Розповідь про відомих черкащанок, які творили історію
Життя людей, які народилися на Черкащині наприкінці 19 — на початку 20 століття, було насиченим історичними подіями. Перша світова війна, Українська революція, радянська окупація, голодомори, Друга світова війна, німецька окупація і, врешті, знову радянська окупація. Період великих потрясінь. Та попри все, людям вдавалося не лише вижити, а й зробити внесок в історію своїми досягненнями.
Кожна з жінок, чиї історії зібрано в цій статті, постраждала від обставин 20 століття, які припали на період її життя. У когось каральні органи СРСР забрали батьків, когось відправили на довге заслання, а когось позбавили життя. Окрім спільного походження та життя приблизно в один і той самий період, цих жінок обʼєднує те, що вони зуміли присвятити себе тому, що було для них цінним.
Історії поетки з-під Гельмязова, виховательки й розвідниці з Черкас, дипломатки з Умані та сестер-художниць з Родниківки — далі у матеріалі.
Зміст:
- Вихователька Олександра Шулежко
- Дипломатка Надія Суровцова
- Поетка Наталя Лівицька-Холодна
- Кібернетикиня Катерина Ющенко
- Розвідниця УПА Ольга Чемерис “Дніпрова”
- Художниці Ярина Гоменюк та Софія Мельник-Гоменюк
Олександра Шулежко: дитячий притулок під час німецької окупації та порятунок євреїв
Олександра Шулежко (праворуч) з доньками Аллою і Ларисою та колегою Поліною Євстихіївною. Черкаси, 1942 рік. Фото: Український інститут національної пам’яті
Олександра народилася у селі Михайлівка Золотоніського району у 1903 році. Заможну батьківську родину розкуркулили, а її чоловіка-священника згодом репресували. Жінка залишилася сама з дітьми. Олександра Шулежко закінчила педагогічне училище, тож змогла влаштуватися на роботу вихователькою до черкаського дитсадка.
У документальному фільмі “Олександра Шулежко. Доля праведниці” її донька Лариса розповідає, як мама прихистила перших сиріт під час Другої світової війни. Неподалік їхнього будинку Олександра побачила мертву жінку, а біля неї — хлопчика. Розуміючи, що той приречений, Олександра забрала його додому, а пізніше — підібрала ще одне дитя. Під час війни в Черкасах було багато безпритульних дітей. Олександра вирішила цьому зарадити й пішла до міської управи, щоб домовитися з німецькою окупаційною владою про відкриття сиротинця. Німці дозволили й виділили їй приміщення дитсадка. Тож Олександра звернулася за допомогою до виховательок, з якими працювала раніше.
Містяни почали приводити до Олександри сиріт з усього міста. У дитбудинку було також близько 25 євреїв, яких записували як дітей інших національностей. Коли поліцаї приходили на обшук, то єврейських дітей ховали в ізоляторі. Згодом усіх вихованців публічно охрестили для того, щоб відвести увагу окупантів.
Коли німці відступали у 1943-му, частину дітей Олександра змогла розмістити у селах поблизу Черкас, з іншими ж примусово евакуювалася на Вінничину. А у 1944 році разом із вихованцями Олександра змогла повернутися додому. На той час Черкаси вже були під радянською окупацією. Радянська влада одразу відсторонила Олександру Шулежко від педагогічної діяльності й назвала її ворогом народу за нібито співпрацю з німцями. Притулок розформували, а дітей розселили по різних дитбудинках.
Меморіальна дошка на честь Олександри Шулежко в Черкасах, по вул. Хрещатик, 200
Олександру Шулежко посмертно нагородили медаллю та дипломом праведниці народів світу — званням, яким Ізраїль відзначає неєвреїв за порятунок євреїв у часи Другої світової війни.
Надія Суровцова: УЦР, ВАПЛІТЕ, 27 років ув’язнення
Надія Суровцова, 1930-ті. Фото: ЦДАМЛМ України
Надія народилася у 1896 році в Києві, але невдовзі її родина переїхала до Умані. Завершивши уманську гімназію, Надія поїхала до Петербурга навчатися на філологічному та юридичному факультетах. Там вона підробляла репетиторкою і гуртувалася з іншими українцями.
У своїх “Спогадах” Надія Суровцова писала, що в 1916—1917 роках відчувала, що події в Україні — це найголовніше для неї, тому в 1917 році повернулася до Києва. Там працювала в Українській Центральній Раді і швидко стала дипломаткою. Наступного року Грушевський — Голова Центральної Ради втратив владу, а Надія Суровцова в цей час була в закордонному відрядженні у Відні, де й залишилася в еміграції. Там вона написала дисертацію на тему “Богдан Хмельницький та ідея української державності” і здобула ступінь докторки філософії. Крім того, будучи у Відні, Надія була активною діячкою жіночого руху і долучилася до жіночої секції Ліги Націй. Вона була делегаткою на конгресах у містах Європи, їздила в США пропагувати українську ідею та займалася журналістикою.
