіла зубами, така в неї була особливість, тому назвали Скрипка. У козиний рік фантазії не вистачало на імена, тому ще одну кізку кличемо просто Сестра, – пояснює господиня. – Імена потрібні, щоб в розмові з чоловіком їх розрізняти: ще є Моня, Зірка, Чара й Бєлка.
Щоб нічого не наплутати у козиному житті, пані Лілія записує основні події у зошит. Каже, що з належним доглядом кізки можуть жити до 14 років.
– Мені подобається, коли козенята бачать свої перші сонячні промені, в цей час ще може лежати сніжок або вже видно пісок і вони по ньому радісно скачуть, як блохи. А коли годуєш їх із соски, вони сприймають тебе за маму. Кличеш їх на прогулянці й вони всі збігаються, – захопливо розповідає пані Лілія.
Окрім того, серед усіх кіз маріупольців, можна знайти особливих – з короткими вушками. За кордоном таких називають породистими – ламанчі, але своїх підопічних пані Лілія за статусом не розділяє. Каже, що любить усіх просто так, за те, що вони є.
– Бєлка на пасовищі поїсть, а потім підійде до мене, біля ніг потреться. Я погладжу її, вона голову притулить і знову піде пастися. Здається, що їм краще, аби гладили, ніж пастися, – сміється жінка.
Також читайте: Крафтові вина з Умані. Історія ветерана ЗСУ, який став визнаним виноробом.
У день стабільно є 40 літрів молока
Минулоріч у піковий період – коли минуло близько місяця після окоту, на полях з’явилася соковита трава, кози давали 60 літрів молока вдень. Тоді в господарстві налічували біля двадцяти дійних кіз, тобто з кожної по три літри молока.
– Кози дуже чутливі до змін. Ніби трава молода, так оводи з’явилися, комарі. Щойно козам стає некомфортно, у них зменшується кількість молока. Тобто у середньому, не в піковий період, стабільно отримуємо 40 літрів молока вдень, – пояснює пані Лілія.
На кількість і якість молока впливає, зокрема, харчування тварин. Кози в Москаленків не пасуться під відкритим сонцем, коли йдуть у ліс, то їдять те, що їм до вподоби: травинку, гілочку чи листочок, кору. Пані Лілія каже: “Тому й не хворіють”.
– Тут, у селі, козі прийнято давати помийки, ледь не як свиню годувати. Ми своїх кіз прирівнюємо до диких у харчуванні. Де в природі коза знайде варену картоплю чи каші? – каже жінка. – У нас коза, якщо йде гуляти, обирає, що їй їсти. Лісоруби завалили сосну, то вони так її обійдуть, що дерево залишається білим. Потім шукають траву, жолудя, знають кожне дерево.
Жінка додає, що кози – примхливі в їжі, їх не змусиш їсти те, що вони не хочуть. А якщо випаде з годівнички сіно на підлогу, то теж не їстимуть.
– Нині кіз забагато. На кожну треба близько пів тонни сіна в рік. Крім трави, їм потрібні: ячмінь, овес, трішки кукурудзи, пшеничні висівки. Раніше, поки стадо було менше, й макуху додавала. Старалися робити їжу смачною, – розповідає господиня. – З часом раціон спростили, залишили кукурудзу і ячмінь. І з цим є перепони: місцеві не вирощують таких рослин, тому треба кудись їхати, витрачатися на дорогу, купувати злаки, а вони недешеві.
Бринза, сулугуні, качота, рікота
Ферма нині – єдиний заробіток подружжя. З козиного молока пані Лілія виготовляє сири, масло, вершки. Всьому навчалася завдяки інтернету. Каже, що під час перших спроб втратила багато молока, але не здавалася.
– Почала виготовляти молочну продукцію, коли тільки з’явилося молоко. Спершу робила для себе, треба було набити руку: скільки ферментів покласти, як прес поставити. Першою навчилася робити бринзу, потім качоту. Через певний час почала вчитися робити сулугуні, так прийшла зима, немає молока – не навчилася. Весною вже забула, якими були спроби, й знову все спочатку. Так і напрацьовувала свою технологію, – пояснює Лілія Москаленко.
Тепер в її асортименті: кисломолочний сир, бринза, сулугуні, халумі, рікота, качота, бурата, белпер кноллє, а ще вершки й вершкове масло. Усе це готують, як раніше, в домашньому приладді.
– Є форми для сирів, сепаратор для вершків, інше обладнання ми не купували. Весь процес триває на кухні: сир варимо в каструлях, якщо говорити про тверді види, то вони дозрівають в холодильнику. Треба контролювати їхній стан, перевертати, дивитися, як зріють, – каже пані Лілія.
Попри всі нюанси під час виробництва, низки спроб і витрат, у планах господині опанувати ще й рецепт виготовлення адигейського сиру.
Їх не зупинили ні ковід, ні вторгнення. Новому сезону бути
Екологічну продукцію “Козожиття” Москаленки спершу відправляли з Черкащини до доньки в Дніпро. Далі дівчина роздавала замовлення покупцям. Так тривало до ковідної пандемії, потім, як каже пані Лілія, все “погасло”.
– Мені довелося йти на “Центральний” ринок у Черкасах. У місто було незручно їздити, бо чоловік залишався на господарстві. Брала тачку, на неї сумку, сідала на автобус у сусідній Софіївці і їхала в місто. Цього року вже вивчилася на права, – сміється пані Лілія. – Так двічі або тричі в тиждень я торгувала. Асортимент тримала, щоб цікаво було. Навіть дівчат із коров’ячим молоком надихнула на виробництва сиру.
Потім відбулося повномасштабне вторгнення. Жінка пригадує, що оскільки це сталося в лютому, вдалося втримати господарство. Якби ж на кілька місяців пізніше, то довелося б мудрувати, куди діти стільки молока.
– Певний час неподалік нас жили солдати і ми двічі на тиждень їм відвозили своє добове виробництво. І молоко, і бринзу. Волонтерили в такий спосіб, – розповідає пані Лілія. – Нині ж щотижня донатимо, щодня плетемо сітки в селі: нас хоч і мало, та всі активні.
Окоти вже завершилися, тому пані Лілію знову можна зустріти на ринку в Черкасах. Перед тим, як виставити продукцію на прилавок, жінка отримує дозвіл від ветеринара і безпосередньо в день продажу – від лабораторії.
Господиня вже приймає замовлення. Також, поки невисока температура повітря, продукцію можна замовляти онлайн або за телефоном у вайбері: 0962484513. Її відправлять поштою у потрібну точку України.
– Раніше надсилали посилки в Київ, Дніпро, Кременчук, до вторгнення – у Маріуполь. Здебільшого покупцями були знайомі, працює “сарафанне радіо”, хтось дізнався про нас із соцмереж. Наприклад, чоловік із Канева до нас додому приїжджав. Були й кияни, – каже жінка.
Москаленки вдячні за те, що мають. Пані Лілія каже, якби не їхні дівчата, то все було б інакше:
– Ми б ніколи скільки не рухалися, приїхавши в село, якби не кози. Вони забезпечують нам здоровий спосіб життя. Я б, напевно, більше сиділа, продовжувала шити. А так хочеш чи ні двічі в день ідеш у ліс. А коли часом засмучена, йду до кіз, обійму їх і стає легше. Це наша віддушина. Вони в тебе нічого не запитують, але все розуміють. Ми їх дуже любимо.
Також читайте: Із досвідом у власну справу: подружжя черкащан розвиває сироварню на Звенигородщині.
Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО “Черкаська інформаційна агенція 18000” та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Дивіться всі випуски програми “Що далі?” на каналі “18000” в ютубі. Підписуйтеся, щоб не пропустити наступні відео!