Ірена Карпа оприлюднила уривок із нової книги

Письменниця родом із Черкас Ірена Карпа опублікувала уривок свого нового роману “Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете” у виданні JetSetter.ua.

Нова книга сповнена власним романтичним досвідом письменниці, спогадами про колишніх чоловіків та практичними порадами. Презентує книгу незабаром видавництво “Книголав”.

Розділ 1. УВІМКНІТЬ УЯВУ І… КОНКРЕТИКУ

“Щоразу, коли знайомі дівчата скаржаться мені на самотність, я уточнюю: а сама-то ти знаєш, який тобі потрібен мужик?.. І починається: «Ну-у… щоб нормальний був. Не урод. Не тупий… Не знаю! Все одно його нема! Я така самотня, така нещасна!» Я беру себе в руки і не роблю фейспалм. А тоді вкотре починаю терпляче пояснювати, що якщо вона сама не знає, який мужик їй потрібен, то Всесвіт і поготів не здогадається.

І запит у цю божественну картотеку треба подавати максимально чіткий: зріст, вік, професія, колір очей, характер, ставлення до грошей, ставлення до твоїх (чи ваших майбутніх) дітей, вміє користуватися дрилем чи ні, їсти сам зварить чи ні, веселий чи зануда, подорожує з екстримом чи любить валятися на березі з вудкою в одній руці і з шахами в іншій, любить собак чи котів кінець кінцем…
Я так собі не одну, пардон, собаку загадала. І собаки дісталися мені цілком безкоштовно – шарпейку Карму знайшла, а Наю подарували. Із мужиками це працює десь так само (тихо-тихо, собак я люблю більше за людей, тож така аналогія швидше на користь останніх, аніж для їх знецінення).

Приклади наведу трохи нижче, а поки закарбуйте собі правило:

“Треба дуже чітко уявляти, який вам потрібен мужик.
Щоби не дісталося вам чорті-шо. Наприклад, загадали інженера з блакитними очима і білою машиною – то й дістанеться вам товстий лисий жлоб на “ланосі” з дипломом політеху, який йому ніколи не знадоблявся, бо він “дєржит лоткі на базарі”. А так-то да: очі блакитні, машина біла. Зрозуміли, про що я? Ну, фільм про дияволицю і чувака, що гнався за своєю коханою через купу інкарнацій, стаючи то розумним хлюпіком, то амбалом із маленькою піською, то плаксивим романтиком, бо ніяк не міг задати всі параметри, ви бачили. Робіть, значить висновки”.

І пам’ятайте: підступне Чорті-Шо особливо легко чіпляється до нас під впливом хору мам і бабусь, які завивають про синицю в жмені.
А тепер – приклади з життя бабусі Карпи.

Коли мене психологічно втомив юний мрійник Вова (він був освічений, красивий, тонкий естет із добрим смаком і геть непристосований до життя), я загадала собі матьорого мужика. Умовного “пацанчика з майданчика”, брутального, щоб у войнушки грався (справжня війна тоді ще не почалася). І дуже швидко знайшла такого – квадратного біатлоніста Пашу в светрі НАТО, з кількома контузіями і складом напівлегальної зброї в гаражі. Коли цей чувак вперше робив мені кунілінгус (тобто він в принципі робив його вперше в житті), то просив нікому не розказувати. Ну типу пацани не поймуть.

Паша навчив мене стріляти і не боявся дражнити сепарів у Донецьку, коли там тільки починалося захоплення ОДА. Мені, дурі на підборах, видавалося страшенно романтичним оце-от катання з “калашніковими” і крики “Слава Україні” й без того заляканим ментам. Паша не боявся наметів і несприятливих погодних умов. Він міг дві доби їхати за кермом і не нив. Зворотна сторона медалі: Паша був диким жлобом. Щойно пронюхав, що я вмію готувати, як закінчилися наші рестіки.

Зрозумів, що я люблю намети – “так давай і жити будемо на березі два тижні, який готель, який душ – це ж дорого!”. Ну, і ще він жорстоко повівся з моїми дітьми. А це вже точно одноразова акція – Паша канув у небуття.

Поки я терпіла Пашу ті останні тижні на албанському узбережжі, він час від часу нагадував, що в нас із собою три кілограми тротилу й перепитував, чи точно я його не кину, коли ми повернемось додому. Тоді я молила Всесвіт про одне: щоби послав мені наступного мужика не жлоба, а такого, з яким я спатиму в дорогих готелях, смакуватиму каву на терасі, лежатиму в пінній ванні, їстиму в хороших ресторанах і питиму вишукане вино.

Такого пошли мені, Всесвіте, мужика, щоби смак у нього був, просила я, і щоби він мене одягав, а не я його (як було у процесі трансформації гопніка Паші). І Всесвіт мене почув.

Не минуло й півроку після того, як Паша віджав у мене бабки, які перед тим милостиво вкладав у ремонт моєї машини (машину я продала, а гроші віддала добробатам – на той час Паша з них глузував, але відтак сам із якогось дива пішов у “кіборги”), як з’явився в мене новий мен. Та такий, що десь на третє побачення (полягало воно у вигулі моєї собаки в парку під наглядом його охоронця) приніс мені новесенький айфон. Чи то стало совісно, що собі купив, а мені ні, чи просто побачив мій “воєнний” із побитим екраном, обкусаним чохлом та іншими деталями образу “тижедєвочки”, але факт лишився фактом. Я тоді трохи припухла від такої щедрості, але наші спільні вподобання в музиці, кінематографі й сортах вин переконали мене – ось він, мій ідеал хорошого смаку. (Ну типу в мене ж хороший смак? Отже, у всіх, хто такі, як я – автоматично теж хороший, бггг). Хоча він мене таки перевершував.

Бо якщо я розумілася на населених пунктах Непалу й традиціях нацменшин Індонезії, то він запросто жонглював іменами як сучасних європейських філософів, так і нішевих японських дизайнерів одягу, та ще й знав, де цей одяг можна купити в Києві.

Не банальні всі ці гучі-хуючі й пластмасу з позолотою “дорого-багато”, як люблять наші тьолочки, а власне стримано, геометрично, концептуально. Як люблю я. І хоча ті з вас, хто читали “Добрі новини з Аральського моря”, вже впізнали тут прототип Івана, попри все травматичне, у мене залишився від нього прекрасний список адрес магазинів і дизайнерів. (Мій універсальний лайфхак непотрапляння пальцем в небо, якщо ви трошечки дальтонічка – купуйте і вдягайтесь у все чорне. Точно не схибите).

І якщо цей чоловік свою любов чи що там у нього було до мене пояснював тим, що я «єдина дівчинка в його оточенні, розумніша за хлопчиків», у мене все було діаметрально навпаки: він був єдиною істотою, яка давала мені чесні поради щодо стилю. Не те що оці всі “падругі”, які напарювали мені шмотки, які їм самим не підійшли. Бррр. Як же я радісно віддала на благодійність всі ті коралові плащики “з Італії” і лакові балєтки, що вгризалися в ноги.

Ну і знову ж таки: шмотки, готелі, подорожі, спортивні машини. Не загадала Карпочка того, що мужик має бути вірним, спокійним, люблячим. Тож і отримала вередуна і зрадника. З хорошого: через витрачені нерви я стала худа, як ровер “Україна”.

Це тобі не на спокійному сімейному житті й круасанах наїсти три прекрасні кілограми…

І вже в час цього умовного “Івана”, коли стало ясно, що поїзд далі не їде і треба звільнити вагони, я, ридаючи, загадала собі Луї. Дай мені, боже, мужика, – казала я, сидячи в машині й розмазуючи соплі під Radiohead, – аби був із достатком, але з чесним і стабільним. Інженером щоби був, наприклад. Вмів робити те, чого не вмію я. Дітей моїх щоби любив. А мене любив більше, ніж я його. Вірний щоби був. Терпів, коли хтось із нас (я, діти, собака) психуємо, і вмів залагоджувати конфлікти. Років на сім за мене старший хай буде.

І щоби да – індика запікав і подавав отак красиво у вітальню на застелений скатертиною стіл.

Щоби був високий, нормальний, начитаний. За кермом щоб їздив, а не я його катала. Мовами говорив різними. Не білоручка. Подорожі щоб любив – і комфортні, і з екстримом. І очі щоби карі. Вроді всьо.

Ну і що я вам скажу… Поки що лиш індика не запікав. А так – навіть собаку терпить, хоча в принципі собак на дух не переносив.

To be continued…”