У 1925 році Надія Суровцова повернулася в Україну, в Харків. Там організувала “світський салон”, де збиралися учасники ВАПЛІТЕ. Надія була в оточенні відомих письменників, художників та науковців.
У 1927 році Надію Суровцову заарештували. Вона повернулася додому після 27 років тюрем і таборів, у 1954 році. Вийшовши на волю, Надія оселилася в Умані у батьківській хаті, де прожила решту життя — до 1985 року. Після повернення з таборів Надію підтримували друзі, згодом часто приїздили шістдесятники. В Умані вона займалася краєзнавством та громадською діяльністю, досліджувала “Софіївку”, перекладала.
Нині в Умані, в будинку Надії Суровцової, діє музей.
Наталя Лівицька-Холодна: “Празька школа”, еміграція в США і Канаду
Наталя Лівицька-Холодна
На заморожених руках сліди квітневих поцілунків,
І я прийшла ясна така, і в цій кімнаті все так лунко.
Я буду тиха, тиха вся, щоб не розвіялась омана,
Щоб промінь цей, що ось засяв, ще цілий вечір не розтанув.
Наталя Лівицька-Холодна
Наталя народилася на хуторі біля села Гельмязів у 1902 році. Її батьки були активними діячами у часи Української революції, у 1917—1921 роках, а після поразки боролися за інтереси українців в еміграції. Так її батько Андрій Лівицький був наступником Симона Петлюри — президентом УНР в екзилі у 1926—1954 роках. А мати Марія Лівицька була письменницею та активісткою жіночого руху — очолювала Союз українок.
Після поразки Української революції Лівицькі емігрували до Чехословаччини. Там Наталя здобула вищу освіту і зблизилася з українськими письменниками, які теж виїхали з України через радянську окупацію. Серед них були Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська та інші — ті, хто зараз відомі як представники “Празької школи” поетів. Лівицька-Холодна стала однією з найбільш яскравих представниць “Празької школи”. Вона писала вірші про життя в еміграції і тугу за домом — збірка “Сім літер”, — тобто сім літер у слові Україна. А ще вона писала еротичну поезію — збірка “Вогонь і попіл”. Поетка друкувалася у львівському “Літературно-науковому віснику”, а згодом редагувала жіночий журнал “Ми”.
Після Другої світової війни Лівицька-Холодна з сім’єю переїхала до Німеччини, а потім емігрувала до США. Там протягом 17 років вона працювала на фабриці з виготовлення картонних коробок. Уже в США вона написала повісті “Шлях велетня” про Тараса Шевченка, “Я бачив Симона Петлюру”, “Розповідь про Крути”, видала книгу “Поезії старі і нові” та багато перекладала. У 90-х, після смерті чоловіка Петра Холодного, Наталя Лівицька-Холодна переїхала до Канади, де мешкала її донька. Поетка прожила 102 роки. Її поховали в передмісті Нью-Йорка, поряд із чоловіком, братом та батьками.
Катерина Ющенко: донька “ворогів народу”, авторка мови програмування
Катерина Ющенко
Катерина народилася в Чигирині у 1919 році. Батько Катерини був учителем і “ворогом народу”. Радянська влада його заарештувала за те, що він провів учням екскурсію Чигирином. Коли мати Катерини намагалася врятувати батька, її також заарештували. Тоді Катерині Ющенко було 17-ть, вона навчалася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету. Оскільки дівчина була донькою “ворогів народу”, її відрахували. Після цього Катерині вдалося вступити до університету в Узбекистані, а в 1944-му — повернутися в Україну.
Карʼєра науковиці почалася в 1946 році, коли Катерина розпочала роботу у Львівському відділі теорії ймовірностей інституту математики Академії Наук УРСР. У 1950-му році вона перевелась до Київського інституту математики, де здобула ступінь кандидатки фізико-математичних наук.
У 1954 році Катерина Ющенко разом з іншими науковцями долучилася до роботи із МЕОМ (малою електронною обчислювальною машиною), — першим електронним комп’ютером створеним у континентальній Європі.
“Як програмували на цьому комп’ютері? Роботу над однією задачею розбивали на багато етапів. Однією програмою не можна було зробити весь підрахунок, частину доручали комп’ютеру, а частину виконували математики з арифмометрами,” — розповідає в інтервʼю Юрій Ющенко — син Катерини Ющенко.
Крім того, МЕОМ мала дуже мало памʼяті. Усе це спонукало шукати інші підходи до роботи з компʼютером. Тож у 1955 році Катерина Ющенко презентувала своє рішення, створивши одну з перших у світі мов програмування високого рівня. Її розробка — адресна мова — на декілька років випередила досягнення науковців за кордоном.
Катерина Ющенко стала першою жінкою в СРСР, яка здобула ступінь докторки фізико-математичних наук у галузі програмування. Вона стала співавторкою першого в СРСР підручника з програмування і була однією з керівниць розробки унікального комп’ютера “Київ”.
Також проходьте тест. Міжнародний жіночий день: чи знають черкащани історію 8 березня.
Ольга Чемерис: розвідниця УПА “Дніпрова”, розстріл у 25-ть
Ольга Чемерис “Дніпрова”
У селі Василиця (тепер — мікрорайон Дахнівка у Черкасах) у 1925 році народилася Ольга Чемерис. За німецької окупації Черкас Ольга Чемерис працювала різноробочою. Так у березні 1943-го, коли до Черкас підходила Червона армія, Ольга працювала у німців на будівництві оборонних укріплень. Коли німці відступали, Ольга та її матір поїхали разом із ними у Станіславську (нині — Івано-Франківську) область. Сімʼя оселилася у селі Тязів, де Ольга й долучилася до підпільників.
Ольга Чемерис отримала псевдо “Дніпрова”. Стрілець УПА Степан Петраш “Данилко” так згадує про “Дніпрову”:
“… з тією самою легендарною розвідницею. Вона східнячка була, знала перфект російську мову і під виглядом фронтовички надіває шинель, надіває кірзові чоботи, йде в розвідку в любе місце, де хочете”.
У 1944 році Ольга побралася із заступником окружного референта служби безпеки “Артемом” (Михайлом Нагнибідою). Того ж року він загинув у бою. “Дніпрова” згодом отримала посаду пропагандистки, коректорки й друкарки під керівництвом крайового референта пропаганди Карпатського краю ОУН Івана Дяченка “Гомона”. Вони стали коханцями й Ольга завагітніла. Дитина, народжена у криївці, прожила лише три місяці.
Чекісти заарештували Ольгу Чемерис у 1948 році. Через неї хотіли дістатися до “Гомона”. Погрожуючи її матері і братам, Ольгу завербували. Але вона повернулася до роботи з “Гомоном” в ОУН. Згодом Ольгу знову заарештували і розстріляли у 1950 році, коли їй було 25. Серед вилучених речей “Дніпрової” були записи її спогадів про голодомор у 1932 —1933 роках на Черкащині, а ще — фотокартка дитини.
Художниці Ярина Гоменюк та Софія Мельник-Гоменюк
Ярина Гоменюк та Софія Мельник-Гоменюк. Фото: Український Наїв
Сестри Ярина та Софія народилися у селі Війтівка (зараз Родниківка), що біля Умані. Ярина народилася у 1913 році, а Софія — у 1921. Вони — художниці наївного мистецтва.
Сестри рано осиротіли. Протягом двох років вони втратили обох батьків. Софії тоді було лише три роки, тож дівчинку відправили до дитбудинку. Про те, де виховувалася Ярина, згадок немає. Під час голодомору, у 30-х роках, дівчата також втратили багатьох рідних.
У нарисі про сестер Гоменюк маляр-монументаліст Нарцис Кочережко писав, що Ярину навчили малювати бабуся і тітка по матері. Сестри розпочали свою творчість із розписів хат: робили пензлики із трав і малювали квіти. Пізніше художниці перейшли на гуаш і папір. У цьому ж нарисі Нарцис Кочережко так описує особливості картин сестер:
“… поміж квіти вплелися люди, якісь окрилені звірята, птахи, метелики. Якщо Ярина писала здебільшого на білому або підсиненому тлі, то в Софії ним (тлом, — ред.) є відкриті кольори, сині, червоні, зелені, жовті”.
Зустріч, 1971 рік. Робота сестер Гоменюк. Фото: Проєкт УКРАЇНСЬКИЙ НАЇВ ХХ СТ.
Уперше про художниць заговорили у 60-х роках завдяки тому ж Нарцисові Кочережко, який допомагав їм організовувати виставки. Так наприкінці 60-х митці відкрили персональну виставку сестер Гоменюк у київському музеї Шевченка. Нині роботи сестер можна побачити, зокрема, і в Черкаському художньому музеї.
Де й ділася моя котяча спритність, 1966 рік. Робота сестер Гоменюк. Фото: Проєкт Український наїв ХХ ст.
У грудні 2022 року у Черкасах перейменували більше сотні вулиць, провулків та скверів. У місті замість провулка Осипенка зʼявився провулок Наталі Лівицької-Холодної, замість вулиці Івана Ле — вулиця Ольги Чемерис, замість провулку Пржевальського — провулок Надії Суровцової, провулок Сестер Гоменюк замість провулка Лермантова та вулиця Праведниці Шулежко замість вулиці Пушкіна.
Також читайте. Остання мозаїка Алли Горської – на Черкащині: як шістдесятники створювали “Птаха”.
Ірина Ямборська
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами