Ніколи не любив сидіти на одному місці та з дитинства мріяв стати воєнним моряком, щоб захищати Україну, — таким був Владислав Геріх, військовий родом із села Ревівка, що на Черкащині.
Після закінчення навчання в Інституті Військово-Морських Сил Національного університету “Одеська морська академія” його призначили командиром малого броньованого катера “Лубни” та відправили до Бердянська. Від початку повномасштабного вторгнення катер перебував у Маріуполі. Згодом судно потопили, а екіпаж дістався “Азовсталі”, де після тривалої оборони, відповідно до наказу, здався в російський полон.
16 серпня прийшла звістка, що Владислав Геріх перебував у колонії в Оленівці, де російські окупаційні війська у ніч з 28 на 29 липня скоїли теракт. У результаті загинули українські полонені військовослужбовці, зокрема й з “Азовсталі”. Серед загиблих був і Владислав.
Восени минулого року на сайті президента України була зареєстрована електронна петиція про присвоєння почесного звання “Герой України” Владиславу Геріху. Вона зібрала необхідні 25 339 голосів і перебуває на розгляді Володимира Зеленського.
Спогадами про дитинство, навчання в університеті, сімейне життя та службу для “18000” поділися рідні Владислава — його мати Віра Янченко, молодша сестра Олена Янченко та дружина Наталія Геріх.
“Не був забіякою, але міг придумувати різні веселощі”: яким було дитинство Владислава
Віра Янченко пригадує, що син ріс хорошою та активною дитиною. Владислав був життєрадісним хлопчиком, який уже з малого віку показував, що хоче взяти від життя усе можливе.
– Мені з самого дитинства у всьому допомагав, завжди підтримував. Міг і корову пасти, й по домогосподарству порався. Усе робив, що я просила. Змалку завжди був зі мною, — пригадує пані Віра.
Владислав Геріх у дитинстві з батьками та сестрою
У дитинстві Владислав любив риболовлю. У селі, де проживала родина, недалеко від дому була річка, тож малий Владік міг часто навідуватися до неї разом із рідними та друзями. Його мама пригадує, що любов до рибальства в нього з’явилась ще роки в три:
– У дитинстві любив ходити на риболовлю і зі мною, й з друзями. Уже з трьох років йому це було цікаво. Візьме, пам’ятаю, яку-небудь вудочку і піде ловити рибу.
Згодом Владислав почав навчатися у Смілянській ЗОШ І-ІІІ ступенів №10. Навчався добре, а найбільше любив саме уроки фізкультури, адже завжди був активною дитиною. Віра Янченко пригадує, що Владислав у школі виділявся з-поміж інших. Він ніколи не був тихою дитиною, йому завжди потрібно було рухатися та щось робити.
– Учився він добре, але в школі міг щось чудити, як і кожна дитина. Не був забіякою, але міг придумувати різні веселощі, щось організовувати разом із друзями. Він також дуже любив займатися спортом, тому й не дивно, що його улюблений предмет у школі — фізкультура. Пам’ятаю, він із самого дитинства любив відтискатися. Радів цьому. Казав: “Папа, мама, дивіться, я рахую”. І рахує — шість, сім… потім перескочив. Нам це запам’яталося, — розповідає мама Владислава Віра Янченко.
У Владислава також є молодша сестра Олена. І хоч різниця у віці в них доволі велика — 9 років, це ніяк не повпливало на стосунки. Владислав дуже зрадів появі сестрички. Віра Янченко розповідає, що Владік був чудовим братом та дуже любив свою сестру. Сама Олена також зазначає, що мала з братом чудові стосунки і його втрата для неї важкий удар.
– Я пам’ятаю, як він завжди катав мене на велосипеді. А потім хотів навчити водити автомобіль. Одного разу ми просто катались всі разом. Аж раптом він зупиняється і каже: “Сідай за кермо”. А ще він завжди хотів нас повозити скрізь, щоб ми більше побачили. Він піклувався про нас. Підтримував, — пригадує 17-річна Олена Янченко.
Владислав Геріх із сестрою
Із самого дитинства Владислав мріяв стати військовослужбовцем. Пані Віра каже, що, можливо, на його рішення тоді ще вплинули різні фільми про військових, які він любив дивитися. Батьки говорили синові, що реальність відрізняється від того, що показують у кіно. Однак Владислав у своєму рішенні стати воєнним моряком був непохитний. Тож після навчання в школі він вирішив вступати в університет. Документи подав до двох вищих навчальних закладів: у Львові та в Одесі. Зрештою почав навчатися в Інституті Військово-Морських Сил Національного університету “Одеська морська академія” на спеціальності “Радіотехніка, корабельне й радіотехнічне озброєння та засоби зв’язку”.
Батьки його рішення підтримали й не відмовляли від навчання в Одесі. Віра Янченко пригадує, що у ті часи він завжди намагався приїхати додому, коли йому давали відпустку. Родина для Владислава була важливою.
Випадкове знайомство, що перетворилось в кохання
Саме в Одесі Владислав у 2016 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною — Наталією. Вона розповідає, що спочатку мала зустрітися із їхнім спільним другом і не знала, що на зустрічі буде ще й Владислав.
– Я прийшла на зустріч до автовокзалу в Одесі. А вони прийшли вдвох із Владіком. Мене відразу зачепили в ньому його очі — блакитні-блакитні. І звісно, саме спілкування з ним. Нам було цікаво одне з одним, завжди було про що поговорити. Зі спільним другом якось взагалі не склалось. Владік нас залишав, каже: “Піду по чай”. А ми сидимо вдвох, дивимось і мовчимо. З Владіком все було по-іншому. Потім, коли ми зустрілись наступного разу, він спитав, чи йому приходити ще, я кажу: «Так, приходь!», — пригадує своє знайомство з чоловіком дружина Наталія.
Владислав та Наталія Геріхи
Вона додає, що Владислав був душею компанії. Він завжди хотів щось робити і не любив сидіти на одному місці. Був творчою людиною, любив грати на гітарі. Зустрічатися вони почали у березні 2016 року. Після закінчення другого курсу університету Владислав зробив Наталії пропозицію і вона погодилась стати його дружиною. А у 2017 році пара розписалась та офіційно закріпила свої стосунки:
– Мабуть, це була доля, що все склалось так, що він опинився в Одесі й ми познайомилися з ним.
7 жовтня 2020 року у Владислава та Наталії народився син. Вони назвали його Марком. Зараз йому три роки. На жаль, тата Марк може бачити тільки по фотографіях.
Владислав Геріх разом із сином Марком
– Владік був чудовим татом. Він хотів цю дитину. На пологах був присутній і саме він перший тримав сина на руках. Владік любив проводити час із Марком. Він міг вигадувати різні історії та розповідати їх сину. Таким був наш тато, — пригадує пані Наталія.
Як родина Геріх зустріла початок повномасштабного вторгнення
Дружина Владислава Наталія пам’ятає, як чоловік постійно казав, що країна потребує саме воєнних моряків, тому він і обрав цей напрям. Владислав був рішучим та сміливим і не боявся брати на себе відповідальність за ухвалені рішення. Саме тому після закінчення навчання був призначений командиром малого броньованого катера «Лубни».
Із початком служби на катері «Лубни» Владислава направили до Бердянська. Він брав участь в АТО та отримав нагороду від Командувача Обʼєднаних Сил ВСУ «Козацький хрест» ІІІ ступеня та Орден за «За мужність» ІІІ ступеня.
Відзнака Владислава Геріха
В одному з інтерв’ю для пресслужби Операції об’єднаних сил Владислав Геріх розповідав про свою роботу в Азовському морі в 2020-2021 роках:
– На катері ми маємо спеціальне обладнання, яке дозволяє спостерігати за обстановкою в морі. Практично завжди тут виявляємо військові катери рф. На перший погляд здається, що наш катер один у відкритому морі. Однак ми знаємо, що це не так. Виконуємо патрулювання у тісній взаємодії з підрозділами інших компонентів Об’єднаних сил.
На жаль, більшість військових, з якими після повномасштабного вторгнення служив Владислав, або загинули, або перебувають в полоні. Про те, яким командиром був Владислав, розповів один із його побратимів Юрій. Вони служили на катері “Лубни” близько року в 2020 році, коли Владислав тільки-но став його командиром.
– Він був чудовим керівником. Знав свою справу та старався до всіх ставитися з розумінням: допомагав та підтримував. Таких командирів дуже мало, якщо взагалі залишилися, — пригадує Юрій.
Владислав Геріх разом з екіпажом катеру Лубни та командиром катеру Кременчук з помічником
Тоді Юрій та Владислав проходили службу на катері “Лубни” в Азовському морі у складі Операції об’єднаних сил. Після повномасштабного вторгення Юрій перебував у Миколаєві, а згодом перейшов в Одесу, тому продовжувати спілкування з Владиславом у цей час він не міг.
Згодом катер Владислава відправили до Маріуполя, де він і перебував до початку повномасштабного вторгнення. Напередодні великої війни Наталія із сином саме приїхали до чоловіка в Маріуполь. Це був останній раз, коли вони бачилися наживо. Наталія пригадує, що служба чоловіка займала багато його часу й він міг все рідше отримати відпустку, щоб побути з родиною.
Владислав із сином у Маріуполі перед початком повномасштабного вторгнення. Тоді родина востаннє його бачила
– Буквально за пару днів до початку повномасштабного вторгнення ми виїхали з Маріуполя. Це був останній раз, коли Владік бачив свого сина. А ми — його. У нього були постійні виходи, й він сказав, щоб ми виїжджали, тому що ми не зможемо бачитися і немає сенсу залишатися в Маріуполі. Про початок вторгнення він нічого не говорив. За пару днів до початку великої війни ми виїхали до свекрухи в Черкаську область на день народження. Так і залишилися тут досі, — розповідає Наталія.
Вона пригадує, що саме Владислав 24 лютого перший зателефонував їй о 5 ранку та повідомив про те, що почалося повномасштабне вторгнення. Після цього життя жінки змінилося. Вона весь час перечитувала новини та чекала на повідомлення від чоловіка, аби дізнатися, що з ним усе гаразд.
Владислав Геріх із дружиною Наталією
На початок повномасштабного вторгнення сам Владислав залишався в Маріуполі та ніс службу на катері “Лубни”.
Не було їжі, води та не вистачало ліків: про оборону Маріуполя та полон в Оленівці
Рідним про те, що відбувалось в Маріуполі, розповідав мало. Наталія пригадує, що він переважно виходив на зв’язок, аби тільки повідомити, що з ним і як почувається. Також казав, що в Маріуполі зараз важко, але подробиць не розголошував. Не хотів, щоб дружина та рідні хвилювалися.
– Із кожним днем він все менше й менше виходив на зв’язок. І я вже шукала, як дізнатися, що з ним, через інших — знайомих або дружин моряків, які були поряд із Владіком. Якщо не було зв’язку, то писала кому-небудь, щоб хоча б дізнатися, що з ним усе добре. Було дуже важко там перебувати. Він міг просто надіслати повідомлення: “Зі мною все нормально” і все, більше нічого, — каже Наталія.
Владислав у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення
Спілкуватися у подружжя виходило переважно тільки текстовими повідомленнями. Це були смс-ки від Владислава або ж він передавав повідомлення через спільних знайомих. Одного разу йому вдалось і зателефонувати, однак говорили недовго.
Аби підтримувати одна одну та допомагати дізнатися інформацію, Наталія скооперувалась з іншими дружинами моряків, що були в Маріуполі. Так і підтримували зв’язок. Пізніше разом виходили на мітинги, звертались до різних органів за допомогою, але вже з іншої причини — полон.
Дружина Владислава Геріха Наталія під час одного з мітингів про обмін полоненими
Катер “Лубни”, на якому перебував Владислав, затопили. Тоді йому як командиру довелося ухвалити рішення про те, щоб замінувати підхідні канали західної та хлібної гавані маріупольського морського торгівельного порту. Тож членам екіпажу довелося евакуюватися. Так вони потрапили до “Азовсталі” — осередку спротиву української армії у відповідь на російську збройну агресію проти України. Оборона Маріуполя тривала 86 днів. Владислав, як й інші оборонці “Азовсталі”, сподівались на підкріплення й до останнього чекали на допомогу.
– Чекали, тому що було важко і фізично, й морально. Не було їжі, вода також закінчувалась, а людей там перебувало доволі багато. Також було багато поранених, але достатньої кількості ліків не було. Владік дуже довго не виходив на зв’язок після того, як потрапив на “Азовсталь”. І буквально перед тим, як їм сказали здатися в полон, 17 травня, він написав, що з ним все нормально, але він поранений. І все. Після цього він потрапив до Оленівки, — пригадує Наталія.
Дружина більше на пряму не спілкувалась зі своїм чоловіком. Про те, що з ним все нормально, дізнавалася через інших. З усіма товаришами по службі у Владислава були хороші та дружні стосунки. Особливо він здружився з командиром іншого катера, який наразі також перебуває в полоні.
– Владік дуже сподівався, що їм якось поможуть. Він дуже хотів повернутися додому, тому що знав, що його чекаємо ми. У нас були плани на майбутнє, але на жаль… Ще коли він був на “Азовсталі”, то писав мені: “Дуже хочу додому”. Про службу й про те, що там відбувається, він розповідав мало, казав, що це серйозні теми й він не хоче про це говорити, — пригадує Наталія.
Після теракту в Оленівці, який росіяни вчинили у ніч з 28 на 29 липня 2022 року, Наталія дуже довго шукала Владислава й намагалась вийти з ним на зв’язок, але все було марно. Вона писала й в ООН, і зверталась до “Червоного Хреста”, але відповідей не надходило. У цей непростий час найбільшою опорою та підтримкою для Наталії стала саме віра в те, що її чоловік повернеться.
Про те, що росіяни вбили Владислава, Наталія дізналась у вересні. Відповідь прийшла з Донецької області. Жінка до останнього надіялась, що це неправда. Однак страшну звістку підтвердив тест ДНК.
– Мені ще тоді слідчий сказав: “Ви будете його забирати?” Такі дивні питання. Ну як це так, звісно, це ж мій чоловік. А потім справи-справи, документи, оформлення… Багато хто з військових хотів попрощатися із Владіком, але не міг приїхати в Черкаську область. Тому спочатку була служба в Одесі, а потім вже приїхали в Смілу, — розповідає Наталія.
Прапор, який отримала Наталія Геріх від побратимів Владиславі на прощанні з ним в Одесі
Мама Владислава Віра Янченко пригадує, що останнього разу всією родиною вони збиралися два роки тому, 6 січня, коли відзначали Святвечір.
– Усі разом поїхали до родичів. Це він нас зібрав разом, ніби відчував. Ми відсвяткували, повечеряли, потім він поїхав. І це останній раз, коли ми бачились із сином. Більше не приїжджав. Телефонував, але після 24 лютого на зв’язок стало виходити набагато складніше й робив він це не часто. А потім ми дізнались про те, що його вбили в Оленівці. Це несправедливо. У нього було прагнення жити, жити й жити” — розповідає пані Віра.
Полонені хочуть додому
Владислава поховали 23 серпня на Черкащині — у селі, де він виріс. На батьківщині війського вирішили залишатися й Наталія з сином Марком. Нині найбільшою опорою та стимулом триматися для неї є саме її дитина.
– Зараз мені допомагає триматися син. Це все, що в мене є тепер. Син росте, йому зараз три рочки. Він постійно дивиться на татові фотографії, але, на жаль, вже ніколи не зможе побачити його, обійняти та послухати його історії, — каже Наталія.
Нині в російському полоні перебуває ще багато українських захисників. Наталія закликає кожного та кожну бути небайдужими й долучатися, хто як може, до того, аби пришвидшити їхнє повернення.
– Я хочу, щоб люди більше йшли на зустріч одне одному, особливо в плані підтримки тих, чиї родичі перебувають у полоні. Навіть ті репости в соцмережах, це допомагає. У мене є дуже багато знайомих, які чекають на своїх рідних із полону. Ті, хто в полоні, вони теж хочуть додому. Ми повинні триматися, бути єдиними й тоді все вийде, — зазначає Наталія.
Нагадаємо, що 3 січня повідомили про повернення з російського полону понад 200 українських воїнів і цивільних. Серед повернутих є воїни Збройних сил, Національної гвардії, ВМС, прикордонники. Частина захисників боронила Маріуполь та “Азовсталь”.
Світлана Небилиця
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Спішив жити, цінував час і мене цьому навчав”, – спогади сестри Дмитра Букарьова, який загинув у Оленівці
Єдиний телеграм-канал новин у Черкасах, новинам якого можна довіряти. Підписуйся на “18000 | Шо там у Черкасах?”