Стрічка новин

Мабуть, з нами говорив Бог: черкащанин пригадав “бойове хрещення”

Фронтові історії від черкащан


Вантажний КрАЗ розганявся на побитій дорозі. Дехто сидів під тентом кузова на впочіпки спираючись усім тілом на побратимів, вперше довіряючись їм. Курява від пилу дороги змішалася із димом сигарет в одну суміш, яка вже тривалий час заміняла нам кисень. Куди ми їдемо далі? Як завжди ніхто не знав. На одному із блокпостів нам закинули у кузов пакет із смаколиками – сигаретами та яблуками. Не побоялися. Хоча, хто-зна. Із під тенту визирав грізно і переконливо кулемет і його власник – Балу. Кримезний київський дядько із козацькими вусами. Я спочатку гадав, що Балу стане командиром роти. Аж занадто він виглядав впевнено і авторитетно. До нього тягнулися люди, він брав ініціативу. Його запальний громовий сміх підбадьорював та розташовував прихильно до себе, розслабляючи напружене товариство.
Вечірнє весняне сонце лагідно гладило наші голови подібно до колосків пшениці на переливі поля. Щось дзвінке піднесене зависло над нами.

Ми приїхали на стрільби.

Я згадав мимовільно світлину мого дідуся з армії на стрільбах. Тепер на тому ж місці у його позиції з автоматом в руках – його дорогий онук. Дід завжди мріяв бути льотчиком. Він марив небом. Хотів, аби і я став. Але кимось інакшим і значно кращим за нього. “Ти маєш бути вище мене” – з малечку повторював він мені малому згори до низу. Та й навіть пізніше, коли я вже став 190 см.

“Ти ж хотів стати військовим” – сьогодні сказав мені Зам. Я задумався. В дитинстві я бігав одягнений у військову амуніцію. На моїй сорочці і в кишенях завжди була купа значків і зірочок. Улюблена пілотка, ремінь, кобура.. І велика червона “Книга Майбутніх Командирів”.. із шикарною як на 1970-ті українською.

До 7-го класу це все зникло. І я вже марив футболом і грою за FC Dynamo Kyiv. Тому, жінки у моїй сім’ї легко відбили мене у діда, який все ж до останнього не покидав надії віддати мене до військового училища імені Богуна. Дідусь тоді не став забирати в мене дитинство. Але доля наздогнала.

В останнє я задумався про військову справу незадовго до війни, проходячи медкомісію військкомату на вступ до військової кафедри ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Але заключення головного лікаря так і не дочекався. 24 лютого, спускаючись на ранкову пробіжку, я побачив моторошні кадри ракетних обстрілів наших прекрасних міст. І це змінило все. Слово “фрустрація” зникло з мого словника.

Хлопці обступили мене півколом. Сонце надягало німби на наші голови. У автобусі я мав необережність вимовити слово “капелан” і за козацьким звичаєм ця назва прив’язалася до мене. У хлопців було багато питань і думок. Десь позаду цього перфомансу був комбат, який уважно слухав і спостерігав чи дійсно мені можна довірити тримати зброю в руках.

Це була моя нагірна проповідь. Я захищав віру православну кафолічну від насмішок, недовіри, зневіри, бруду і прикрих випадків, які часто-густо трапляються серед священства на очах мирян і за які я не можу розписатися або нести відповідальність. Це була проповідь перед довгою і тривалою дорогою. Перед широкою рікою, перепливаючи на інший берег якої, ми не знали чи повернемося. Чи зможемо бути тими, хто був “до”. Ні, не будемо.

Хлопці, й досі часто згадують про цю розмову. Для декого вона стала символом преображення, перевтілення, зміни, бойовим хрещенням. Але головне – я намагався подолати страх смерті, подарувати надію та надихнути хлопців славетною козацькою історією на подвиги та впевнену боротьбу. Смішно, але спочатку через такі лекції я тимчасово виконував обов’язки замполіта роти.

Навколо розсипалися килимом свіжі гільзи. Ми залишили із кожних 30-ти набоїв по три на стрільби для командирів. Ми поверталися до високого борту КрАЗу вже зовсім іншими. Я й досі не знаю, що тоді трапилося. Мабуть, з нами говорив Бог…

Публікація черкащанина Олександра Дубини в фейсбуці. 

Також читайте інші історії: 

Підписуйтеся на новини “18000” у вайбері. Нас уже більше 5000!

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *